Петро захоплювався цією людиною енциклопедичних знань, чудовим оратором і педагогом. Їхній тандем молодості й мудрості просто зобов'язаний був увінчатися якісно новими науковими методами та підходами. Питання про аспірантуру було практично вирішене ще за рік до закінчення інституту…
А потім його вчителя разом зі ще кількома найкращими викладачами забрав НКВС. Всі надії та перспективи вмить зруйнувалися, оголивши в душі безодню страху, розгубленості й нерозуміння. Того разу чергова студена хвиля репресій прокотилася зовсім близько, до кісток обдавши Петра своїми крижаними бризками. Про наукову роботу довелося забути. В ситуації, що склалася, верхом бажань було закінчити інститут і тихо працювати вчителем у якомусь далекому селі, де ніхто навіть уявити не зможе, що скромний педагог лише рік тому був улюбленцем професорів – "ворогів народу".
Хлопець упіймав себе на тім, що знову збився на невеселі спогади. Однак він не вважав допустимим розкисати, тож рішуче відкинув зневіру, ще раз подивився на мальовничий краєвид та попрямував усередину вагона, аби розділити враження від побаченого з друзями.
– А знаєте, – натхненно почав Петя, – під час стоянки я звернув увагу на красу тутешньої природи, на величність давніх Уральських гір. Скільки поколінь людей вони пережили, втім стали з часом тільки стійкішими й мудрішими. Так і люди з віком стають стійкішими та мудрішими. Я тільки зараз зрозумів, чому, коли побачив цей прекрасний пейзаж, – згадав вірші Сергія Єсеніна: підсвідомо я порівнював своє життя, еволюцію поглядів та сьогоднішній стан із життям відомих і шанованих мною людей. Саме рядки цього неперевершеного лірика "Не жалею, не зову, не плачу… Всё пройдёт…" напрочуд гармоніювали з моїм настроєм. Так, саме те, що я відчував і переживав.
Арештант гордо підняв голову, вдихнув на повні груди повітря й почав декламувати Єсеніна. Він умів і любив це робити. Після короткої паузи, призначеної для усвідомлення слухачами величі витвору мистецтва, хлопець приступив до його аналізу, вміло залучаючи товаришів до дискусії, спонукаючи їх висловлювати свої враження й емоції, спостереження та висновки. Потім слідували інші вірші – Єсеніна, Блока, Маяковського, Шевченка, Рильського... І знову порівняння, фрагменти біографії, зв'язок із теперішнім становищем.
Такі "літературні слухання" були однією з небагатьох світлих віддушин в жалюгідному "вагонному" існуванні. Заводієм у них майже завжди виступав Петро, котрий професійно та всебічно володів питанням.
Група "інтелектуалів" була досить різношерстою: вчені, інженери, вчителі, військові, прості робітники й селяни. Головним об'єднуючим їх чинником було прагнення до знань і пізнання, до цивілізованого культурного спілкування. Петя був авторитетом у галузі літератури, історії та політекономії. Інші члени групи добре розумілися на інженерії, геологорозвідці, музиці, промисловості, сільському господарстві, столярній справі, міжнародних відносинах. Вони також із задоволенням ділилися своїми знаннями. Поряд з обговоренням "громадських" тем, значний час "інтелектуали" приділяли також розмовам про порядки в ГУЛАГу. І майже щодня відбувалися диспути на різні теми. Саме вони допомагали знедоленим зекам триматися морально, хоча б частково розфарбовувати похмуре існування такими необхідними людям яскравими кольорами та позитивними емоціями.
...
Відчувши на собі чудодійну силу придбаних на останні свої гроші продуктів, Петя вирішив надалі ті кілька морквин, що залишилися, з'їдати по одній на день, щоб отримати від них максимальну користь для організму. Щоправда, в дійсності він не зміг повністю протистояти спокусі й кожного наступного дня вибирав для споживання найбільший корінь. Разом із додатково отриманими продуктами, це дало змогу відносно безбідно проіснувати ще деякий час.
Золота лихоманка
1931 рік, жовтень. Томаківка.
Активний сільськогосподарський сезон добігав кінця, а тому роботи на колгоспних полях поменшало. Марія після трудового дня забігла на присадибну ділянку, швидко подоїла корову, потім упоралася з рештою домашньої живності й пішла на вечірній базар. В руках у неї були дві сумки з молоком, яйцями та овочами на продаж. Прохолодний осінній вітерець не став на заваді; навпаки, він підганяв жінку до більш інтенсивних дій.
"Товару небагато, так що за годину-півтори повинна впоратися", – прикинула вона час стояння за прилавком.
Задоволена тим, що, напевне, сьогодні перед сном удасться погомоніти з сусідками, Марія прискорила крок.
Базарні завсідники зустріли свою колегу звичайними привітаннями:
– Привіт! Ти сьогодні швидко? – припустила Дарина, оглядаючи зовсім не великі сумки своєї сусідки по торговому місцю.
– Та хотілося б... Думаю ще заскочити до Пелагеї.
– Тоді займай одразу два місця за прилавком: своє і Сарине. Їй сьогодні не до того, – якось змовницьки примруживши очі, тихо промовила Дарина.
– А що таке? – здивувалася Марія.
– Вчора до них нагрянуло ОГПУ, провели обшук; вилучили золото та коштовності, а Гершу забрали. Так Сара сьогодні клопочеться, як чоловіка визволити з каталажки.
– Почекай! Як це – вилучили, забрали?! – не зрозуміла Марія. – Герша ж ювелір, це його робота!
– Не знаю... Чула, що є якийсь циркуляр, і вони шерстять насамперед тих, у кого може бути золото.
