Але перо рожна, густо змащене ведмежим салом ще минулої зими, було як слід наточене на камені і ретельно виправлене шматком шиферу – він лише легенько потрогав вістря пучкою вказівного пальця – не варто й підточувати.
У нього давно за звичку було: хай то після січі, чи після ловів – одразу ж гострити зброю або чинити обладунки, бо ніколи не знаєш, чи буде у тебе час зробити це потім, наступного разу. Тож, уважно обдивившися рожен, він залишився задоволений ним, жмутком конопляної мички обтер перо від жиру, вдягнув піхви і узяв до рук свою робочу сокиру із замашним топорищем: без сокири у ліс і не потикайся. Покрутив її перед очима, потрогав лезо великим пальцем правої руки, почув той тихенький особливий звук, який видає при дотику гарний уклад, потім ще поглянув на вістря леза проти сонця: воно блиснуло у світлі тонесенькою павутинкою і Сивер скрушно похитав головою – не годиться... Виніс із хоромини точильний камінь та горнятко з водою, заходився, сидячи на санях, правити сокиру і полишив тільки тоді, як та павутинка щезла – не розгледіти її під сонячним променем: сходить лезо на ніщо і саме липне до нігтя великого пальця на лівій руці – ото таким і має бути вістря твоєї сокири.
Настала черга ножа: короткого зимового дня швидко оббілувати на морозі ведмедя тупим ножем не вдасться, ще й із собою потрібно брати той шматок шиферу, щоб час від часу підправляти лезо. До того ж ніхто не знає, що там приготувала на завтра людині Доля: чи не станеться так, що саме ніж буде для тебе і зубами, і пазурами проти зубів та пазурів клишоногого – отоді вже не встигнеш і пожалкувати: "Ех, не підточив учора ножа..."
Молибог, зацікавившись чим то займається отець, простовбичив біля отця увесь час, доки той возився з топором та ножем; розпитавши що й до чого, почав несміло прохати узяти і його. "Не можна, – одказав йому, посміхаючись про себе, Сивер: – маєш тут за старшого лишитися. На кого господу покинемо?".
Нарешті, начебто, все було готове; та й Губар зі Слиньком саме повернулися з Одесного, де під льодом ставили верші, і Вишня, оскільки справа йшла до вечора, запросила мужа та челядників до столу. Швидко промайнув зимовий день, скінчилася робота при Дажбожому світлі, тож заклавши Птахові у ясла сіна та перевіривши, чи заперті на ніч ворота, Сивер повернувся до терема: немов у отроцтві ніяк не міг дочекатися наступного дня, так уже ж не терпілося йому стати нарешті перед барлогом!
Він піднявся ще затемна. Вишня вже годувала груддю Поладу – перед Покровою знайшлася в них дівчинка і Сивер трохи затримався біля них, милуючись донькою. Потім звично, як робив щодня, спустившись униз, підійшов до невеличкого хреста, що стояв у кліті на божничці поряд з Чуром та Домовиком, помолився Єзусові, за тим узяв під хрестом невеличкого, в піваршина завдовжки, нещодавно вирізьбленого із ясена кумира Велеса і, винісши його з хоромини, поставив на свій улюблений дубовий пень. Сходив у пташник, зчинивши там неабиякий переполох, таки дістав навпомацки із сідала чорного півня, прихопив біля дровітні полишену кимось із челяді сокиру і підійшовши до свого капища, на дубовому пеньку відтяв півневі голову, щедро обмазуючи пташиною кров'ю губи кумира. Потім зашептав молитву до Велеса, прохаючи у нього дозволу збороти на ловах ведмедя, котрий вважається втіленням самого підземного Бога, обіцяючи принести йому в пожертву череп клишоногого.
Затим віддав зарубаного півня Вишні, поснідав у хоромині житньою кашею та печеною рибою і заходився вдягатися.
Губар тим часом уже запріг в сани Ромейку, Вишня, тихо зітхнувши, поклала в сіно приготовлений з вечора вузлик із харчем; одягнений в кожух, валяні з повсті чоботи та високий, з овчини, ковпак, Сивер виніс із кліті рожен і сокиру, вмостився в санях, узяв до рук віжки. Бримо крутився навколо, виляв своїм оцупком, показуючи, як він радий податися з хазяїном на лови, проте той був іншої думки:
– Залишишся вдома, – і, показавши на Вишню, наказав: – Стережи!
Бримо мов і не чув, продовжував стояти біля саней, навіть кілька разів тоненько, по-щенячому вискнув.
– А це що таке?! – гримнув хазяїн: – Стережи!
Бримо – пес бойовий, сторожовий, але не ловецький: підеш із ним на ведмедя – тільки зайвий клопіт буде. Підняти ведмедя з барлога він і сам підніме, а далі пес лише заважатиме; уся слабкість ведмедя в тому і полягає, що він, піднявшись на задні лапи, пре на ловця без упину, сподіваючись на свій зріст та силу і, наразившись на списа, сам себе власною ж вагою і заколює. Ні, на таких ловах пес, наскакуючи на ведмедя з боків, лише заважатиме, бо не даватиме тому звестися на повний зріст.
