При цьому потрібно провокувати жертву до засинання. Втім як тільки та почне наближатися до межі сну і яви, застосовувати різкі психологічні й фізичні впливи.
...
З початку допиту минуло вже більше години, а Кідман все ще "випитував" у Петра обставини його "контрреволюційної діяльності", місця перебування під час слідства, статті Кримінального кодексу, за якими той був засуджений, причини відмови від визнання себе винним тощо, тощо.
Всі ці матеріали були у справі. Мало того, щоночі на допитах оперуповноважений ставив практично ті самі питання та чув на них ті самі відповіді. Однак суть такої процедури полягала в іншому: безсонням потрібно було довести "об'єкт" до крайнього нервового й фізичного виснаження з таким розрахунком, щоб до моменту оголошення ключової пропозиції про секретну співпрацю з керівництвом табору у в'язня було лише одне бажання – якнайшвидше закінчити муки та нарешті заснути.
"Для головного питання поки що не час, – подумав Кідман, оцінюючи стан підопічного, – сьогодні цей xoxoл щось надто бадьорий, ніби й не було трьох тижнів наполегливої психофізичної обробки".
– Хто був керівником Вашої терористичної організації? – прокричав Михайло, різко струшуючи Петра за плечі та втупившись своїми риб'ячими очима в якусь точку, що знаходилася за спиною допитуваного.
– Я не перебував у жодній терористичній організації, – відповів ув'язнений.
Сьогодні він з останніх сил намагався триматися, оскільки відчував, що його терпіння добігає кінця.
…
Наприкінці другої години "бесіди" Кідман відчув, що нерви "об'єкта" починають здавати. Про це свідчив той факт, що на запитання про судимість батька Шабля, замість стандартного "Нічого з цього приводу я сказати не можу", дозволив собі дати оцінювальне тлумачення – "Мій батько ні в чому не винен".
"Настав час переходити до домашньої заготовки", – подумав Михайло й іще раз прокрутив у голові свій хитромудрий план дій.
Оперуповноважений вийняв із папки оформлений за всіма правилами діловодства офіційний лист. Це був запит особливого відділу одного зі спецтаборів по фільтрації колишніх військовослужбовців Червоної Армії, які перебували в полоні та оточенні противника. Єдиним вузьким місцем цього "документа" було те, що на ньому стояла печатка зовсім іншого закладу. Опер поклав папір на дальньому від Петра кінці столу таким чином, щоб той бачив наявність гербової печатки, проте не міг розібрати тексту на ній. Потім на стільниці було розміщено ще кілька документів з іншої пухлої теки, що містила матеріали у справі Петра.
– До нас надійшов запит, – Кідман узяв з краю стола папір із печаткою, потряс ним перед собою, а потім поклав документ на колишнє місце, – зі спецтабору по фільтрації колишніх військовослужбовців Червоної Армії, котрі перебували в полоні у супротивника, – в повній відповідності до правил театрального мистецтва, Михайло витримав паузу. – У цьому запиті колеги просять повідомити їм подробиці Вашої справи, а також зробити додаткове дізнання щодо оцінки благонадійності Вашого батька, Шаблі Данила Капітоновича, який тривалий час перебував у німецькому полоні.
Несподіваний поворот допиту змусив Петра насторожитись. Нічого хорошого чекати не доводилося. Він нервово провів кистями по обличчю, потім стиснув їх у замку і з силою поклав на коліна, намагаючись відігнати сон.
"Руки трусяться, – принагідно зазначив ув'язнений, – це недобрий знак".
– А ось ще два документи, – розігрував далі свою комбінацію Кідман. – Один із них потребує Вашого підпису – це угода про секретну співпрацю з органами НКВС, – оперуповноважений акуратно поклав уже заповнений бланк перед Петром. – Якщо ж Ви відмовитеся його підписати, – я негайно відправлю за місцем вимоги ось цю відповідь на запит щодо Вашого батька! – вигукуючи ці слова, Кідман схопив інший лист, усіма грудьми наліг на стіл і, витягнувши руку, підніс до обличчя Петра готовий до відправки документ із підписом та печаткою табору.
Секунду потримавши папір в такому положенні, він із силою стукнув ним по столу перед ув'язненим, потихеньку притягнув руку до себе і повернув тіло у вихідний стан; при цьому очі його витріщилися настільки, що здавалося ось-ось вилетять з орбіт.
Петро відчув, як сверблячий холодок, зародившись десь у потилиці, пробіг по спині та зник в ділянці тазу. Відразу після цього гаряча хвиля прилила до скронь, заповнила всю голову й почала повільно спускатися вниз по тулубу.
"Сволоти! Гниди! Гади! – гнівні почуття вибухнули у голові Петра ще під час тиради НКВС-івця. – Вирішили бити в найболючіше місце", – виникло трохи пізніше сиротливе здорове судження.
Щоб хоч якось вислизнути з-під валу власного гніву, ув'язнений добряче вщипнув себе за обидва стегна, міцно стиснув зуби, але впоратися з розшалілими нервами не вдалося.
Його очі опустилися на документи, що лежали перед очима. Зверху знаходився лист із відповіддю на запит фільтраційного спецтабору:
"Додатковим оперативним дізнанням установлено, що Шабля Данило Капітонович сприяв шпигунській діяльності свого сина, Шаблі Петра Даниловича, допомагав йому організовувати антирадянську мережу в селищі Томаківка за місцем проживання", – прочитав Петро абзац, котрий розміщувався в центрі аркуша.
