А чи ж пам'ятає ще той свого десятника Риботу з Новгорода? Улюбленцем колись був... Бач, тепер усе там змінилося, в Києві. Нові люде біля князя, новий бог, нове усе – незрозуміле, таємниче. Легко мудрість свою являти, коли ще вчора з князем меди кружляв і знаєш чим він живе та чого від тебе прагне. Який ти муж у розмислі, залежить від того, як високо сидиш. Чим вище – тим бачиш далі, а тому й розумнішим здаєшся. Ти спробуй мудре слово про світ зректи, в темній ямі сидячи!
Випустити волхва... Як йому тепер своїй залозі в очі дивитися? Він же не просто на чолі її стояв до цього дня: він був для них тим, хто долі людські вершить від Семі й до Реті. А тут прийшов один, смерд в минулому, з тутешніх, і топче в гнесь Риботину гідність волостелина. Як важко на серці...
Хто б заглянув у душу Шамра! Там уже й не згарище було, не попелище, а пекло суще, на маячню безумця схоже. Рідні світлі Боги остаточно знехтували сувирами – бо це ж сувири відвернулися від тих, котрі їх породили: від Рода й Сварога, Дажбога – творця свого і Макоші, від Велеса і Дани, Перуна і Хорса. Не зимою, а прямо серед літа постав Чорнобог і тьма заполонила світ, зменшивши його до розміру порубу: скрізь один морок, хоч око виколи, і тиша нежива, зимова, й підземна сирість Нави...
Ніколи жодна рука простого смертного не торкається живого волхва – такий покон. І тому вчинене ятвягами з волі Риботи святотатьство, коли не десь, а у вічниці роду вони заламували Шамрові руки за спину та узи накладали, зронили в прах площі священний посох, а потім вели Коропом, аки татя, щоб кинути в темний, холодний поруб, – те замалим не вбило волхва. Перенести таке приниження є над людську силу; як витримав його Шамро, незрозуміло було навіть йому самому. Ще незрозумілішим було для нього те, чому Перун не спопелив одразу ж нечестивців і чому не нічим не виказав себе Сварог чи Велес.
Шамро не боявся смерті. Що смерть? Вона йому сьогодні нагородою була би. Бо він відтепер не знав, як жити далі. Життя було вже непотрібне, адже святотатьство чужинців-ятвягів і, що ще страшніше, новгородця Риботи зробило його нестерпно ганебним, принизливим, а за мовчання рідних світлих Богів узагалі не мало жодного смислу.
В голові Шамра не було тепер жодної думки, лише один суцільний сором від власного нечуваного приниження. Тож він і уваги не звернув на грюкання вгорі, а коли перед ним раптово постав Рибота з палаючою жирницею в руці, волхвові здалося, що то якийсь виплодок пекла прийшов за ним і нітрохи не здивувався, коли волостелин дістав з ножниці ножа. Подумав байдуже, що настав таки кінець його життя і полегшено зітхнув: швидше б уже... Та натомість Рибота звільнив його від пут і вказав рукою на драбину – піднімайся, мовляв.
Дажбожий лик так само променився золотом – для кого? Все ще для нього? Літнє тепло було задушливим, як перед грозою: то що, Громовежець ще пригонить сюди своїх корів, щоб пролилися хмари дощем?! Для кого, якщо відвернулися Боги від роду? Десь гуркнуло, ще далеко-далеко, – невже це Перун громом своїм, як і раніше, ганяє небом чортів?
А охрещені ятвяги вже знімали з воріт дитинця запори, ось-ось відчинять стулки воріт... Що його чекає за ними? Пощо стоїть біля воріт княжий сотник Величко та пильно глядить на нього? "Ліпше би я помер у тім порубі..."
