Колись, ще в етерії Цимісхія, був у нього саме такий меч, а можливо, й кращий; жаль, відібрали Свенельдові варяги в Доростолі, коли вони з Фрейваром переметнулися до русів. Вимагати повернення мечів їм тоді і в голову не приходило – добре, хоч сама на плечах лишилася. Навіть посічені ними ескувіти не мали таких мечів, інакше навряд чи й продали б побратими їх Парвізові.
Звичайно, цей меч не йшов ні в яке порівняння з тим, що якось довелося йому під час походу на Преславу, коли стояв на сторожі імператорського бенкету, бачити в їхнього аколуфа[549] Симеона Екзархідіса. Підпивши з оточенням базилевса, той хвалився ним перед самим Цимісхієм і було чим! На чорне тло його клинка немов якийсь чарівник хитромудру сітку з білих закарлючок накинув, а полиск на ньому вигравав щирим золотом – недарма двісті п'ятдесят номісм[550] гістаменон довелося за нього віддати – похвалявся аколуф, згинав меч в дугу та божився, що може легко перерубати ним п'ять покладених стовпчиком номізм чи розсікти на льоту сухий лист платану.
Сивер довго та уважно розглядав свою ратну здобич. Спатіон на відміну від франкського чи руського меча, не має огнива, що слугує в січі захистом для десниці, руків'я його лише трохи розширюється біля клинка – якраз, щоб бути однієї товщини та ширини з піхвами – так уже здавна повелося в ромейському війську, що всі мечі схожі один на один і різняться лише якістю клинка та своїм оздобленням.
Дарма, що цей клинок не один раз стрічався з його топорами – на лезі жодного сліду не лишилося, зате він після того цілий день витратив, аби прибрати на лезах чекана і брадви глибокі пощербини. Звичним оком подивився проти сонця на обидва леза і не побачив навіть найтоншої ниточки зблиску – настільки добре були зведені спуски[551] клинка – в ніщо. Легенько торкнувся леза пальцем і одразу ж відсмикнув руку: з порізу на подушечці великого пальця виступила кров.
– Не кусайся, – лагідно усміхнувся Сивер, – маємо подружитися з тобою...
Від стодоли до нього рушив грек, Никодим, підійшов і нерішуче почав:
– Це меч мого батька. Ним його нагородив сам Іоанн Цимісхій, ще коли був доместиком схол[552] на Сході – за хоробрість при взятті Аназарба[553]. Батько був друнгарієм[554] першого мероса[555] нікомедійської феми[556], – з неприхованою гордістю закінчив ромей.
– Добрий меч був у твого отця. Жаль, сина не навчив гідно ним володіти, – Сиверові байдуже було до Никодимового самолюбства.
– Роси великі воїни, а ти найкращий з них, – пересилив себе Никодим, – та коли ти дійсно хочеш нас відпустити, поверни мені батькового меча. Що я скажу старому, повернувшись без нього?
Сивер лише плечима знизав.
– Але ж ти казав, що є християнином, – не здавався Никодим, – змилуйся, поверни меч. Молитиму Бога за твоє здоров'я, скільки й житиму. Немає в мене нічого дорожчого від нього.
Сивер підвів очі, уважно подивився на грека.
– Ти впевнений?
Мовчки підвівся, Никодимів меч вклав до піхов, притулив до пенька, на якому сидів, а з купи інших узяв два хозарські. Протягнув один Никодимові:
– Ставай супроти мене. Здолаєш – меч твій. Коли ж я тебе, то станеш рабом моїм довіку. Або помреш.
Никодим вагався. Страшно було не померти. Страшнішим від смерті видавалося рабство – тут, у варварів. Він зрозумів, що зопалу ляпнув дурницю, котру чули й інші ромеї, тож не знав, як вийти з цього становища, що загрожувало його честі й гідності.
– Ти славетний воїн, – знайшовся нарешті Никодим, – а я не готовий зараз до поєдинку з тобою. Коли зовсім одужаю і ти нас відпустиш, тоді ми й позмагаємося за меч.
