Васюта. Але хіба переправа така дивина для Десни й сіверян, щоб город (город!) був похідним від неї? До того ж, де сімнадцяте століття, а де дванадцяте – саме в 1153 році зафіксована перша літописна згадка про Хоробор. І чому той населений пункт мав носити саме таку назву? Та й переправу, щонайменше одну, мала, поза всяким сумнівом, кожна придеснянська верв! Два насади (великі човни), з'єднані між собою настилом з тесу, два причали, міцна линва і ось вам: пором уже готовий. Відтак, полишивши цю версію, поведемо пошук далі.
З прикрістю зазначу, що всі історики й дослідники від М. Погодіна (середина ХІХ століття) і до цілого ряду сучасних істориків та краєзнавців намотують уже чи не по десятому колу, шукаючи локацію Хоробора або виходячи з етимології цього слова, або з порядку перечислення населених пунктів Русі в літописах. Причому так якось виходить, що один і той самий текст кожен примудряється використати на користь власної версії. У своїй розвідці я не стану цитувати думки інших істориків, а висуну свої власні докази, бо не хочу вподібнюватись до тих, чия нібито робота полягає в бездумному копіюванні чужого.
Перший. Згадаймо те, що я говорив на самому початку своєї розвідки про родові гнізда сіверян, так звані верви. Подивімось на мапу області в межиріччі Десни і Сейму, де розташований Короп. Тут Десною, Сеймом та Реттю, що впадає в Десну за 20 км на схід від Коропа, утворюється трикутник з природними для родового гнізда межами у вигляді річок. Від Коропа до Сосниці по прямій тридцять км (але вона на протилежному березі Десни), до смт Вороніж близько сорока, до Радичева, також на правому березі, близько тридцяти. Навіть якби Коропа зараз не існувало, все одно, з огляду на вищесказане, центр сіверянської верви ІХ-Х століть слід було б шукати на цьому ж місці.
Другий. Вважаю також, що всі без винятку придеснянські городи були засновані ще в дохристиянський період. Могла змінитись назва поселення, але життя в них якщо й переривалось, то на нетривалий час. Само собою, що це стосується і Коропа. На його околицях знайдено залишки поселень ІІ-V та Х-ХІІІ століть. Але не це головне. Головне те, що поряд з Коропом смугою завширшки метрів двісті й довжиною з кілометр тягнеться, певно, найбільший в області курганний могильник домонгольського періоду. Чи є могили біля Макошиного? Слобідки? Нема. А біля Коропа їх понад сотню! І якщо не тут постав колись Хоробор, то хто мені скаже, що то за город, такий великий, був на місці Коропа? Чи могло таке бути, щоб подібний за розмірами населений пункт жодного разу не був згаданий в літописах? Та одне лише це матеріальне свідчення переважує всю решту аргументів проти версії "Хоробор – це Короп".
Третій. Я вже доводив, що Хоробор аж ніяк не може бути локалізованим лише за десять кілометрів від іншого города, теж осердя родової верви – Сосниці, бо два давньоруських городи на такій малій відстані не могли існувати апріорі. А ось у цій літописній згадці від 1234 року про княжі міжусобиці ("поидоша, пленячи землю, поимаша грады многи по Десне туже взяша Хоробор, и Сосницю, и Сновск, иныи грады многии, и придоша же поять Чернигову") наведений перелік спалених городів (зі сходу на захід) є ще одним додатковим аргументом на користь моєї версії, бо ж сусідній з Сосницею Короп розташований по Десні вище неї. І саме тому локація Хоробора можлива тільки на місці Коропа, а не Макошиного, Слобідки чи Мени.
Четвертий. Наведу вам один дуже яскравий та красномовний факт, що беззаперечно доводить: Короп є містом домонгольським. Кожного року в переддень свята Івана Купайла на багатьох вулицях Коропа ви можете з безмірним для себе подивом побачити зліплену дитячими руками невелику піщану гірку, прикрашену квіточками, ягідками повстяної вишні, в маківку котрої увіткнуто високу кропивину. Зветься вона... Купалою! Її жалюча кропивина символізує собою всеочищаючий купальський вогонь – така собі імітація Купальського вогнища: в двадцять першому столітті! Тисячу років, попри всі багатовікові заборони живе, не вмирає стародавня традиція, котра, звісно ж, нізащо не могла би виникнути в одному на всю Вкраїну Коропі, якби він сам не був таким же давнім, як і свято вшанування на нашій землі Купайла-Семиярила – третьої іпостасі Дажбога-сонця. Жодним чином не виникла би вона в сімнадцятому столітті, а коли б і виникла якимось дивом, чи протрималась би так довго, попри всі заборони, якби не живилась від найглибшого коріння? Звісно, що ні!
"А все ж таки, – заперечить мені опонент, – як бути з річкою Хоробор біля Макошиного?!"
Нашого цвіту – по всьому світу. Наберіть в пошуковику " Corop, Australia" і Гугл видасть вам інформацію, що Короп є містом у долині Голбурн, штат Вікторія, Австралія. І це сама по собі дивина більша, ніж можливість появи на історичній мапі Сіверщини ще одного гідроніма чи топоніма "Хоробор". Не було би нічого дивного, якби після спустошення Хоробора монголо-татарами в 1239 році якась вціліла частина жителів оселилась поблизу теперішнього Макошиного. Тим більше, що там, як припускають історики, в дохристиянські часи дійсно могло бути капище богині Макоші, дуже шанованої на Придесенні покровительки родючості та жіночої долі.
