Виговський підійшов до нього, привітався, побажав здоров я славному полковникові, узяв під руку, запросив до канцелярії Наказав писарям йти по домівках. Лишилися удвох за довгим столом Сиділи навпроти.
— Наварили ми з Хмелем пива, — зітхнув Богун. — Та бог прибрав нашого броваря. Тепер нам з тобою розливати те пиво, пане писарю.
— Хмільне воно, пане полковнику. Оце й хочу з тобою порадитися — як жити далі. Ти багато земель пройшов з козаками, знаєш, по чім фунт лиха, та й мене сподобив бог при гетьманові бути невідступно, діла його бачити. А тепер, коли мене призначено радником при молодому гетьманичі, голова пухне від дум, ночей не сплю. Заслаб я від тих мислей тяжких, усе молю бога заступитися за Україну, послати їй мудрого державця, щоб як Хмель, не допустив супостатів на землю нашу.
— Нема-серед нас такої голови, як Богданова. Ой, нема, nape писарю! Чи ж Юрасеві тримати в покорі міста українські, полки козацькі? Бідний той город, де князь молод!
— А ми, старші люди, нащо? Підпирати будемо гетьманича, радити купно, бог і змилостивиться. Правда твоя, ні роками, ні розумом не вийшов Юрась. Заслуженного б чоловіка… Тобі, пане Іване, булаву треба брати.
Богун гірко посміхнувся. Заперечливо хитнув головою.
— Моє місце полковницьке, сам знаєш. Не по мені оця канцелярія, — провів рукою по столу, змахнувши на долівку срібний каламар генерального писаря з трьома різнокольоровими чорнильничками. — Вибачай, пане писарю, не хотів.
Богун підняв з долівки каламар, дзенькнув срібною накришкою.
Виговський з полегкістю зітхнув. Чув серцем, що Богун не перейде йому дороги.
— Гетьман України має бути рівний цареві і султанові — наймогутнішим державцям світу. І не кланятися нікому… тільки своїм козакам. Чи так мовлю, пане полковнику, чи згоден зі мною?
— Згода, пане писарю. І Хмель про це дбав, вічна йому пам'ять.
— А що немає серед нас голови, подібної до Хмельницького — хтозна… Бог тому судія. Один Господь. Пішов від нас батько козацький, та лишилися ми, його старші діти, навчені й биті. Наразі комусь із нас і заступити його.
Богун уважно подивився на Виговського, і той не сховав погляду, бо знав, що з Богуном не граються в схованку. Щира його душа прагне щирості від інших. Нічого не сказав на те полковник, але Виговський зрозумів, що Богун не кричатиме на раді проти генерального писаря. Чи шанує-таки його мудрість, чи справді не бачить, хто б міг заступити Богдана, і тому хай спробує Виговський.
І зайшла між ними щира бесіда.
— Поки під царем ходимо, то й триматися його слід. Але… Був я в Москві у тім посольськім приказі, та й на послів царських надивився тут, на Вкраїні, — не подобаються мені його начальні люди, — сказав Богун. — Може, царська величність і ласкавий до нас, як і ратний посполитий люд, з яким ми по Переяславській раді знаменито били крулівських підніжків — од Смоленська до Львова, але бояри до нас недобрі і таки намовлять государя…. Дай боже, щоб мої слова не справдились.
— Тут треба так повестися, пане Іване. — Виговський підвівся і заходив канцелярією, часом поглядаючи у вікна. — Верховну владу царя визнати, але… Тільки по тому, як привезе пан Тетеря з Москви потвердження Богданових статей.
— Бо була вже наука. У Переяславі Хмель захотів, аби й Бутурлін присягнув за царя, що той вільностей козацьких не порушить і Військо Запорозьке королю польському не віддасть. Пригадуєш, пане писарю?
— Хіба таке забувається, пане Іване…
— Та боярин затявся. Мовляв, у Московському царстві такого не заведено, самодержець нікому не присягає. І по тому чекали ми' підтвердження наших прав усю зиму, аж поки привезли посли жалувані царські грамоти.
— А ще послати цареві Олексію Михайловичу епістолію з такими вимогами: щоб не приймав ніяких посланців і листів з України, окрім гетьманових, бо є в нас люди, що пишуть у посольський приказ поза гетьманом. Щоб ніяких воєвод не слали на Україну. У Києві Андрій Бутурлін хай уже сидить. Але більше нам не треба.
— Чув я, пане писарю, що царські бояри намовляють його величність прибрати до своїх рук скарб Війська Запорозького. Щоб збирали гроші по містах і селах воєводи царські. Не бути цьому!
— Не бути, пане Іване. Я вже постараюсь. — Виговський перехрестився, випростався навпроти Богуна, брязнувши шаблею при боці, і, розщіпаючи і защіпаючи гаплики на довгополому кунтуші, якого не скидав і в спеку, повів: — Ніяких військ чужоземних державців щоб на Україні не було. Якщо й покличемо на допомогу військо московське, бути йому під гетьманською рукою.
— Гетьманові приймати послів — яких схоче, — вів далі Виговський, — а царя можна й повідомляти. Коли ж його величність домовлятиметься з поляками чи турками, від гетьмана там мають бути повноправні посланці. Не такі, як у Вільні.
— Амінь! — пристукнув Богун чоботом.
— Ще не все, пане полковнику. Як гетьман когось з козаків нагородить маєтністю за вірну службу — селом чи містечком, млинком яким чи правом курити горілку безмитно — царська величність має те потвердити. Гетьман Війська Запорозького має бути до скону при булаві, а вже по його смерті най козаки обирають нового. У Чигирині альбо в Переяславі чи Києві має бути закладено монетний двір, де битимуть монету з гетьманською парсуною. Це воля небіжчика Хмельницького.
