Вчинимо се завтра, аби всіх могли зібрати. Тебе, волостелине, заставу твою з родинами й холопів княжих священики охрестять сьогодні ж, доки вечір не настав. Твої всі на місці?
– Окрім биричів... – навіть розгубився Рибота.
– Ото щойно вони вернуться, так і почнемо.
– А дитинець як же? Не покину! – вперся раптом новгородець.
– Не крути, волостелине, – махнув знічев'я шуйцею сотник, – два моїх десятки твоїх підмінять.
... Увесь княжий люд Хоробора, всі холопи, корчемники, залога та навіть сам Рибота – всі стояли у воді на плесу Ятриці й шестеро жерців чужинського бога курили солодким димом, злагодженим хором співали дивних, незрозумілих пісень та змушували по черзі тих, у воді, тричі окунатись з головою. Подивовані без міри городяни й посадські здалеку, хто зі стін, а хто, ховаючись, про всяк випадок, за крайніми житлами й хлівами, дивились на небачене дійство.
Гордій, спокійний та впевнений, вишикувавши вільні десятки своєї сотні між Ятрицею та посадом, вмиротворено спостерігав за хрещенням. Колись давно сам з доброї волі пройшов через це, бачив не один раз вже тут, на Десні – все йшло так, як треба, як заведено. Коли першими хрестять княжих людей, у тім прихований великий смисл. Бо тим, хто служить князеві, відмовитись від хрещення важко, неможливо майже. А хто ж не знає, що рушити камінь куди легше, якщо відколювати від нього шматок за шматком. Охрещений, він схожий на того, хто річку перейшов – на іншому березі стоячи, не стане та й не зможе помагати тому, хто у воду не хоче ввійти: навпаки, прагнутиме, аби доєднався до нього: так уже люди влаштовані. А ще, дивлячись на таїнство входження інших до Церкви, смерди, простолюдини перестають боятись незрозумілого для них обряду і наступного дня ідуть до води вже не з таким острахом.
Усе вершилось, як годиться і в тім було вдоволення Гордія: кому потрібна колотнеча? Не для того він князем посланий сюди.
Море люду стояло на Гульбищі. Місця в городі, коло Доброго ясена та вічниці давно не вистачало для всіх мужів роду, а тут ще й з городищ надійшли. Тож порішили старотці, що ліпше буде зібратись за стінами. Зранку теслярі нашвидкоруч збили просторий стіл і тепер на ньому стояли не тільки ліпші мужі та волхви роду, а й Гордій, Рибота і шестеро ієреїв у чорному. Київська сотня, вся в броні й при зброї, в кілька рядів оточила стіл – видно було, що княжі мужі добре набили на цьому руку: діяли чітко й злагоджено.
Та як би там не було, а Гордій все одно неабияк хвилювався.
– Слухай, Хороборе, і волость уся! – загримів сотників голос: – Великий князь Володимир Святославич разом зі старшою дружиною – ліпшими й нарочитими мужами київськими дев'ять літ назад увірував у єдиного Бога, Христа Вседержителя, й відтоді волею великого князя віра Христова шириться Руссю. Людіє Чернігова, Переяслава, Родня й інших великих та малих городів Русі вже зреклися старих богів. Моровійськ, Мена, Борзна та Сосниця днями теж охрестились! Нині християнські пастори прибули до вашого города, щоби й тут охрестити люд.
Речу вам слово Володимира Святославича: "Прийміть, людіє, Христа в серце своє, яко я його прийняв. Бо токмо віра в єдиного Бога врятує вас од пекельних мук по смерті вашій. Волею своєю великокняжою велю вам хреститися: вчините благо для душ ваших. А хто не схоче, той ворог мені навіки!"
Гордій замовк і обвів очима натовп. А віче, що до тої миті мовчало, ні пари з вуст, стиха зашуміло, потім загуло, захвилювалось, наче кип'яток під покришкою горщика, втім жодним викриком ще не вихлюпнулось назовні. Тоді з-за спини Гордія вийшов скам'янілий ликом Шамро в довгому білому плашті й тричі стукнув своїм посохом. Дарма, що подзвін срібних дзвіночків на ньому був тоненьким і тихим – віче почало стихати, аж доки не запала загальна мовчанка.
– Скажіть мені, княжі мужі, – голос волхва був не менш дужий, аніж Гордіїв, – відколи се повелося на Русі між князями називати людей своїх ворогами лише за те, що іншим Богам вклоняються?! Коли ще на Русі мало християн було, чи хтось гнав їх за те? Є й серед нашого роду ті, хто рідних Богів на грецького замінив, однак ворогами їх не звемо; кожен має волю жити, як хоче. По Кону лише з доброї волі легко йти: на тім земля наша стоїть. Пощо ж князь київський волею своєю всю Русь через коліно гне?!
Чи Гордієві, витязю, тягатися з волхвом у тім, що у світі над людьми є, про Кон із ним судити? То справа ієреїв і тому один із них, пресвітер Адріян, колишній Ярополків гридень, по отцю наполовину свей, що прийняв Христа ще при своєму князеві й був титарем церкви Ілії на Подолі, а після охрещення киян за своє благочестя й розуміння грамоти архієпископом Фомою рукоположений у диякони та зовсім недавно висвячений в пресвітера з тим, аби ніс по Русі віру Христову, виступив наперед.
– Влада княжа від Бога, людіє, й не нам, смертним, дано волю великого князя розуміти. Я ж бо, людіє, хочу ректи вам слово Боже. Не кумирам, істуканам безсловесним, людською рукою з дуба висіченим, вклонятися слід, а увірувати в істинного Бога, Творця всього сущого, аби спасенними бути, не в пекло провалитися по смерті, а вознестись на небо до Господа нашого, в рай! Увірувати в нього не розумом, а серцем, бо тільки віра людська здатна гори зрушити з місця, людіє!
