Поставила свічник на стільчику і заговорила до збентеженого парубка:
— То ти служиш Юрші, цьому гнобителеві жінок і дітей, і приходиш до тих, кого він держить у заперті, мов в'язнів?
Скобенко вперше підняв свої очі на пані Офку.
— Я не у старого воєводи, а в його молодого братанича...— відповів він.
— Це в того, про якого я розказував вашій милості нині надвечір,— втрутився Ясьо.
— Ну, коли так, то що іншого! — всміхнулася пані Офка.— Коли так, то будемо ще говорити.
Сказавши це, вона наказала Марині встати й позапинати розхристані сорочку й плахту, а сама сіла на дзиглику. Деякий час приглядалася до гарного хлопця, потім сказала кілька слів Ясьові. Паж вийшов, а через хвилину вернувся з шовковою хустиною, в якій був лист пані Офки.
Тоді старостиха звернулася до Марини і Скобенка.
— Жаль мені тебе, Марино,— сказала вона,— що так безпросвітно погибає твоя краса у цих мурах. Та ще й не досить того! Якісь поганці чіпляються до тебе, а я не в силі оборонити тебе, бо й мені кожної ночі може трапитися така сама пригода, як тобі нині. А при тім і ми самі тільки слабі жінки, які не завсіди зможуть вгамувати серце, що рветься до любові.
Марина, яка була дещо заспокоїлася, стала знов схлипувати; пані Офка поважно кивала своєю чудесною голівкою, а Ясьо всміхався злобно. Він, бач, здогадувався, до чого воно йде.
Тільки Скобенко не знав хитрощів пані старостихи і вчепився за останні її слова, як за порятунок, щоб вийти з халепи. Він боявся, що пані Офка завтра поскаржиться воєводі, а тоді горе йому.
— Ваша милість кривдять мене! — промовив він.— Я не поганин, ні злодій, а що я не боярин, то ще не біда. У нас на Русі можна і міщанинові між бояр, якщо буде божа воля й княжа ласка. А в мене знайдуться високовроджені опікуни, і задля цієї опіки пішов я саме у службу Юршам, бо вони і Носи — це перші роди у нас... Що я женихаюся до панни Марини, то не на те, щоб її дурити, а щоб по закону з нею звінчатися. Вона мені до серця, і я повінчаюся з нею.
Настала мовчанка, тільки Марина аж заходилася від плачу.
— Тихо. Марино, не рипи, бо годі думки зібрати! — сказала старостиха, а опісля спитала Скобенка: — Чи це правда, що ти говориш?
— Бігме правда! — божився парубок.— Присягну на хрест святий, землю з'їм, що правда.
— В такому разі жаль мені вас обох! Бо щоб дістати надання, на це треба волі князя, а хто є ним нині? Заки вляжеться все як слід, мине рік, два, може, й десять, а ні серце, ні літа не ждуть! Скобенкові треба надання тепер, а щоб його дістати, він мусить прислужитися не Юршам або Носам, але тим, що стоять близько до одинокої законної влади у краю — короля!..
— О пані, скажіть, кому віддати себе в услугу? — просив парубок.— Я готов хоч би завтра, хоч би негайно їхати чи йти, куди забажає той, на кого вкажете!
— Юрші, Рогатинські, Носи, Несвизькі, Звягельські, Воловичі та сотні інших — це вчорашні люди. Нині є Кердеєвичі, Бучацькі. Вони тобі роздобудуть у короля надання, якщо послужишся їм...
— Я готов хоч би й нині! — заявив Скобенко рішуче.
Якусь хвилину дивилася пані Офка в очі Скобенкові, врешті підняла вгору вказівний палець і заговорила спроквола, тихо, але виразно:
— Ти вирішуєш, отже, покинути своїх панів і послужити королеві! Це розумно робиш, бо навіть у сні не снилося тобі, наскільки великою буде заплата короля й благородних польських панів русинові за вірну службу. Не тільки всі бажання твої сповняться, але навіть забаганки стануть законом для тих, що тобі будуть зобов'язані. Тому будь послушний і не зрадь довір'я, яке я виявляю тобі... Бо горе, тричі горе тобі, якщо захотів би ти нас зрадити. У нас сила... тисячні способи покарати й князя, не тільки міщанина... А наші в'язниці й муки — це не світлиці у руських замках, ані нагаї тивуна... вони страшні! Вір мені! Я бачила раз, як мучили зрадника...— тут пані Офка витягнула руки наперед себе, неначе відганяючи страшне марево,— я бачила, і тиждень їжа не йшла мені в горло. Пам'ятай це!
Скобенко зблід і з острахом вдивлявся в лице гарної жінки, по якому хвилями пробігав немовби блиск якоїсь диявольської жорстокості. По хвилині, наче вдарений Ті поглядом, Скобенко схилив голову і нахмурився.
