Уперше за стільки літ довелось йому засинати не на капищі, в самоті, а серед великого гурту родовичів. "Отак, певно, й при Кологастові було, як із Подунав'я сюди йшли" – мислилось волхвові й думка та рождала в душі його силу жити далі.
На своїм улюбленім місці непорушно сиділа Орогостя й невидячими очима дивилась на полудень, туди, де за далекою протокою стриміли ледь помітні за вербами сірі стіни Хоробора. Розпач, туга й безнадія панували в душі відьми. Який уже день думки про одне й те ж саме кружляли, не виходили з її голови: немов на жорновках перетираючи в прах рештки Орогостиного світу.
Люде сотворені Дажбогом однаковими. Ну, хіба що в комусь три пуди ваги та два аршини зросту, а в іншому тих пудів шість і вгору витягнувся на сажень з четвертю. Ото й уся різниця. А так у кожного дві руки, дві ноги, по два вуха й ока, і рот один. І коли все починалось, то в кожного була воля чинити, як хоче. Який розсуд мав пращур, так і діяв. Воля була у власності кожного і то було найбільшим багатством. Будь хто міг волею своєю навіть і поступитися комусь по ряду – на десятину або й на чверть. Не назавжди: коли рядович, будь то старійшина, чи князь, до ладу вправлявся з нею, лишали йому й далі. А ні – забирали назад: моя ж воля, тому хочу дам, хочу заберу!
І доки так жили, були всі рівними – як і Дажбог сотворив. Бо лише тоді людина повну волю має, як над нею один лише праотчий покон владарює, бо світ стоїть на рівновазі Добра і Зла, а ще на рівному праві людей розпоряджатися власною волею. Порушити рівновагу – все одно, що птахові крило в польоті перебити: каменем упаде на землю.
Прийшов здалеку князь, із города Києвого. І волю свою не по ряду, а силою, не зразу, а поступцем утвердив над волями інших людей. Його воля – все, інших ніщо. Не лишив і половини, навіть чверті. Обібрав рід до нитки: що ті воли, рало та одіж зі сріблом, коли волі немає? Коли чужа воля одного змушує всіх навіть рідних Богів зрікатися, тих, що люд сотворили?! Хочеш, іди світ за очі від рідних могил шукати собі нову долю, а ні – роби на князя, рабе: ото й усього, що зосталося в родовичів з волі – куца, мов заячий хвіст, воля раба.
Та не може так бути, щоб воля однієї людини перевершувала волю всих інших! Хто б не була ця людина, дві руки, дві ноги в неї, рот один – як у кожного. Має ж хоч хтось постати проти сваволі князя, урівняти Добро зі Злом!
Жоні не тягатися з ратними людьми. Навіть відьмі не під силу здолати далекого князя. У відьми інша зброя є – відання її про світ і слово-закляття. Приступатися до нього страшно навіть їй, бо відає, чим те обернеться для долі доньки, онук і решти нащадків, скільки б їх не було. Та іншого виходу не бачила. Пересиливши себе, встала і тримаючись за сосну, тихо, але твердо промовила:
– Прокляну тебе, Хороборе! Щезнеш і не знатимуть люде навіть місця того, де ти був... А Короп житиме: доки сонце світить, вода в Десні тече, й Мати-Сира земля жито родить. Буде так!
Моя історична розвідка.
Суто випадково сталося так, що першою дорослою книгою, котру я в своєму житті прочитав, був відомий історичний роман Семена Скляренка "Святослав". Мені тоді лише восьмий рік ішов, єдиною широкодоступною культурною установою в нашому древньому містечку була бібліотека, а що дід та батько вдалися затятими читачами, то й книги в нашій родині не вибували: все про недавню тоді ще війну, в котрій обидва брали участь, або історичні – улюблена, звісно, чоловіча тема.
Коли ще вчився в початкових класах, пам'ятаю, жив на нашій вулиці, майже навпроти нас, через дві хати праворуч, такий собі чоловік Гаражук. Так усі й казали – Гаражук, але за тим явно вчувалося навіть нам, дітям, що він не такий, як решта. Одним словом, Гаражук. Не можу вже пригадати, як саме, за яких обставин опинились ми, троє друзів, у того Гаражука в хаті. Жив він сам-один і було в тій хаті повно всього незвичного, не такого, як у всіх людей: скрізь картини, якась дивовижа, та найбільше мені запам'яталась велика тарілка, на стіні почіплена. Не тим лише, що на стіні висіла, а тим, що було виліплено на ній розмальовані фарбами хатку, соняхи, тин, деревця і слова Шевченка навіть: "Садок вишневий коло хати..."
Такої тарілки я не те, що не бачив, а й уявити собі не міг, щоб на тарілках цілі картини малювали чи навіть ліпили щось та ще й на стіну їх вішали.
Гаражук з охотою нам дивовижу свою показував і щось про неї оповідав, але я забув. Чи не того ж літа хату свою він раптово для всіх продав і виїхав. Мені оте "виїхав", пригадую тепер, таке дивне було... Як можна з Коропа (з Коропа!) кудись виїхати – від лісу, лугу та Десни?! Правда, хата його не пустувала, бо купила її сім'я Луцишин і Люба, дочка, з третього класу вчилась зі мною, а був іще й молодший брат, Володя. Частенько бував я і в них у гостях, кожного разу сподіваючись, що ось побачу на стіні дивовижну тарілку Гаражука... Та ж ні, поїхала з диваком-господарем.