– Як бачите, документ засвідчений підписом, печаткою та повністю готовий до відправки. Тож вибір у Вас невеликий. Адже Ви чудово розумієте, які наслідки матиме така наша відповідь для Вашого батька, – підлив масла у вогонь Кідман.
У душі він тріумфував, оскільки трюк із липовим запитом пройшов "на ура". Та й ефект від розіграного спектаклю перевищив усі очікування: це було написано на обличчі впертого xoxла.
"Тепер тільки б не упустити ініціативу і не видати своїх емоцій", – подумав опер.
– Так як? Невже Ви не розумієте, що вибору у Вас немає? – з натиском уголос сказав він, бажаючи якнайшвидше додавити "об'єкт".
Так, Петро це розумів. За розповідями співлагерників, які пройшли страшне горнило контррозвідки, він дуже добре знав, чим може закінчитися для колишнього військовополоненого така відповідь на запит про благонадійність – лише розстрілом. Але він також знав і те, що не зможе поважати себе, якщо стане сексотом. Це було для нього гірше смерті.
Петро навіть не усвідомив, а якось фізично відчув, що його загнали в глухий кут. Як це бувало з ним і раніше у безвихідних моральних ситуаціях, кривавий туман застелив розум, а в голові спрацював невідомий та безконтрольний механізм, котрий пробудив усередині якогось оскаженілого ведмедя, що діє до абсурдності алогічно і змітає все на своєму шляху.
– Та пішли ви всі до чортової матері! Сволоти! Гади! Скоти! – загорлав Петро, жбурляючи папери в обличчя оперові. – Бачив я вас всіх у гробу разом із вашим начальством, залякуванням та вашими методами! – він різко зірвався з місця, схопив стілець і з розмаху запустив ним у Кідмана. – Хоч ріжте мене, а донощиком я не буду! Тільки мертвого зможете мене сюди притягнути! – вивергаючи цю лайку, збожеволілий мужик, що зірвався з гальм, круто розвернувся й метнувся до виходу, зі страшною силою грюкнув дверима, вихором пронісся повз якусь групу переляканих людей у коридорі та попрямував до свого барака.
– Що тут відбувається? – запитала старший лейтенант держбезпеки Ольга Синіцина, заходячи разом із Попенковим та іншими керівниками табору до кабінету Кідмана.
Опер поспішно виліз із-під столу, куди сховався було, ухиляючись від кинутого Петром стільця. Одночасно він намагався за обстановкою зрозуміти й оцінити ситуацію; зрештою нашвидкуруч отряхнувся, поправив форму.
– Оперуповноважений Кідман, – представився НКВС-ник, починаючи здогадуватися про сенс того, що діється, і витягуючись перед начальством у струнку. – В процесі допиту ув'язненого виникли ускладнення, – зніяковівши, відрапортував він.
– Прізвище ув'язненого? – наполегливо поцікавилася нова начальниця табору.
– Шабля.
– Принесіть до мого кабінету його справу, – зажадала Ольга Михайлівна. – А тепер продовжимо обхід адміністративного приміщення, – звернулася жінка до супроводжуючих.
Огляд дворів
1933 рік, квітень. Колгосп "Хлібороб" Томаківського району.
На третій день відрядження комісія Томаківського райвиконкому з самого ранку рушила в дорогу. Відстань між колгоспами "Могутня" та "Хлібороб" становила не більше десяти кілометрів. Утім дорога, якою довелося їхати підводі, більше скидалася на сукупність засохлих колій. Переважно це були торішні сліди від коліс, залишені транспортними засобами ще під час осіннього бездоріжжя. За зиму краї ритвин згладилися; тому, рухаючись по них, віз хоча й добряче розгойдувався у різні боки, але принаймні без надто різких стрибків.
Справжнім же кошмаром для підводи та людей, що в ній сиділи, були свіжі весняні колії, пророблені у багнюці, мабуть, близько тижня тому. Швидше за все, бричка, котра роздовбала стільки вибоїн, прослідувала як у прямому, так і в зворотному напрямку. І тепер чотири глибокі канави з гострими засохлими краями, залишені її колесами, перемежовувались із такими ж глибокими ямами від кінських копит. У процесі їзди ковдобини, горбки та ритвини, з якими зустрічався транспортний засіб, громохкою луною віддавалися як у головах, так і в усіх інших частинах тіла членів комісії. На додачу то тут, то там на дорозі красувалися повноводні калюжі, що були за сумісництвом іще й сховищами мулу та пастками для коліс, із яких підводу часом доводилося витягати мало не на руках.
Коли на шляху траплявся особливо різкий і глибокий провал, або дуже високий горб, чоловіки дружно лаялися. Періодично, щоб уникнути нестерпної тряски на найжахливіших ділянках дороги, вони зіскакували на землю та проходили частину шляху пішки.
Приблизно на півдорозі свіжі колії звернули вліво, і їхати стало трохи легше; принаймні, не було таких шалених здригань підводи.
Нарешті, майже через півдня шляху, вдалині показалося село. Мандрівники його побачили не відразу, бо воно причаїлося за поворотом глибокого яру. Крім того, високі тополі разом із хмарами, котрі досить щільно затягли горизонт, нібито маскували селище від стороннього погляду.