— Знаю, пане писарю.
— А як царська величність не пристане на вимоги наші, не бачити йому козацького війська під своєю рукою. Знайдемо іншого державця.
— Кого ж саме, пане писарю?
Виговський помовчав, вагаючись, чи не багато сказав навіть Богунові?
— Того, хто прихильний буде до Війська Запорозького і до прав його стародавніх і новітніх. Он колишній володар наш — благає повернутися під опіку Речі Посполитої.
— Не бути тому, пане писарю, — твердо сказав Богун.
— Не бути — то й не бути… На все воля божа… І султан турецький не проти, щоб ми йому служили. І король свейський…
Тихо ступив до канцелярії (і двері не рипнули) Іван Брюховецький. Але Виговський вчасно помітив його і замовк.
— Перепрошую дуже, може, нездало зайшов? Але пана генерального писаря хоче бачити пан Беньовський. Чекає на пана писаря в гетьманському садочку.
Богун підвівся і подався до виходу. Виговський почекав, коли зачиняться за ним двері, уважно оглянув покірливо схиленого Брюховецького. Цього чоловіка гріх обминути і не використати.
— Зайшов би до мене увечері. Випили б трохи ‘вина. Угорське маю, старе і солодке. Знаю, любиш винце. То заходь сьогодні ж.
— Буду, пане писарю, якщо твоя ласка.
Беньовський сидів у холодочку, ледаче жував яблука, які цей рік уродили рясно. Надкусив одне — кинув, потягнувся до сусідньої яблуньки, зірвав червонобоке. Побачив писаря, галантно уклонився, шапкою змів порох з ослона, запропонував місце. Після загальноприйнятих шанобливих слів Беньовський вміло повернув розмову на справи своєї королівської місії.
— А кого козаки хочуть на гетьмана, пан генеральний писар напевно вже знає? Перепрошую, що не вперше питаюся у вашої милості.
— Кого гукнуть на раді, той і буде, пане Беньовський.
— Не кажіть такого старому Станіславові. Мені не двайдцять рочків. Пан Виговський тримає в своїх руках усю старшину козацьку, і бути гетьманом тому, кого схоче пан генеральний писар.
— Помиляєтесь, пане после, Виговський тільки писар колишнього гетьмана.
— Та його права рука за життя. А нині вихователь молодого наступника українського державця.
— На все воля божа, пане после.
— І людська воля. То найп'єнкніша сила, що крутить коліщатка історії.
— Божою рукою скерована, пане после.
— Так, так.
Обоє перехрестилися по-своєму.
— Чули ми, пане Виговський, що серед старшини козацької сіється невдоволення Москвою і дехто не проти повернутися в лоно ясновельможного круля…
— Якби ж то ясновельможний і зацне панство були поступливіші свого часу, поки військо не присягнуло цареві на вірність.
— Але те все можна залагодити, пане генеральний писарю. То в руках матки боскої і наших з вами — повернутися до гарних старих часів, коли поляки й українці разом відбивали напади невірних, — палко заговорив Беньовський і стишив голос, поглядаючи крізь дерева, чи не йде хтось до гетьманського саду. — Чи не забула ваша мосць про Хотин? Наші батьки билися пліч-о-пліч!
— На жаль, часи змінилися, пане Беньовський. На жаль. Хоча ніхто не годен поклястися, що вони не повернуть на старе. Все в руках божих.
— І в наших з вами, пане писарю. Круль згодиться на будь-які козацькі умови, аби повернулися… Майбутній український гетьман сидітиме в сенаті нарівні з великим коронним гетьманом Жечі Посполитої. Православний митрополит на сеймах матиме голос нарівні з арцибіскупом варшавським і краківським. Грецька релігія вільно уживатиметься по всіх містах і селах в Україні, Литві й Короні так далеко, як сягає мова народу вашого.
— Унія має бути скасована в Короні, — вставив Виговський. — Ця богопротивна єресь спричинилася до кровопролиття серед українців.
— Пан Виговський має рацію. Гадаю, що круль погодиться і на це. Не можу говорити за його милість, але мислю, що він пристане на давнє бажання української шляхти, аби уряди в Київськім, Чернігівськім і Брацлавськім воєводствах, як колись за світлої пам'яті Стефана Баторія, належали тільки шляхтичам грецького обряду.
— Ого! Пан посол носить у голові цілий трактат польсько-української угоди. Чи не зарано?
— Пан генеральний писар, ми чули, замолоду практикував у воєводському суді. То добре знає, що всяка угода складається заздалегідь. Крулевський слуга не єдиний автор цього проекту. Другий — тут у Чигирині, козацький полковник, людина розуму визначного, освічена. бувала.
"Хто це може бути? — подумав Виговський, але не запитав, знав, що Беньовський відповість ухильно. — Чи не Юрій Немирич? Звичайно, хто ж як не він! Дограється, докричиться колись полковник…"
— Той чоловік, — вів далі Беньовський, — не плескатиме казна-що. Пан писар його добре знає. Для нього маєстат України понад усе. Ми разом обміркували майбутній пакт між крулем і Військом Запорозьким.
"Напевно, Немирич. Той у думках завжди літав високо, та часто падав і боляче забивався. Блудив єресями, родом з Литви, а вчився у Голландії чи Бельгії, писав там богословські й філософські трактати, носило його по всій Європі, аж поки прийняв православ'я і пристав до Хмельницького зі своєю військовою ватагою, яку гетьман утвердив як полк.