Мирослава знала ці історії, але не відчувала їх; зрештою, не в історіях суть, а в тих вишнево-сливових сутінках, в тій атмосфері, що їх оточувала, в отому затишку, якого всі прагли, в отій, зрештою, делікатності, при допомозі її вони оминали спогади важкі й болющі – в усьому цьому прочувалася непорівняна музика і, здається, саме за відчуття цієї музики Мирослава такі вечори любила. Затишно було, й коли тітка Марися зі своїм хвостиком Владеком Шарим не приходила, тоді вони не пили чай так урочисто, тобто він був, але без варення та печива; часом вони читали вголос, тобто читала Мирослава, а жінки щось робили: Ванда плела, а Аполінарія щось зашивала чи церувала. Але й тоді в домі пахло тонко вишнею чи сливою, і голоси ставали спокійні й неголосні, дорослі часом переривали її читання і про щось поміж себе заговорювали. Мирослава сердито зводила очі й лагідно обурювалася, на що вони поспішно розмову уривали і знову слухали. Часом читала Аполінарія, наклавши на очі великі, явно не свої окуляри, ті вряди-годи смішно сповзали на носа; згодом Мирослава довідалася, що то окуляри чоловіка, з яким тітка жила після війни і який помер. Аполінарія читала куди ліпше від Мирослави, голос у неї був дужий, з інтонаціями, а саме читання Аполінарія підкріплювала часом виразним жестом.
Отак вони й жили. Єдиний тягар, який несла в душі дівчинка, були оті секрети, в які втаємничувала її тітка Аполінарія; їй, Миросливі, щемко було думати, що тітка все ще ходить на жебри і що вони разом матір обдурюють. Тому вона аж зітхнула полегшено, коли Ванда помітила оте підкидання до сімейної скриньки грошей. Вона насупилася і в присутності Мирослави гостро зауважили про це відкриття Аполінарії.
– Хіба я так багато кладу? – хитро примружилася Аполінарія.
– Не в тому річ, – все ще хмурилася Ванда. – Звідкіля ви ті гроші берете?
– Таж не краду! – обурилася Аполінарія.
– Не крадете, а просите, – сказала Ванда безапеляційно. А в нас була тверда домовленість…
– Я не порушую нашої домовленості, – перебила її тітка, спохмурнівши й собі, – Мирослава аж рота розтулила, слухаючи ту балачку, – стара увіч казала неправду.
– Де ж берете гроші?
– Конче звітувати? – тітка Аполінирія дивилася нові Мирославу, в куток.
– Такі речі я мою знати!
– Гаразд, але тоді попросиш у мене вибачення, – згорда повіла Аполінарія. По-моєму, я вже казала, що трохи відклала собі на похорони. Оце і є ті гроші…
Ванда почервоніла.
– Але ж, тьотю… – сказала.
– Стривай, дай доказати. – Аполінарія розстебнула гудзика біля шиї, ніби їй було важко дихати. Бачиш, Вандусю, в мене є свої резони і, як переконаєшся, не такі дурні. Кожній старій людині треба думати про смерть, і нікуди не дінешся. Я ж безпаспортна і без прописки, тобто в цьому світі ніби й не існую… Знаєш, як робить кішка, чуючи смерть… Але ні, я про це вже говорила. Ти моя єдина родичка, тож коли помру, тобі ліпше не заводитися з цим клопотом: оформляти акт смерті, ховати на цвинтарі, виконувати сотні якихось цілком ідіотичних формальностей…
– Що ви таке говорите, тьотю? – з жахом сказала Ванда.
– Сусідам можеш сказати: пожила в мене трохи стара й пішла. А мене загорніть у простирадло і вночі закопайте десь у садку без хреста й насипу – не треба мені того всього. Коли б я десь тут, біля вас, лежала, було б мені супокійно й добре, якщо всі оті казки про душу і посмертне існування хоч трохи мають підставу…
– Я не хочу про таке слухати, тьотю! – вигукнула вражено Ванда.