Вони стояли один перед одним. Невисокий, широкоплечий Шамро у білому плашті з вишивкою червоними та синіми нитками аж пашів дикою неміряною силою, його русе, зачесане назад волосся було стягнене тонким ремінцем, скроні та підборіддя гладко виголені, в темних, як ніч очах розгорався жар спротиву: поглядом волхв ладен був спопелити свого суперника. Натомість Адріян, весь у чорному, високий, худий, з виснаженим аскезою лицем, руда борода вже сріблилася сивиною, дивився на Шамра своїми світло-сірими водянистого кольору очима спокійно, наче зовсім відсторонено, наче й не суперник був перед ним, а звичайний київський прихожанин.
– У нас із князем ряд, – не здавався Шамро, – він боронить нашу землю, рід коропський утримує княжу заставу. Про грецького ж бога в тім ряду нема нічого!
Рибота відчув, що й він мусить щось ректи. Відчував, що коли мовчатиме, то люди розцінять це, як його незначущість: що є тут волостелин, що нема його – пусте місце, одним словом. Ці княжі мужі нині тут, завтра підуть, а він лишиться. Коли зараз промовчить, наступного тижня, може так статися, ноги об нього витруть. Ніколи раніше відкрито не ставав супроти волхва, а вчора опісля хрещення вибору в нього – за покон він, чи за нового бога, майже невідомого і йому самому, незрозумілого та дивного, а тому певним чином і страшного – не було. Бо знав, купці переповідали йому про те, як хрестили Новгород; звістка та краяла серце княжого волостелина, колишнього новгородця, нерозумінням і болем. Але Рибота пам'ятав своє місце і роту, що колись давно дав князеві, відтак і вибір свій зробив одразу – з князем він. Тепер, вийшовши до краю столу, постав плече в плече з Адріяном.
– Яко з волі великого князя волостелин ваш, речу тобі, волше: земля ця Володимиру Святославичу належить! Взята оружною його рукою тоді, як прогнав звідси Местишу Свенельдича з ковуями. Чи хтось забув?! – з викликом поглянув на віче. – Жито тут сієте, скору в пущі добуваєте і рибу в Десні ловите токмо з волі великого князя, а він вас ще й боронить – отакий у вас із князем ряд. І хто сьогодні коритися цьому не бажає, той і жити тут не буде, нехай шукає собі нові землі!
Гордій здивовано зиркнув на волостелина: оце загнув, нічого не скажеш! До такого в жодному городі не доходило. Тисячне віче зашуміло, наче бір в негоду, навіть хитнулося вперед, проте сотня воїв в обладунках і при зброї, що потрійною стіною черлених щитів оточувала стіл і вочевидь була готова підняти меч на безоружний люд, виглядом своїм одразу ж змусила спинитися навіть найбільш гарячих.
Коли б хтось всевидячий заглянув у душу Шамра, побачив би там страшне видовище – немов гущавиною буяючої вчора пущі пронісся сердитий Лісовик, безжальною рукою переламав усі дерева і навіть кущі, а розлючений на сувирів Перун ще й попалив той вітровал силою небесного свого вогню. Волхвове нерозуміння того, що коїлось останніми літами, нагадувало страшний бурелом з Шамрових уявлень про світ і чорна, як головешки на згарищі, суцільна безнадія заполонила увесь широкий простір його душі.
Як дійшла до нього звістка про те, що в Києві з волі великого князя запанував грецький бог і влада того Христа почала ширитись Руссю, Шамро все ніяк не міг уявити собі, як таке може бути тут, в Яві, під Сваргою, не розумів, чому роди й цілі племена зрікаються рідних Богів та без жодного спротиву коряться чужій волі, піддаються Христові так легко, мов би все життя тільки й чекали цієї миті. Якогось дня йому стало ясно, що той дивний чужий бог рано чи пізно дістанеться й сюди, тож Шамро збирався разом із родом своїм постати з ним на прю, як постав колись супроти Чорнобога Перун. Неабияк сподівався, що рідні Боги не мовчатимуть, не дивитимуться відсторонено з небес: Сварог обрушить себе на відступників, Перун попалить блискавицею зрадників і Велес розверне під ними землю, аби провалились вони в Нав, щоб не лишилось від них ні сліду, ні духу. Та нічого того не ставалось, відповіді від Богів Шамро так і не дочекався, скільки не питав щодня, а два тижні назад несподівано околів його білий кречет, уособлення самого Сокола-Роду, що мало не два десятиліття назад був привезений одним купцем з далеких полунощних земель і куплений волхвом за тридесять гривень сріблом. То було настільки лиховісним знаком, що Шамро вперше за життя впав у відчай.
З переказів купців та інших волхвів він знав, що коїлося в Києві й Новгороді, якою була доля тих, котрі не впокорились княжій волі. Дивлячись тепер на віче, не бачив він в мужах роду тієї одержимості, котра би дала їм сили змести княжу сотню й боронячи старий покон, полягти, якщо доведеться, усим до останнього дітиська, але полягти у славі та з честю. Як не було в мужах рішучості, коли вирішували старотці чи варто зводити дитинець, наче верею на власну волю накладати, так і нині немає. Змілів рід; Кологастова кров надміру розбавилась чужою та стала схожою на воду: он за якийсь лише десяток літ звикли звати Короп Хоробором – звідки в таких будуть сили на спротив? "То може...