Дорогою Петро спробував розгледіти територію табору. Наскільки можна було визначити у напівтемряві, це була прямокутна ділянка з розташованими на ній шістьма дерев'яними будівлями. Як здогадався новий мешканець цього закладу, три найбільші з них – бараки для проживання ув'язнених, такі ж, як і той, де поселили його.
– Ось табірна їдальня, – між іншим повідомив охоронець, показуючи на невелике непоказне приміщення, повз яке проходила група, – о сьомій вечора й ранку – приймання їжі, так що не пропустіть.
– Не дочекаєтесь, – собі під ніс буркнув Петя, продовжуючи роздивлятися все довкола.
По периметру вгадувався паркан, напевно, з колючого дроту, за яким із двох боків були сторожові вежі.
Вийшовши надвір після отримання білизни, ув'язнені виявили, що вже стемніло. У світлі поодиноких електричних лампочок можна було розгледіти двох днювальних, котрі тягали дрова до бараків.
"Готуються до повернення людей із роботи, – припустив Петя. – Потрібно буде, поки в бараку порожньо, просушити біля гарячої грубки хоча б матрац".
Одне з табірних відділень Севураллагу
Кинувши на свої нари все отримане у каптерці, крім матраца, хлопець прилаштував останнього біля буржуйки. Щоправда, набита всередину труха збивалася вниз і довелося кілька разів перетрушувати матрац, перш ніж вдалося досягти більш-менш прийнятного ступеня сухості.
Через деякий час почали повертатися з роботи мешканці барака. В окремих із них поповнення викликало жвавий інтерес. Люди розпитували знову прибулих про історії їхніх поневірянь, намагалися дізнатися новини.
Як виявилося, зі спальним місцем Петрові пощастило: тут було досить тепло, а крім того, сусідом був його добрий знайомий Віктор, давній супутник у подорожі через всю країну. Чоловіки довго розмовляли, обмінюючись інформацією, яка накопичилася з часу, коли доля їх розвела.
Різкий звук потривоженої рейки покликав ув'язнених до вечері. Петя сприйняв цей сигнал як знак, що знаменує початок нового етапу в житті.
Зникнення сала виявлено
1933 рік, лютий. Томаківка.
Данило лежав на ліжку вже більше години. Він напружував усі свої сили, щоб заспокоїтись і осягнути отриману від дружини страшну інформацію про критичний стан Колі. Втім нічого не виходило: емоції та хвилювання захльостували й паралізували мозок. Ще через деякий час йому, нарешті, вдалося хоча б узяти себе в руки. Чоловік піднявся з ліжка і побрів до комори: у будь-якому разі потрібно було принести продукти для вечері.
"А з приводу подальших дій – обдумаю їх на свіжу голову завтра: ранок покаже, що вечір не скаже", – прийняв рішення глава родини.
Роками відпрацьованим рухом пальців він підчепив нижню частину полиці, котра висіла на стіні, й зупинився в нерішучості: борідка ключа у схованці була повернена не в той бік.
"Можливо, поспіхом переплутав", – на ходу зазначив Данило, відкриваючи скриню, однак підозра вже закралася в його мозок.
Господар швидко обвів очима вміст скрині. На перший погляд, все було, як завжди. Взявши шматок сала, який лежав зверху лютневої купки, Данило потягнувся за ножем, але на звичному місці його не виявилося.
"Дві невідповідності відразу – це вже не випадковість", – підсумував чоловік, закрив скриню та попрямував до кухні.
Сина він застав, так само сидячим за столом; тільки тепер той неспокійно дивився на батька. Почувся гуркіт вхідних дверей. Після нетривалого поруху в сінях, усередину кімнати протиснулася теща. На шум вийшла зі спальні й дружина.
– От і добре, що всі зібралися. А тепер зізнавайтеся, хто відкривав скриню? – прямо запитав глава сім'ї, по черзі нагороджуючи пронизливим поглядом кожного з присутніх.
У повітрі повисла коротка дзвінка пауза.
– Я відкривав, – заявив Петя після секундного сум'яття. Він підвівся з-за столу, розправив плечі. – Я відніс Колі до лікарні свою та його дводенну норму сала і хліба.
Батьки розгублено стали перезиратися: з одного боку, син порушив табу й відкрито повідомив про це, але в той же час, з іншого, він жертовно відмовлявся від своєї дводенної пайки.
– Петю, навіщо ти туди пішов? Я ж тобі заборонила! – перелякано заголосила Марія.
– Я вважаю, що ми маємо зробити все можливе, щоб урятувати Колю: якщо він помре, їжа йому більше не знадобиться! – по-дорослому розважливо відповів підліток.
– Але чому ж ти хоча б не порадився з нами? – збентежено запитав батько.
– Брату стало гірше зараз, і діяти треба було швидко. Та, чесно кажучи, тату, я й не впевнений, що ти дозволив би мені віддати продукти Колі.
Очі Данила налилися сльозами.
"Господи, як ти припустився такого? Невже справедливо відривати шматок від однієї голодної дитини та віддавати іншій?" – із гіркотою подумав батько.
Він підійшов до сина, притягнув його голову до своїх грудей.
– Мабуть, ти маєш рацію, – промовив тихо.
Потім подався в комору, а незабаром повернувся з незвично повним відерцем кукурудзяного борошна і двома згортками.
– Мамо, спечіть, крім звичайного хліба, ще кілька пиріжків із салом та з гарбузом, – звернувся Данило до тещі, простягаючи продукти, – для Колі, – чоловік на певний час забарився, сумніваючись, – і для Петі, – закінчив він нарешті рішуче.