– Сама викликала цю розмову, – сумирно повела Аполінарія. Бо коли почнеш мене оформляти, відразу ж виникне: хто я, і що я, і чому мене тримали безпрописно? А коли назвеш моє справжнє ім’я та прізвище… ну, ми про це з тобою ще побалакаємо. Отож я й вирішила: навіщо мені ці гроші на похорон, коли все можна вирішити просто й безкоштовно… Чи, може, мені ліпше зробити як тій кішці?
– Піди погуляй, доцю, – строго сказала Ванда.
– Але ж надворі дощ і темно, – відповіла Мирослава.
– Піди в свою кімнату, – нахмурилася мати.
І Мирослава пішла в свою кімнату. Кинула поглядом на Аполінарію, та примружилася й навіть підморгнула їй, але Мирославі від того не було весело. Зачинила за собою двері, і їй здалося, що тут, у кімнаті, дощ, вітер і тьма непроглядна. Дощ із вітром бив у шиби, а тьма непроглядна існувала й справді, бо не вмикала дівчинка світла. Яка дивна жінка, оця Аполінарія, думала вона, вся окутана, як туманом, таємницями, вся як у дим і, в усіляких нерозгаданностях. Мирослава постояла якусь мить перед темним вікном, за яким гуляв вітер і рипіло гілля, стало їй самотньо й порожньо. Клацнула вмикачем і, хоч розігнала тьму непроглядну з кімнати, не вигнала її з душі. Згорнулася ота тьма на денці її серця круглою, лахматою, болющою кулькою, і чи не тому, ступаючи навшпиньки, вона підійшла до дверей і опустилася на підлогу, прикладаючи вухо до замкової щілини. Але за цей час, тітка встигла сказати матері щось таке, що та вигукнула вражено.
– Господи, тьотю?
– Вже давно хотіла тобі розказати про це, – мовила Аполінарія. – Як бачиш, нічого не крала, нікого не вбивала, але жити так, як живу, мушу. Тепер вирішуй, може, мені від тебе піти…
– Не за себе боюся, – сказала глухо Ванда. – За дитину. Заради дитини я і від Сильвестра відмовилася, і це було мені жахливо. Це мені, тьотю, жахливо, жахливо!.. Тепер я, може, й шкодую, але що зроблено, того не повернеш… Осуджуєте мене за те?
– Не маю права нікого в цьому світі судити, – тихо сказала Аполінарія. – Я вже сама подумувала, щоб від вас піти. Ну, хоч би до тієї своєї сатани – ми вже і нею зжилися, та й не потрібно мені їй нічого пояснювати й розказувати. Я винувата тим, що й сама виявилася кволою істотою під цим небом: вибач мені. Вандо, я поласилася…
– На що?
– На затишок домашній і на твоє добре серце.
– Хіба в мене добре серце? – гірко сказала Ванда.
– Добре, Вандусю… А ще в тебе є оцей метеличок, доня твоя. Я поласилася й на неї і полюбила дім ваш і затишок ваш, хоч не мала б того робити. Знала, що не проживу у вас довго, бо щастя – це як квітка, котра цвіте всього день. От квітка й відцвіла, Вандо!
Зависли мовчанка, глуха й порожня, як темна посудина. Мирослава намаїалася не дихати під дверима – знову нічого вона не розуміла, анічогісінько. Виходить, у тітки Аполінарії був якийсь гріх чи переступ, але який? Щось таки колись вона укоїла, ця жінка, і тепер напевне переховується? Господи, як все це важко, як це все складно, як це збагнути і як зрозуміти її маленькій бідній голівці? Вона ж така славна й мудра, ця тітка Аполінарія. Мирослава знає це напевне, але що там у минулому в неї сталося?
– Завтра я від вас піду, Вандусю, – тихо сказала Аполінарія.
– Не знаю… як мені з вами бути… А як ви потрапили в той театр, та ще й у Бердичеві?
