За що ж віддав себе він, Ягайло, у вавілонську неволю? За скарби, за жіночу красу?.. Ні! Польща була жебраком у порівнянні з Литво-Руссю, навіть мимо татар, а до карооких, круглих, сильних та гарних русинок куди було облізлим, слабосильним, брехливим і розпусним, ах, як дуже розпусним шляхтянкам! Не це, не це непокоїло совість Ягайла. Інший чорт вивів його на високу гору і показав йому царство. Це честолюбство! Блиск, корона, скиптр, товпи закованих у металеву зброю витязів, що поклоняються маєстатові... західні міста з вежами, брамами, аркадами — це не литовський праліс, це не жмудське багно, не степ... За ці багна, ліси, степи продав себе Ягайло православному Яковові, за той блиск корони, за лелітки західної величі продав Якова католицькому Владиславов!...
І раптом свіжий, наче не в його тілі зроджений струмінь крові заграв у жилах старця. Швидким рухом скинув з плечей кожух та піднявся з подушок. Також на лиці канцлера з'явився вираз вдоволення, бо здавалося йому, що то саме він звільнив короля від душевної боротьби та муки.
— Свидригайло не без причин замкнув нас у цій кімнаті,— говорив король, ходячи сюди і туди дрібними кроками самолюбної людини.— Він знає, що це за кімната від Жигимонта, а то й від Бірути. Він бажає сказати мені, що й мене може спіткати доля Кейстута. Але зачекай, братику! Ти не знаєш ще Ягайла!
— Не грозіть, ваша королівська високість! — сказав пошепки Збігнев.— Ану ж там у кімнаті небіжчика чути також кожне слово звідси?
Ягайло понизив голос, але говорив далі:
— Я бажав здійснити угоду в Креві й Городлі*, та вся Литва й Русь стали окунем, хай їх бог поб'є, і я мусив уступити, так само як після Грюнвальда мусив Вітовтові віддати Поділля та визнати незалежність. Але тепер Грюнвальда не було, а після Віденської угоди** всі землі Вітовта мають вернутися до Польщі. Я визнав Свидригайла князем...
(• У 1413 р.
•• У 1400 р.)
— Бо мусив! — втрутився арцибіскуп.
— Але Поділля й Волинь, або хоч би тільки Поділля, належить нам!
— Без сумніву,— погодився Олесницький,— але як тільки подільська шляхта зайняла замки, Свидригайло замкнув нас у цій кімнаті, і ми мусимо його заспокоїти, щоб вибратися з нещастя.
Ягайло зупинився серед кімнати.
— Бачите, ваша превелебність, я добре радив, коли бажав зараз після вибору Свидригайла вертатися у Польщу. Тепер був би я дома, а Свидригайло...
— Швидше зібрав би військо, ніж ми, і війна вибухла би вже нині,— докінчив канцлер.
— Нібито її насправді нема?
— Насправді багато чого ми не хочемо бачити, ось хоч би постійну сварку з німецькими рицарями, суперечки з Волошею, незгоду з татарвою, а перед усім світом у нас вічний мир. Насправді і я, канцлер, який неправдою живе, а Ягайло-король, який холоднокровно шле на смерть найближчих свояків, та, проте, я держу ключі раю і відкриваю їх саме тому королеві.
Король почервонів мов грань.
— Не розумію тебе, канцлере! — сказав він різко.— Або я король, або ні; або наказую, або скидаю з голови корону, щоб не здирали її з мене щоднини інші. Будучи литовським князем, мав я владу, а тепер маю тільки клопоти. Давніше казав я: "Так має бути!" — і так було, а тепер вічне лукавство, брехня, викрути. Може бути, що ви впустите мене у небесне царство, але я увійду туди з почуттям власної негідності. О, добре казав небіжчик Вітовт, коли бажав королівської корони з рук римського цісаря: "Хто з вами, поляками, зв'яжеться, той пропав, погубив душу, втратив совість, а здобув тільки вічну неславу!"... Ви забуваєте, панове сенатори, що король — теж людина...