Тим часом я полюбив історію – на все життя. А найцікавішим її періодом вважав Х-ХІІІ століття, Давню Русь. Намагався не пропустити нічого, що стосувалось означеного періоду. Якось в нашому книжковому магазині, десь на межі шестидесятих-семидесятих років минулого століття трапився мені на очі туристичний путівник "По рівнинах Десни та Сейму", де йшлося, зокрема, й про історичні пам'ятки рідного Коропа. З подивом прочитав: "Деякі історики вважають, що це саме він згадується в літописах від 1153 та 1158 років під назвою Хоробор". Зачарувала тоді мене ця назва – Хоробор – незвична, самобутня: в ній звучали сива давнина, відгомін великих битв, ратних подвигів далеких предків, крізь віки вчувався подих історії, він бентежив мою уяву та збурював юну кров.
Минуло більше сорока років відтоді. Саме замислив другу свою книгу писати – історичну, "Хоробор". Приступився до джерел і вже кілька років, наскільки міг глибоко, їх вивчав. Валентина Микитівна Михайленко, письменниця наша коропська, якось наділила мене тоненькою брошурою славетного краєзнавця, самобутнього (іншого слова не підберу!) археолога Василя Єлисейовича Куриленка. І от на одній із сторінок раптом читаю такі слова: "Що саме тут було літописне м. Хоробор, підтверджує і польська мапа Чернігово-Сіверських земель ХІV-ХV ст., яку у 1960-х рр. продав у музей м. Мени коропський збирач старожитностей Гора-Жук." Ще й наводиться скопійований Василем Єлисейовичем фрагмент мапи, де на місці сучасного Коропа бачимо волосний центр Хоробор.
Гора-Жук... Що за Гора-Жук такий? – подумалось мені. Ніколи про такого не чув. А тоді... Боже мій, та то ж наш Гаражук з вулиці Красіна!! Авжеж: ота вся дивовижа в його хаті й тарілка – хто, як не він?!
Отак розминутися в часі! Бути в хаті Гора-Жука, розмовляти з ним у той час, коли десь там же лежала мапа, котра знімала би тепер чи не всі мої питання і сумніви стосовно локації невловимого Хоробора... Бути, але навіть не замислитись, що чекає тебе в житті попереду і як колись, одного разу, ти повернешся подумки в цю ось хату і так пожалкуєш, що був малим, нерозумним і просто не міг осягнути всього того скарбу, тих цінностей, що були тоді поруч із тобою – варто руку простягнути чи розпитати...
На жаль, ми не в силах повернути назад навіть мить, котра щойно минула з оцим останнім словом. Хіба не диво дивнеє наш світ, коли Той, Хто його створив, передбачив, що минуле буде постійно ховатись від нас, утаємничуватись, ніби жартома бавитись з нами, грати в піжмурки?
І вже не здається дивним, що миттєвий цей епізод лишився в пам'яті на все життя – аж до того моменту, коли вирішив написати перший у житті історичний роман: звісно ж про Короп десятого століття, епоху князів Святослава й Володимира. На підготовку, занурення в тему, збір матеріалу пішло десять років, ще чотири на написання першої книги трилогії, а з урахуванням другої – й усі шістнадцять.
Виявилось, що над визначенням місця розташування давньоруського Хоробора, що згадується в літописах з ХІІ по ХVІ століття, історики ламають списи більше двохсот років. Одні, такі, як П. Голубовський, А. Насонов, О. Зайцев локалізують це місце околицями Мени – райцентру Чернігівської області; інші – історик О. Васюта, краєзнавці Ю. Виноградський, Д. Калібаба, І. Єдомаха свого часу наполягали на ймовірному місцерозташуванні Хоробора на околицях смт Макошине Менського району. А такі авторитети, як М. Погодін, К. Неволін, М. Барсов, Д. Багалій, краєзнавець В. Куриленко були переконані, що лише Короп може претендувати на історичну спадщину Хоробора. Звісно, з тексту роману випливає, що й автор книги є прихильником саме останньої версії.
Оскільки не люблю, не докладаючи жодних зусиль до власного пошуку істини, сліпо копіювати аргументи інших, то мусив почати власну історичну розвідку, чи навіть дослідження з питання локалізації літописного Хоробора. Одразу зазначу, що наші історики в своїх пошуках цього "невловимого" давньоруського города залишають поза своєю увагою одну основоположну обставину, котру вони зобов'язані знати і знають, але в розвідках своїх чомусь оминають – абсолютно! І це ніщо інше, як історичне тло пошуку.
Про це тло ви вже читали в двох перших книгах трилогії. Тож я лише побіжно акцентую увагу читача на певних обставинах та коротко змалюю суспільні відносини тих часів. Отож, відкриємо літописну "Повість минулих літ", де йдеться про переселення наших пращурів із Подунав'я на нинішні території:
"... слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах..., а другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами."
Уздовж Десни та Сейму, по обидва їх боки, тягнулися смуги хвойних та мішаних лісів завширшки в 20-30 кілометрів. Плем'я сіверян, що прийшло на Придесення та Посеймів'я, складалося з окремих родів. Рід, община сімей, споріднених по чоловічій лінії, по крові, налічував, слід гадати, від однієї до кількох сотень людей. Сіверяни жили зі скотарства, рибальства, підсічного землеробства, а ще полювання і бортництва. В силу екстенсивного способу ведення господарства останні три заняття вимагали наявності великих вільних територій.
При підсіці ділянку лісу вирубували, спалювали, потім за допомогою сохи чи рала переорювали, змішуючи попіл з ґрунтом, і засівали.