– Так у мене склалося, – мовила Аполінарія. – Був один чоловік, він мене й умовив. Ти ж знаєш, я завжди хотіла стати акторкою, в самодіяльності грала, а що вміла й могла? Не думала, що це такий страшний гріх у театрі грати… Не так сталося, як гадалося…
І знову Мирослава нічого не зрозуміла. Отже, тітка Аполінарія була акторкою – от звідки оцей поставлений голос і оце вміння перевтілюватися. Але чому страшний гріх у театрі грати?
– Я, тьотю, навіть не знаю, що й сказать, – повіла ніяково Ванда. – Жаль мені вас.
– А мені себе не жаль, – сказала Аполінарія. – Тепер, коли я трохи ковтнула вашого живого щастя, тобто пожила як людина три місяці, мені і вмерти не страшно. Вибач, що не розказала тобі всього відразу.
Мирослава відійшла від дверей і знову стала перед вікном. Темно-синім, покрапкованим вікном із тремтливими шибами, які аж постогнували від вітрових ударів. Їй стало чогось жаль: чи того, що в світі існують таємниці, які їй не дано розгадати, чи того, що тітка Аполінарія знову від них піде, чи того, що надворі така негода, так буйно колотиться синя темрява. За дверима й кімнати ще розмовляли, але вона вже не дослуховувалася – жаль її з'їдав. Уявляла собі зігнуту під дощем постать тітки Аполінарії, в отих ботах із розбитим правим закаблуком, у халамидному пальті, у темному солом'яному капелюшку, з сизим носом, з круглими, як на старовинних фотокартках, гудзичками очей, з фанерною валізкою в руці; уявляла довгу розквашену дорогу, по якій іде ця жінка, і їй раптом захотілось увірватися у вітальню до тих двох, що ведуть притишеними голосами розмову, якої їй довіку не зрозуміти, ввірватися і сказати своє слово, щоб вони перестали бути такі насторожені й тривожні, щоб мати, зрештою, не проганяла тітки Аполінарії з дому: а коли інакше не можна, хай живе у них безпаспортно і безпрописно, бо, хоч яка вона невелика, а відала: коли хтось відходить самотньо по порожній, болотистій, розквашеній дорозі – це щось умирає у світі, це щось умирає в душах тих, хто цю людину знав і любив: адже смерть того, кого прийняв у своє серце, – це часточка смерті власної. І їй стало так чогось страшно, так самотньо в цій блідій порожній кімнаті, куди все-таки вдерлася незримо негода, що вона не витримала, розчинила рвучко двері і стала на порозі, а дві жінки, що схилилися одна до одної, здригнулися й повернули до неї якісь неживі, синюваті обличчя.
– Що, доню? – спитала Ванда.
– Я хочу бути біля вас, – тихо проказала дівчинка.
– Ну, звичайно ж, – тепло мовила Аполінарія. – Не знаю. Вандусю, чого ти її відсилала? Може, заграєш нам?
– Ні, – крутнула головою Мирослава. – Я хочу біля вас посидіти.
– А може, дозволите заграти мені? – всміхнулася Аполінарія і встала із стільця.
– Ви вмієте грати? – зчудовано спитала дівчинка.
– Колись уміла, – сказала Аполінарія і пішла до фортепіано. Підняла покришку й погортала поставлені на підставці ноти.
– Ну, хоч би це, – сказала й торкнулася клавіш.
Грала так, як той, хто колись умів добре грати, але в кого вже задерев'яніли пальці. І від того ще більший жаль охопив Мирославу. Вона зирнула на матір, обличчя в неї було жовте, а на вустах завмерла також жовта усмішка. Тоді дівчинка сплела пальці, і хрумкнула ними, і прикусила долішню губу, а кімната все ще наповнювалася звуками – дерев'яними кульками й кубиками, від чого дівчинці стало ще самотніше й печальніше, ніж там, у порожній кімнаті, повній невидимого дощу.
15
Наступного дня, коли Мирослава повернулася зі школи (в немузичний день), тітка Аполінарія зустріла її з таємничим, майже урочистим обличчям: очі її аж поблискували від збудження.
– Що я знайшла.