— Salus ecclesiae suprema lex esto! — відповів арцибіскуп поважно.— Усі ми терпимо для її добра, усі лукавимо, брешемо, вбиваємо і самі гинемо. Бо вона і тільки вона дає нам владу над світом. Влада!.. Чи ваша королівська величність не розуміють ваги цього слова?..
— Ба, слова, слова... коли-бо це пусті слова!
— А чи є десь яке слово, що не було б пустим звуком? Влада, Ягайле,— це пилок на крилі метелика, це хмарка від подиху на холодній криці, це дим... Влада — це не сила, зміцнення й ослаблення якої можна легко помітити. Один хибний крок, один рух руки, і зітреться барва з крил метелика, згине хмарка на блискучому вістрі ножа, розвіється дим. З усього багатства всього світу найціннішим і водночас найнетривкішим є влада. Тому не вагайся, Ягайле, кривити для неї душею, бо, доки ти її маєш, властивим паном Литви й Русі є свята римська церков, втілена у польській шляхті.
— Так, але все-таки це тільки, як кажеш, дим... це видимість, а не правда.
— Сказав поганин Пілат: "Що є правда?" Невже ж ти бажаєш бути дурнішим від проклятого поганина або мудрішим від спасителя світу?
Король перехрестився.
— О так, хрестися, Ягайле, щоб відігнати від себе грішні гадки, від яких не розгрішить тебе церков, якщо її не слухатимеш. Ось я розкажу тобі про подію, яка недавно трапилася в Римі. Секретар святого отця Пожджо Браччоліні, з яким я познайомився, був свого часу в Падуї, описав мені її. Один монах забажав жінки якогось там кравця чи шкірятника і звів її, але чоловік так цупко беріг свою власність, що бідний францісканець ніяк не міг добитися сповнення своїх бажань. Але ось жінка занедужала й забажала сповіді. Монах прийшов і... вислухав її, а другої днини прийшов знову. Та сповідь тривала задовго, і неспокійний чоловік увійшов у кімнату. Брацішок на скору руку розгрішив жінку й побіг, а його штани залишилися в руках скаженіючого заздрісника. Не винуватив він своєї жінки, бо гадав, що вона справді недужа, але був певний, що проклятущий жебрак бажав її знасилувати. Притьмом побіг чоловік у монастир і розповів про всю пригоду ігуменові. І що ж вчинив ігумен?
— Покарав монаха! — здогадувався зацікавлений король.
— Борони боже! А хто б опісля впустив у хату монаха після такої кари? Опат заспокоїв заздрісного чоловіка, кажучи, що це штани святого Франциска, які не раз уже виліковували вмираючого. Сказавши це, ігумен пішов з процесією по святі штани, забуті монахом на ліжку чужої жінки. По дорозі треба було часто зупинятись і давати святу одежу цілувати побожним християнам. І справді! Хвора видужала, чоловік заспокоївся, а монах став у його хаті щоденним гостем. Це було необхідно для збереження пошани до церкви і для збереження вірних, а коштувало тільки одну малу брехню. Може, не оплатилося?
Король засміявся злобно.
— Ну, коли про це йде, то вистачить згадати про моє одруження з Ядвігою. Ви знаєте, що вона була повінчана з Вільгельмом, але ви не знаєте, що вона й насправді, розумієш мене, насправді була його жінкою. Я не був першим, що її ввів у повинності заміжньої жінки.
— А чи ти певний того, що Вільгельм був першим? — спитав холодно канцлер.— Гадаєш, що жінка, яка тільки одного любила й любить, посвятить цю любов для чого-небудь у світі? Але досить того! Я довів вашій королівській високості, що все, що діється, діється на користь або шкоду церкві; всі блага цього і того світу пливуть тільки через неї. Тому для її добра обіцяй Свидригайлові все, чого захоче, а коли ми будемо у Кракові, тоді шукай вітру в полі! Казимир тричі оббрехав папу і тричі зламав присягу, але здобув Галич для польської корони і для католицької віри. І бачиш, його зовуть Великим...