Бримо залишився, Вишня та холопи відвернулися, бо не годиться дивитися услід тому, хто збирається стати супроти ведмедя, Сивер прицмокнувши, тьопнув Ромейку віжками і виїхав у прочинені вже ворота. Ледь-ледь посвітлішало на сході небо; Хорс був у легенькому мареві, не всі й зорі можна було побачити, лише Велика[560] мати-Лосиха чітко виблискувала сімома своїми найбільшими зірками; морозець видався якраз що треба – легенький, вітру ж не було зовсім. Після вчорашнього потепління усе навкруги вкрилося густим інеєм – на добрий врожай! І високі дерева, і бур'ян на узбіччі дороги мали казковий вигляд, сріблилися під скупим місячним світлом, самоцвітами виблискували, сперечаючись із зорями, що вже помалу блякли на передвранішньому небі. Повернувши за ворітьми ошую, Сивер крутнув над головою пугою, аби Ромейка не спала на ходу, кобила одразу ж перейшла на легку рись, полози саней тихенько шипіли-посвистували на встеленій снігом дорозі і душа ловця заспівала: про побачення з лісом, про ловецьку вдачу і майбутню перемогу.
Вже минувши посад та переїхавши по льоду Ятрицю, Сиверові схотілося озирнутися назад. І не дарма: навздогін йому по дорозі у слабкому місячному сяйві мчала велика чорна постать звіра. "От чортяка!" – чи то з роздратуванням, чи з захопленням подумав Сивер і зупинив Ромейку. Скоро вже Бримо був біля них, висолопивши язика і важко хекаючи, припав на передні лапи і віддано дивився на хазяїна: "Не проганяй...". Той зітхнув, запустив руку під сіно і, пошукавши там, витяг з передка невеликий моток конопляного вервія.
– Що мені з тобою робити? Добре, посидиш у лісі на прив'язу.
Бримо точно розумів людську мову, бо одразу ж скочив на сани і заходився цілувати господаря.
– Годі, годі вже, кажу тобі! Ти ж не Вишня! – ляснув по карку, аби пес скочив із саней і вйокнув на кобилу:
– Пішла!
У лісі ще стояли сутінки, але це не завадило Сиверові зупинитися біля першого ж пня, що трапився йому на дорозі та попрохати Велесича, – Лісовика, – про дозвіл на вдале полювання. Кладучи на пень щедро присолений житній окраєць, він згадав, як майже завжди, коли це робив, те давнє злощасне полювання з Боринею і кожного разу це все більше стверджувало його в думці, що нема гріха перед Єзусом Христом у його, Сивера, проханнях до старих Богів: "Кожному своє" – казав колись Трифілій, а допомога Богів, не одного Бога, а багатьох – і нового, Христа, і старих у час, коли він мстився Хозаринові, переконала його остаточно, що ладити потрібно зо всіма Богами, адже ж старі Боги нікуди не поділися, рід коропський як вірив у них, так і вірить і старі Боги добре допомагають родові, тож, допомагатимуть і йому – Сиверові-Паоло, якщо він щиро їх про це попросить.
Коли вони, подолавши лісом кілька верст, нарешті пробилися через гущавину, що місцями перепиняла їм шлях, до барлога і Сивер вже прив'язував в стороні, за кількадесят сажнів, Ромейку, десь неподалік, у верховітті сосен, почувся картавий голос ворона:
– Крл-о-о! Крл-о-о!
Сивер вирішив, що то добрий знак, бо ворон є птахом Велеса і, таким чином, Бог давав йому свою згоду на вдалі лови, подумав він. Узяв із саней вервіє і залигнувши ним Бримо за ошийник, припнув пса до тоненької засохлої сосонки таким чином, щоб той, у разі необхідності, міг звільнитися від прив'язу: ліс є ліс – доки він там буде суперничати з ведмедем, можуть наскочити вовки, бо снігу в лісі ще мало, і умить зарізати кобилу.
– Стережи! – наказав псові, узяв рожен та сокиру і рушив до барлога. Був пізній ранок, вранішня імла розтанула, очистивши небо, сонячні промені уже пробивалися крізь дерева; тіні від сосен, берез та дубів пролягли вже чистим пухнастим снігом, що, помережаний звіриними слідами, іскрився під золотим промінням, соснова кора була медового кольору; десь далеченько торохтів дятел, зовсім поряд, нишпорячи серед купки молодих берізок, тінькали дві синички, потім заторохтіла сорока, попереджаючи тамтешніх мешканців про людину, луснуло раптом дерево – ліс жив своїм життям.
Сивер знайшов цей барліг перед самим снігопадом, коли розставляв на куницю свої уди та плахти. Він був виритий на південному схилі невеличкого пагорба під корінням старої сосни. Рідко який ведмідь так довго возиться із облаштуванням свого барлога. Зазвичай, знайшовши вивернуту буревієм сосну, підриється трохи під її коріння, поглибивши сяк-так утворену ямку, натягає туди моху, листя, гілок – та й по всьому. Трапляються і такі лежні, що протинявшись лісом до останнього, просто нагрібають собі великою купою постелю на рівному місці, зариваються в неї і так ото зимують. Цей же виявився хазяйновитим, певно, мало не тиждень рив собі зимівник, бо вигріб з тієї печери кілька возів піску, що лежали тепер перед нею невеликим горбком, потім здер із пагорбка ледь не весь мох, пообдирав на молодих деревах кору, обламав гілки і мох з корою затягнув у свій барліг, а чоло – вхід до нього – ще й закрив наламаними гілками.
Сніг прикрив нетовстим шаром усі ті безчинства клишоногого і можна було б пройти мимо, нічого не помітивши, якби не чорна дірка чола, в котру хіба що людська голова у шапці пройде. Коли постояти біля неї та придивитися, то навіть у невеликий мороз можна побачити, як із чола піднімаються потроху ледь помітні випари від ведмедевого подиху.
Сивер роззирнувся навколо, перш за все зняв із пера рожна піхви і заходився без поспіху тихенько втоптувати перед барлогом сніг, готуючи місце поєдинку: стаючи до двобою з найсильнішим хижаком лісу, мусиш бути впевненим, що тобі під ногу не втрапить якийсь корінь, чи гілка або ямка – варто оступитися і вважай, тебе уже немає.