Капища завжди були місцями сили, тому абсолютно ймовірно, щоб на такому місці переселенці заклали нове городище. Інша річ – як довго воно там проіснувало. Цілком могло бути, що кілька поколінь. А потім або захиріло, або, швидше за все, жителі повернулись назад. Топонім же лишився в назві урочища, от і все. На його місці постало сучасне Макошине. І я не думаю, що прадавня, дохристиянська ще, назва "Макошине" хоч якось поступається в славі назві "Хоробор", щоб макошинцям так затято боронити їм не належне.
Те ж саме стосується і села Хоробичі в Городнянському районі біля самого кордону з Білоруссю. Зверніть увагу на суфікс "ич" та порівняйте: Русь – руси – русичі (нащадки русів). Або: раб, роба – робич (син раба, рабині) – робичич (онук раба). Швидше за все, ще якась частина жителів Хоробора забігла аж в землі радимичів та й осіла там, а їхнє поселення отримало від місцевих таку ось назву.
До речі, хочу зазначити, що тонесенька ниточка можливого безпосереднього зв'язку між Коропом та Макошиним таки існувала ще до недавнього часу. З дитинства не один раз чув, як деснянські рибалки, з'ясовуючи часом між собою якісь стосунки, напівжартома погрожували опонентові: "Дивись мені, бо попливеш на Макошине!" Чому не на Змітнів, Спаське чи Велике Устя, що теж стоять над Десною нижче по течії, проте ближче до Коропа, ні я, ні вони не розуміли: Макошине і все тут! "Так здавна кажуть..." – було звичайне пояснення.
"І це всі докази?! – засумнівається опонент: – А як же літописи?"
Літописи само собою. Позаяк літописна, чи то пак, історична географія вважається серед істориків найвірнішим засобом пошуку істини в локалізації давньоруських міст, перевіримо мою розвідку стосовно локалізації Хоробора територією сучасного Коропа ще й на ній.
Не хочу з'ясовувати хто саме з істориків Російської імперії першим ужив метод аналізу літописних текстів для визначення розташування згадуваних в них давньоруських городів; здається, це був ще В. Татіщев у першій половині ХVІІІ століття. Але доктор російської історії П. В. Голубовський (1857 – 1907рр.), що на межі ХІХ-ХХ століть очолював кафедру російської історії Київського університету, підніс цей метод, зауважу з іронією, до небачених висот. Є у нього відома праця "Где находились существовавшие в домонгольский период города: Воргол, Глебль, Оргощ, Сновск, Уненеж, Хоробор?", в котрій він з небаченою легкістю, за змістом всього лише кількох рядків з того чи іншого літопису віднаходить місця розташування зниклих з мапи чи перейменованих давньоруських літописних городів.
Тоді якраз на світовому літературному небосхилі засяяла зірка таланту А. Конан Дойла. Шерлоком Голмсом з його дедуктивним методом міркування захоплювались читачі всього світу. Тож не дивно було, якби й професор Голубовський піддався чарам дедукції. Правда, на відміну від англійського сищика він послуговувався іншим методом логічного мислення – абдукцією: це коли одне припущення стає підґрунтям для іншого і так виникає цілий ланцюжок припущень, а останнє оголошується вже мало не істиною.
Сидів у тиші кабінету такий собі "книжный червь" і розгорнувши на столі "Списки населенных мест Черниговской губернии, 259, 59, 113, 114, 2842, 2855; 10-верстная карта, лист 30" силою своєї просторової уяви та абдуктивного методу міркування "повирішував" усі проблемні питання нашої історії. І вже понад століття, зачаровуючись багатослів'ям професора Голубовського, мало хто наважується піддати його висновки сумніву чи взагалі оскаржити. Більше того, практично всі залюбки користуються чужою думкою, не вдаючись до її критичного переосмислення. П. Голубовський у своїх пошуках, спираючись на тексти трьох, домонгольського періоду, літописів від 1153, 1158 та 1234 років, "переконливо" доводить, що Хоробор – це Мена. Звісно, що з кабінету в Києві курганного могильника на Придесенні не побачиш, але ж історики знають, що біля Мени їх було знайдено тільки сім, тоді, як біля Коропа збереглось разів у двадцять, коли не тридцять, більше.
Та не тільки в цьому хибність думки професора Голубовського, є в нього ще два очевидних ґанджі. Один полягає в тому, що перша літописна згадка про Мену датується 1066 роком у зв'язку з її захопленням князями Святославом і Всеволодом Ярославичами під час їх війни з Всеславом полоцьким (за "Большим энциклопедическим словарем в 2-х томах", гл. ред. А. М. Прохоров. Москва, 1991 р., стор. 792). Наступну зустрічаємо від 1408 року. Тобто Мена згадується в літописах, по суті, паралельно з Хоробором.
Другий взагалі наочний, варто подивитись на мапу Давньої Русі ХІ-ХІІІ століть – там окреслені межі Чернігово-Сіверської землі, котра в 1097 році поділилась на два князівства: Чернігівське та Новгород-Сіверське, причому останнє (принаймні на початку свого існування) перебувало в певній залежності від Чернігова. Історики знають, що на крайньому сході Чернігівського князівства була Хороборська верв: це вже не оскаржується.
Отож, Іпатіївський літопис, 1153 рік:"Святослав Ольгович князь Новгород-Сіверський скупися сошлись с Изяславом Давидовичем князем Черниговским у Хоробря и утвердишася яко же за один муж быти и целовавше межи собою крест."
Тут ідеться про укладення миру між князями сусідніх удільних князівств.