У цю хвилину почулися перед кімнатою важкі кроки кількох мужів, і король та його канцлер замовкли.
VII
З брязком та тупотом увійшло в кімнату кілька мужів у зброях, східних караценах або кольчугах. Тільки двоє становило виняток. Перед вів середнього зросту муж з червоним лицем, великим носом та маленькими, подібними до Ягайлових, очима. Сиваве волосся не було зібране у сітку, як це було у звичаї, тільки розчіхраними жмутками спадало на бобровий комір монгольсько-руської киреї. В руці держав важкий буздиган, головка якого складалася з гострих сталевих листків, посаджених у налитій оловом кулі. За ним ступав низенький товстий патер-францісканець з жебрацькою мисчиною та тиквою паломника біля боку, одягнений у довгу рясу, підперезану очкуром. Опухле червоне лице свідчило, що він, як і його попередник, не гордили даром Вакха, а постійно насмішливо скривлені уста вказували на веселу і водночас злобну вдачу самого монаха. За цими двома ступали князь Жигимонт Кейстутович у легкій дамаській кольчузі та кінчастому шоломі, князь Семен Гольшанський у лосевому каптані та карацені і молодий лицар у меделянській зброї з кованими візерунками на нагрудникові та струсячими перами на шоломі. Він мав довжелезний меч, золотистий лицарський пояс та золоті остроги. Два перші були великий князь Свидригайло та його сповідник патер Анзельмус, а молодий лицар — князь Танас Ніс, молодший брат Олександра. Вони прибули на переговори до Ягайла, якого Свидригайло, почувши про захоплення подільських замків поляками, звелів ув'язнити разом з його канцлером, арцибіскупом Збігневом з Олесниці.
Прибулі князі посідали біля столу, при якому засів король та його канцлер. Анзельмус став за кріслом великого князя, Танас — біля дверей, мов на сторожі Він зовсім не брав участі у розмові, але пильно стежив за її ходом. Тим часом Ягайла ждав слів молодшого брата, наче лисиця у капкані, яка бачить надходячого ловця. Губи великого князя тремтіли. Видко, випите вино та вроджена нестриманість розпирали його груди й шукали виходу в крикові, погрозах або навіть побоях. Тільки Жигимонт та князь Семен обмінювалися поглядами, і глумливий усміх раз у раз з'являвся на їх устах.
Серед загальної мовчанки глянув великий князь на присутніх бистрим поглядом і рвучко витягнув руку з буздиганом у сторону канцлера.
— Чого "він сюди^ поганий макогін;'приплентався? — гукнув іустим басом.— Він не з нашої рідні? Іди геть, попе, або стань, як ось мій, за кріслом пана!
Збігнев з Олесниці почервонів, але не встав.
— Ваша княжа милість...
— Який я тобі князь, собако! Я великий князь, бачиш? — закричав Свидригайло грізно і сунув канцлерові під ніс перстень короля разом із кремезним кулаком.
— Понюхай одно й друге, а потім геть звідси! — наказав він.
— Народ і державу заступаю...— спробував противитись арцибіскуп.— На голові ношу інфулу, і то першу у королівстві.
Свидригайло зірвався, наче його хтось штриконув у плечі ножем, і буздиганом так сильно вдарив у стіл, що сталеві листки аж по олов'яну галку вбилися у берестову дошку.
— Мовчи, попе, і геть звідси, бо розчереплю твою інфулатку, як старий горнець! Що ти мені верзеш про державу? Тут місце синам Ольгерда і Кейстута та їхнім своякам, а не якимсь свяченим або й несвяченим заволокам.
Блідий мов смерть звівся канцлер з крісла і став поза поруччям короля.