Марія почала розкладати товар по прилавку, але серце було не на місці: думки про глечик із золотими монетами, прихованими на чорний день, роз'ятрювали уяву:
"А раптом нагрянуть і до нас?! Адже ж можуть і знайти! І що тоді? Вилучать, заарештують! Потім доводь, що ти не верблюд!"
Підійшли покупці, стали питати ціну, однак Марія відповідала якось невпопад, а одного з особливо перебірливих клієнтів навіть різко відшила.
– Щось ти сьогодні неврівноважена, – зауважила Дарина, – на людей кидаєшся.
– Та голова болить, – збрехала Марія, не бажаючи видавати причину своєї дратівливості.
Жінка ще довго переживала, так і сяк прикидаючи можливість обшуку у себе вдома; але, зрештою, дійшла висновку, що ОГПУ бере в розробку тих, хто пов'язаний із коштовностями за родом свого заняття. Такий висновок трохи заспокоїв нерви, хоча десь усередині черв'як, який підточував спокій, залишився.
Як на зло, цього вечора якось не задалася й торгівля. Простоявши до темряви, Марія так і не розпродалася. Довелося частину товару нести назад додому.
"Нічого, – заспокоїла вона себе, – завтра на поле не йдемо, тож збігаю на базар зранку. Авжеж за день надолужу втрачене".
Коли жінка увійшла до хати, то виявила, що всі вже сплять.
"Буду теж лягати, – вирішила вона, – завтра треба встати раніше".
...
Тільки-но розвиднілося, а Марія вже тягла тачку з продуктами на базар. Цього разу вона вирішила затаритися на повну: крім молока, яєць та овочів, у візку знаходилося ще кілька тушок півників, сир, масло, сироватка, борошно й сало.
Базар саме розгортався. Марія включилася в його звичну ранкову суєту. Вона щойно почала оформлювати прилавок, коли підійшла Дарина.
– Привіт, подруго! – окликнула та Марію, котра її ще не бачила.
– А, доброго ранку, Дашо!
– Чула новину? – з місця в кар'єр заявила Дарина. – Івана Мезенця, Карпа Гуляя та Алевтину Созонову також в ОГПУ забрали. Знову ж таки експропріювали у них золото й коштовності. А в Іваненка та Рабиновича нічого не знайшли, проте вручили повістки і теж забрали на допит.
– Ну нехай Івана та Мойшу, а Карпа й Алевтину за що пустили в оборот? – злякалася Марія.
– Карпа як колишнього куркуля, а Алевтина у громадянську завідувала лікарнею.
– І що?
– Можуть мати золото, – авторитетно заявила Даша, – ось їх і притягують як спекулянтів та укривачів. А якщо не виходить – беруть у розробку, намагаються розколоти.
– Ну, а тих, у кого знайшли золото, навіщо забирають?
– А раптом не все знайшли? Плюс – звідки взяв? Випитати, хто ще має. Натиснуть, пристрахають – ось і є наступні кандидати на обшуки-арешти.
– А як Герша, не повернувся? – поцікавилася Марія, озираючись на всі боки й шукаючи очима Сару, однак не знаходячи її.
– Ні, але начебто обіцяли відпустити завтра, – повідомила Дарина.
І знову настрій у Марії зробився огидним. Хоча торгівля йшла жваво, в голові крутився цілий рій тривожних емоцій:
"Алевтина може не витримати допиту... ОГПУ і не таких розколювало... Розкаже, що мамі теж у громадянську платили золотом за харчування, – тоді пиши пропало. Та й чекісти – не дурні, свою справу знають: якщо знайшли коштовності у завідувачки лікарні, то можуть вийти і на кухарок... Що ж робити?! Може переховати глечик? Але так ще швидше знайдуть!" – металася жінка в паніці, проте не знаходила виходу із ситуації.
Замітка в газеті
Близько дев'ятої години до базару долинули звуки духового оркестру. Грали "Інтернаціонал". А це означало, що на центральній площі відбувається якийсь захід.
– Зовсім забула: сьогодні ж буде сходка з приводу ощадкаси; я бачила оголошення, – збентежено промовила Даша, – ну та нічого, зараз про все дізнаємося.
Жінка повернулася в бік центральної площі, виглядаючи зазивалу, котрий у подібних випадках зазвичай ходив по установах.
Незабаром на базарі з'явився працівник виконкому й оголосив, що всім належить з'явитися до відділення ощадної каси, де проходитиме агітаційний ранок, присвячений перевагам виграшних вкладів та державних позик.
– Треба йти, – рішуче заявила Дарина, збираючи манатки, – а то введуть якісь нові правила, а ми й знати про них не будемо. Так хоч щось розкажуть.
Торговці швидко прикрили товар, залишили на господарстві бабу Свєту, а самі пішли на площу. Там зібрався вже пристойний натовп. Будівля ощадкаси була обвішана плакатами. Над дверима на кумачовому транспаранті красувалося гасло:
"Зберігайте гроші в ощадних касах!
Це просто, надійно та вигідно!"
По ганку моталися сюди-туди службовці цієї установи, здійснюючи останні приготування до акції. Вони накрили стіл червоною скатертиною, поставили на нього графин, а склянку з водою розмістили на трибуні. Начальство, яке ось-ось мало підійти, забезпечили стільцями. А для потенційних клієнтів перед сценою передбачливо поставили лавки. Щоправда, на всіх бажаючих сидячих місць не вистачало, тож персонал робив запеклі спроби знайти лавки та стільці в сусідніх організаціях.
Нарешті, все було готове.