Сивер лише посміхнувся: "Отож бо. Воля – вона найдорожча."
Звісно, він їх відпустив. Вже після медолазу попросив Величка, давши йому в поміч Губара зі Слиньком, робичів своїх, що проміняли волю на кусень хліба, ромеям же – підводу з воском, троє верхових коней та мечі, щити й обладунки, аби зраділих греків ще затемна провели аж до борзнянського порому, де на гостинці мали дочекатися котрогось із купців, щоб той пообіцяв доправити ромеїв до Києва та звести з кимось із їхніх земляків. За те наділив братанича хозарським мечем і той у пояс йому кланявся, щасливий далі нікуди, Никодимового ж повісив у себе посеред стіни, якраз між топорами, ще одного хозарського приткнув у робітній кліті. Чи знадобиться коли, чи ні, а око господарське тішить, про звитягу нагадує: не такий ти ще й старий, коли сімох зумів здолати. Хай і пес допоміг, та все одно, Фрейвар похвалив би.
Величко був безмежно щасливий. Меч! Нехай і хозарський, кривий та односічний, а все одно – зброя справжніх мужів. На всю верв і сотні не набереться. Та й ті майже всі ось такі ж, хозарські, що від отців, дідів та прадідів лишилися – як спомин про часи, коли козари роду ходили за кагана[557] ратитися, йому славу й землі здобувати, а собі золото чи полонянок. Підучитися б тепер сіктися цим мечем, так, щоб рівних йому в Коропі не було, ну, окрім стрия, звичайно. А що – став же найсильнішим на поясах: на Перунів день самого Педаша поправ! Піднявши семипудового кожум'яку, кинув через себе на землю – той тільки мекнув: казав, що й дух забило. Правда, в кулачнім бою не вдалося ще ані Третяка здолати, ані Педаша того, недарма ж воєводами обидва. Обидва ж і віддухопелили Величка так, що мало не здалося! Та й він уже не той, що раніше, навчив-таки стрий долати в собі страх. А тому й знає, що з кожним літом, кожною зимою наближається та година, коли обох старих своїх кривдників покарає, бо його сила тільки вгору, а їхня вже донизу. Ще б на мечах навчитися: вже ж тепер у стрия відмовки не буде!
Щойно видавалася вільна година, як Величко брався до меча: то йшов з ним на луг та сік там верболіз, то ліпив з глини опудало і коли воно тужавіло, намагався розрубати – так радив йому стрий. "Маєш меча свого відчувати, знати, на що він здатен. Січи!" І він рубав, рубав, рубав... За тим гострив свою зброю, виправляючи ледь помітні пощербини, милувався нею, роздивляючись найменшу вм'ятину, полишену на лезі молотом невідомого коваля, забуваючи про все на світі...
Величко був щасливий, а може, то лише здавалося йому? А може то він прагнув хоч таким чином забути лихо своє?! Судьба, віща діва, помічниця Суда, відміряла йому не тільки силу дикого тура, а й раннє сирітство, і нещасну любов, і... Ех!
Два літа назад, на Купайла, коли наважився він умикнути-таки свою ладу, Мана[558] вклала йому в руку замість милої серцю Волхитчиної долоньки руку нової Перунової діви – Курилової меншої доньки Ясині. Він не хотів! І як воно вийшло, донині збагнути не може! Хто там винен: чи Мана прийшла сама, чи Орогостя її наслала чи Волхитка – усе б віддав, аби те взнати...
А тоді був Перунів день і Додолиця з-поміж чи не сотні гожих молодиків вибрала саме його. Якби ж то можна було відмовитися! Тільки Величко навіть уявити собі не міг такого: на очах у дванадцяти сотень мужів... Ні!!
Взяли вони злюб. І Курило вже не сердився на зятя, свого колишнього охоронця, і з Олесем, свояком тепер, помирилися. Сивер з Вишнею посадженими батьками були. Він тоді мислив: "Ось так, Волхитко, щоб знала – окрім тебе й інші Додолиці є! Хоч би й десяток їх був, усі мене виберуть. Бо я ж ліпший з ліпших!"