Коли ворота дитинця прочинилися і з них вийшов Шамро, дві сотні родовичів, що таки чекали на його появу, не повірили спочатку своїм очам: голова волхва за менше, ніж півдня, стала побита сивиною, немов то льодяний подих Чорнобога вкрив її памороззю. Шамро ішов, не кажучи нікому й слова, родовичі, обступивши волхва, так само мовчки сунули із ним до вічниці. Що його туди вело, ніхто не знав, та, певно, і сам Шамро того не відав, аж доки не уздрів опертого на стріху смишленої хоромини посоха з дзвіночками – котрийсь із молодих потворників насмілився підняти його з землі вже опісля наруги над Шамром. Той старезний дубовий посох, що пам'ятав ще, певно, Вишняка, до лиску витертий руками мало не десятка волхвів, які тлумачили для роду волю Богів до Шамра, був для нього єдиним в житті опертям. Узявши до рук деревину, з котрою останніх тридесять літ не розлучався й на мить, звично на неї спершися, чи не відразу почув, як до тіла помалу вертається тепла кров, здатність ясно бачити й хоч трохи тверезо мислити.
– Боги відвернулись від роду... – дивлячись кудись крізь присутніх, з явною натугою вичавив нарешті з себе перші слова. – Я піду звідси...
– Куди, волше? – не стримавшись, вигукнув хтось.
– Туди, де вони являть мені свою прихильність, – міцнів голос Шамра, – де князя нема.
– А як же ми?! – відчай був у голосі того, хто питав і юрма підхопила:
– Ми за тобою!
– Не зрадимо Богів!
– Бийте в била!
Кинулись за вічницю, де були підвішені била, а їх нема – зняв волостелин, невідомо й коли! Кілька десятків найзатятіших з криками метались по городу, голосом скликаючи люд, аж раптом неначе з-під землі постала навколо площі київська великокняжа сотня в обладунках, зі щитами, списами й мечами і сотник з дивним іменем Гордій – той, котрого отець колись нарік Величком, коропського, Кологастового роду, вийшов уперед. Уже був на ньому шолом з княжим яловцем і опущені барми закривали шию: на все, виходить, готовий. Підійшов до Шамра і твердо, хоча й спокійно, прорік:
– Мусимо, волше, сісти поговорити. Що вчора намічено, те сьогодні ж станеться хоч як, а крові не хощу – вона мого роду, не чужа мені.
– Ти роду свого одщурався[651], – люто блиснув очима волхв, – нема про що нам говорити!
– А ти, волше, з порубу вийшов токмо через те, що я так Риботі велів. От і мисли: одщурався чи ні.
Шамро мовчав і смертельна образа була на лиці волхва.
– Добре, – відвернувся Величко й гукнув до тих, котрі ще лишалися біля вічниці, числом хіба до сотні, – слухайте мене всі! Вогнем і мечем Хоробор хрестити не стану: роду свого ніколи не щурався і праотців до скону не забуду. Велю зараз же одчинити двоє воріт: Лугові й Полуденні. Хто готовий во Христа увірувати – всі, старі й малі, виходь через Полуденні до Ятриці, на хрещення. Хто того не бажає – тримати не буду: виходь зо всім животом своїм через Лугові, назавжди, без вороття. На збори вам – ота година, доки родовичі через Полуденні на хрещення йтимуть. Коли всі бажаючі пройдуть туди, обоє воріт зачиню.
– А добро?! – заволали.
– Хіба увесь живот свій встигнеш зібрати?!
– Додай години!
Величко скривив у посмішці губи:
– То кого зректися не можете: рідних Богів?! Чи, може, живота свого?
Байдуже слухав прокльони, а потім підняв десницю.
– Гукніть до сторожі: нехай одчиняє ворота!
Пара круків поспішала до лісу, втікаючи від грози, що насувалася з заходу. І в незліченний вже раз пролітаючи над гніздовищем двоногих, дивувалися мудрі круки, як витікали за межі його два живих потоки: один, великий та широкий – на полудень, інший, набагато менший, зате вперемішку з худобою і всяким начинням – на північ, до Десни, а між цими потоками в самому серці того мурашника були і треті – небачені та чужі, обплетені у щось лискуче, котрі й ділили звичних крукам двоногих, витісняючи і перших, і других за край гніздовища.