– Даню, так ми не дотягнемо до нового врожаю. Ти ж сам казав, що пайки урізають та й ті затримують! – спробувала осмикнути чоловіка Марія.
– Нічого, Бог добрий! – відповів голова родини. – Давайте сподіватися на краще, а там – будь, що буде!
Знайомство з бригадою столярів
1942 рік, січень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
У таборі Петра призначили на роботу за прописаною в документах спеціальністю – столяром. Прийшовши до столярної майстерні наступного дня після прибуття, він виявив, що з восьми верстаків фактично задіяно у виробничому процесі лише п'ять.
"Ну що ж, – подумав хлопець, – мабуть, столярів не вистачає, а значить, є шанс, що на мій не надто високий професіоналізм дивитимуться крізь пальці".
– Привіт, Усмане! – привітався нарядник із бригадиром столярів. – Ось приймай у свій колектив спеціаліста зі вчорашньої партії.
– Вітаю, – озвався той, – фахівці нам потрібні.
Усман Туйгунов був уже літнім башкиром, із вільнонайманих. Овальне жовте обличчя з вузькими розкосими карими очима та приплюснутим носом було обрамлене у нього майже сивим, колись, мабуть, темно-русявим волоссям і такого ж забарвлення ріденькою борідкою й вусами.
Він із цікавістю глянув на Петра, прикидаючи, куди його прилаштувати.
"Молодий, зелений, мабуть, недосвідчений, – подумав бригадир, – та нічого, знайду для нього заняття. А то бригада зовсім мала стала, того й гляди, ліквідують – що тоді робитиму?"
Башкир окинув поглядом порожні робочі місця, а далі звернувся до Петі:
– Як звуть, звідки, яка стаття? – задав Туйгунов питання, котрі насамперед його цікавили.
– Звати Петро, прізвище Шабля, з України, 58-ма стаття.
– А я бригадир столярів, називай мене Усманом, – відрекомендувався начальник, простягаючи руку. – У нас усі один одного називають на ім'я та на "ти".
Петро відповів на рукостискання, трохи посміхнувся.
– Столяр? – уточнив Туйгунов.
– Так, але досвіду замало, – бачачи досить дружнє до себе ставлення, Петя вирішив одразу зняти зайві питання, – мені б походити певний час в учнях, набити руку.
– Ну, якщо так, то ось тобі й учитель, – Усман показав на одного з працюючих, злегка взяв нового члена бригади під лікоть і підвів до дальнього верстака.
За ним, стоячи спиною до пари людей, що наближалися, стругав дошку непримітний чоловік середнього віку. Він відклав фуганок убік, підняв дошку за один кінець, підносячи її до ока. Потім перевернув і продовжив стругати.
– Це Валерій, найкращий столяр моєї бригади, – представив його Усман.
Почувши своє ім'я та похвалу, чолов'яга озирнувся.
– Він підучить тебе по столярній справі, – продовжив бригадир. – А це Петро, наш новий столяр. Досвіду в нього поки що недостатньо, тож допоможи йому попервах, покажи що до чого, – дав Валерієві доручення начальник.
"Десь я його бачив", – Петро гарячково перебирав у голові численні життєві епізоди, проте ніяк не міг згадати, звідки йому знайомі риси обличчя людини, приставленої до нього в якості вчителя.
– Я думаю, зручно буде, якщо Петя займе робоче місце поруч із тобою? – по-свійськи запропонував Усман, поплескуючи долонею по верстаку. – Правильно я кажу?
Тим часом Валерій несподівано впав у ступор. Він ніяк не міг відірвати переляканого погляду від Петра.
– Ти як, не проти? – нагадав про себе Туйгунов, намагаючись вивести свого кращого столяра з дивного стану.
– Га?.. Що?.. – перепитав той, озираючись на всі боки. – Так-так, звичайно, – схаменувся Валерій, – займайте сусідній верстак, а я Вам, чим зможу, допоможу освоїтися на новому робочому місці.
"Чудний якийсь, – уґрунтував для себе Петро, оцінюючи перше спілкування зі своїм новим учителем: – Дивиться на мене, як кролик на удава... І називає на "Ви", хоча я молодший за нього, а в бригаді прийнято звертатися на "ти"... Й усе-таки звідки мені знайомі ці запопадливі очі?"
Через кілька секунд Петя залишив спроби знайти відповіді на свої запитання, а тому вирішив переходити до справи. Аби уникнути непорозумінь та хоча б до тих пір, поки з'ясується дивна ситуація із їхнім спілкуванням, він вирішив звертатися до наставника так само, як і той до нього – на "Ви". Хлопець зобразив на своєму обличчі якнайбільшу добродушність.
– Я хотів би приступити до роботи, втім якщо можна, не надто складної, – звернувся він до Валерія. – Не могли б Ви ввести мене в курс справи: які вироби виготовляєте, як це робиться?
– Зараз ми майструємо скрині, – повідомив Валерій. – Дві вже готові, хоча ще не пофарбовані, стоять отам, у кутку. Я думаю, почати Вам краще з підготовки дощок. Дивіться, як роблю я, та спробуйте повторити ті самі операції.
Не довго думаючи, Петро відкинув свої сумніви й послухався поради наставника.
У бабусі Ірини напад
1933 рік, лютий. Томаківка.
Марія була задоволена: сьогодні вона нарешті віддала Лідії сукню, яку шила останні два тижні.