А десь насподі душі придавлений хмелем сум ворушився і Величко, аби його задавити, ковшами пив сур'ю і опісля злюбу упросив стрия терем йому звести – прямо в городі. Тоді їх було ще тільки два: в Сивера та в Ждана, але поліз того літа Короп із землі вгору. Вже й на старійшину уваги не звертали, "Нема такого в поконі, не чули!" – вперлися городяни й діди, рештками зубів поскрипівши, погодились – нема...
Розкидали покрівлю Величкового житла, окрім Діда ще дві сохи поставили, сволоки на них поклали і звели над старою кліттю нову, тесом її вкрили. Не терем, звісно, теремок. Зате з ґанком. з підкліттю і віконця косящаті, і печі по-новому ліплені: жити-поживати, добра наживати! Ех...
Тричі вже несла від нього Ясиня і тричі викиднем усе кінчалося. Пороблено було, а ким?! Орогостею? Волхиткою? Ясиня його марніла, від сліз не просихаючи, а Волхитка цвіла, мов ружа, тьмарячи усе навкруги своєю красою. Ясиню він по бабах возив: і в Сохачі, і в Жорновки, навіть Вороніжа дісталися – усе марно... Видать, велика сила в чарах тих була, бо з часом вселилася в Ясиню Навія* і помічати став Величко, що жона його часом дивною стає, сама до когось, невидимого, промовляє, Величка не впізнає або сміятися чи плакати безпричинно починає... Ех!
Ото й уся радість, що меч.
... До Різдва Божича лишалося трохи більше тижня. Зюзя вже й снігу накидав у добру четверть і морозець починав бадьорити застояну восени кров – саме час був розігнати її молодецтвом: Сивер зібрався на ведмедя. Уже мало не з місяць не траплялося йому жодного ведмежого сліду – значить, позалягали усі. Ще на початку першого снігопаду він запримітив два барлоги: один не так вже й далеко – на полудень від Коропа, за Ятрицею – десь, певно, у тому ж лісі, в якому колись уперше в житті побачив, як беруть ведмедя, інший далеченько – за Десною, серед соснового бору, неподалік шляху, котрим чотири літа назад повертався до своєї отчини. Третю зиму підряд, як не просила, як не молила не робити цього Вишня, ходив він сам-один на ведмедя: "розігнати по жилах кров" – так казав своїй ладі, аби тільки заспокоїти жону.
Не міг же він зізнатися, що йому просто-напросто не вистачає відчуття смертельної небезпеки, того, котре стільки літ поспіль супроводжувало їх із Фрейваром: відчуття, коли кров у твоїх жилах спочатку холоне, на одну якусь мить перехоплює подих і здається, що зараз, – ось у цю ж мить! – тебе накриє морок, а затим, одразу ж, – світло, як сяйво і нове відчуття, що ти, вкотре вже, щойно народився на цей світ і від того кров починає вигравати в жилах, молодити тебе: отоді тільки і ладен ти зрозуміти, що то воно є і чого варте – життя твоє!
Ще як, на другу зиму після повернення, сходив він на клишоногого разом із Рикушем, побачив усі, не такі вже й великі, хитрощі цього ловецтва, тоді і вирішив – ходитиме на ведмедя лише один, бо саме по ньому такі лови, де усе залежить тільки від тебе; та й до звіра, що господарює у своєму лісі, по-чесному буде, коли стаєш із ним один на один: його, звірине, – сила, лють, зуби та пазурі, твоє, людське, – розум, відвага і рожен.
Намітивши лови на завтра, Сивер ще зранку почав готуватися до двобою з ведмедем – виніс із кліті на світ Божий свого ловецького рожна з довгим, майже у лікоть, накінечником: міцне, довге та широке укладне перо із втулкою[559] було посаджене на пружне горобинове ратовище ледь не в три пальці завтовшки і довжиною у півтора сажні; знявши з пера піхви, він уважно оглянув лезо та саме вістря – твоє недбальство сьогодні може коштувати тобі життя завтра.