Витала в повітрі незбагненна напруга, що ділила, відштовхувала ті потоки один від одного і дивно було бачити крукам, як на полудні входили двоногі у воду, а на півночі переходили її по кладці.
– Крло-о! – дивувався він.
– Кр-о-о-о!! – погодилась вона.
Круки вже хотіли завернути на полудень, аби просто так, з цікавості, подивитися зблизька на тих, у воді, та зліва раптом страшно блиснуло небесним вогнем а тоді одразу ж гримнуло так, що круки ледь не вмерли зі страху й чимдуж замахавши крильми, щодуху подалися до лісу, до лісу!
Від Сохачевого гриміло – все ближче та ближче. Вже й вихор закрутив по вулицях сіру пилюку – ось-ось мали впасти перші краплі дощу. Рибота стояв на стіні коло Лугових воріт, дивився, як підвода за підводою викочувалась з города до Плавучого мосту валка незгодних – спершу кінні, а за ними неспішні волові – лічив їх і коли перевалило за сотню, злякався: з ким лишиться? "Хто і чим наповнить до березозоля встановлений княжий урок та устав? Сотник цей, Гордята-Величко, що стоїть зі своїм десятком ген унизу, – йому що?! Йому аби Хоробор охрестити, а по данині й трава не рости!" – обурювався про себе волостелин, забувши, що саме він учора на віче погрожував незгодним вигнанням.
Останні підводи городян ось-ось мали вже покинути город, один лише Шамро стояв усередині біля воріт – виглядав своїх з посаду. Посадські ж затримувались, бо змушені були чекати перед Полуденними ворітьми, доки вийдуть з города ті, хто вирішив охреститися. Побачивши зі стіни, як їхні підводи лише тепер почали втягуватись на площу біля вічниці, Рибота велів зачиняти Лугові.
Шамро не знав, що йому вдіяти: просити про щось Риботу на стіні чи Величка, що разом зі своїм десятком воїв стояв неподалік, волхвові не дозволяла гордість та попране волостелином самолюбство, але й допустити, щоб ворота зачинили і він лишився у городі, що став чужим, лишився з тими, хто йому довірився, але чомусь не встигав, теж не міг, тому швидким кроком вийшов до прорізу воріт і розкинувши руки, вперся в стулки, що їх уже зачиняли двоє зі сторожі застави:
– Сті-і-ій!! – щосили заволав громовим голосом Шамро, сподіваючись, що коли його ще хтось почує в городі, то чимдуж поспішить до воріт.
Гримнуло неподалік і Шамрові той гуркіт ніби сил додав:
– Стій! – знову гукнув він до сторожі, що спинилась в нерішучості й підняв лице до Сварги: – Отче Перуне! Праву борониш, то й нас борони!
Перші, рідкі ще, краплі дощу впали в пилюку дороги, котра вела до волі, Шамро що було сили впирався в дубові стулки, з-за рогу кривої вулички вже вибралась перша підвода посадських, сторожа, побоюючись волхва, не знала, що їй діяти, лише тиснула на стулки, від мосту бігли, вертаючись назад, оружні мужі – навіть Величко застиг у нерішучості.
– Перуне! – утретє, з відчаєм уже, гукнув до Сварги Шамро.
– Зачиняй! – оговтавшись, загорлав до своїх Рибота, а десятник його, з ятвягів, що стояв у кількох сажнях від волостелина, раптом здійняв до неба вістря свого списа й замахнувся на хмару:
– Го-го! Нема Перуна! Не поможе!
Перед ворітьми було вже кілька підвод і посадські, не розуміючи, що коїться, спинили тягло.
– Перуне-отче! – молив Шамро.
– Нема Перуна! – гиготів ятвяг і знову цілив списом у небо.
Сліпуче біле сяйво майнуло згори прямо на спис ятвяга й луснуло так, що Рибота впав.