— Не грозіть, пані! Я не клявся служити своїм панам і гріха на душу не беру, кидаючи їх. Я поклявся вам і буду служити і без погрози, хіба що ви зрадите мене... А тоді,— тут ясні очі Скобенка набрали якогось страшного виразу очей лютого тигра,— тоді не захистять зрадника ні дружина, ні замки, ні просьба, чи це буде раб, чи князь, чи навіть король. Горе вам, якщо обманете перевертня... Бо ти не думай, старостихо, буцімто я не знаю, що я стаю перевертнем... Горе вам тоді, кажу, бо моя помста впаде на зрадника, мов грім з ясного неба, мов отруйна змія вжалить його у сні...
Мить дивились одне на одного, наче два борці перед двобоєм, наче два баришівники при обманюванні третього, недосвідченого. Перша заговорила пані Офка.
— Досить цього! — сказала вона тоном наказу.— Я вірю у твої запевнення й випробую твою вірність. Ось тобі хустина. Я її ось зашию, а ти віддаси її каштелянові Зарембі у Перемишлі, а опісля відшукаєш на Поділлі князя Олександра Носа і перекажеш йому від мене, що я радо поїхала б у Вільно, бо там є на Антоколлі дворик у зеленому садку. Він уже знатиме, що це значить. Ти зрозумів мене?
— Авжеж!
— Там одержиш із моїх рук обіцяну плату: королівське і княже надання, ну і ось її.
І пані Офка вказала рукою на почервонілу дівчину.
У невеликій наріжній кімнатці замку, який здіймався серед озера, сиділо в надвечір'я короткої листопадової днини двоє мужів. Один із них, у довгій фалдистій одежі високого достойника римської церкви, із золотим ланцюгом на шиї, стояв біля вікна й поглядав на широко розлите озеро та на чорну раму пралісу, яка обіймала звідусіль розлогий краєвид. Сильно розвинені кості черепа та виразні риси блідого лиця вказували, що ця людина віддана розумові й праці. Одначе не видно було на ній втоми, звичайної у вчених або аскетів, зате рухливі м'язи обличчя свідчили про вміння приховувати думки і почуття. І справді! Це був арцибіскуп Збігнев з Олесниці, канцлер польської корони, хитрощі якого виправляли всі недоліки у великодержавних затіях короля або сенату.
Другий, старець з рідким сивим волоссям, обгорнувся в кожух і втиснувся у куток біля'комина, на якому з тріском та палахкотінням горіли смоляні соснові колоди. Глибоко заховані зеленаво-сірі очі плавали у сльозах, які час від часу спливали вздовж носа по пергаменово-жовтих впалих щоках. Обвислі губи раз у раз висувалися вперед, а під ними зникав гладко виголений підборідок. Часом губи подавалися назад, а тоді здавалося, що у старця нема зовсім верхньої частини лиця. Словом, на обличчі смерть уже поклала свою печать темними плямами на висках, восковою фарбою чола та глибокими зморшками попід очі та коло рота. А таки й у цій масці, крім старечого безсилля, малювалося ще почуття, почуття страху тієї тривоги, яка обіймає людину при вигляді смерті. Ця тривога викривлювала хвилинами риси обличчя старця, а тоді з горла вилітав стогін — важкий стогін погибаючої людини. З кожним таким звуком оглядався муж біля вікна на старця, а на його устах з'являвся глумливий усміх.
Аж ось одна з соснових колод тріснула в огні, а сніп іскор обсипав долівку перед комином. З окликом тривоги піднявся старець із подушок, на яких сидів. З-під кожуха висунулася жовта кістлява рука і тричі начеркнула у повітрі знак хреста.
— Apave, ара ve, satanasl* — шепотів він беззубим ротом, а вузькі губи тремтіли. Олесницький відвернувся.
— Що накажете, ваша королівська високість? Відмовте "Credo", і всі страхіття зникнуть за брамою пекла, звідки вийшли.
— Ах! — крикнув хрипло Ягайло.— Цей дух не боїться ваших молитов; це дух Кейстута, якого ви... топір вам у тім'я... порадили мені вбити...
Та в цю хвилину з'ясував собі король, що всі поганські духи без розбору мусять горіти у пеклі, хіба що стануть опирями і ходитимуть після смерті... Невже ж Кейстут став опиром?.. Але ні!.. Коли б так було, перший він, Ягайло, згинув би, виссаний невмолимим ворогом... А все-таки...
*Зникни, зникни, дияволе! (Лат.)
Король заспокоївся трохи, та не зовсім, і тремтіння тривоги раз у раз пронизувало його обезсилене тіло.
— Відки ж вашій королівській високості прийшов на гадку Кейстут? — спитав, не приховуючи невдоволення, канцлер.— Правда, що його задушили в Троках, але, певно, не його першого й не останнього...
— Ах, ти не знаєш, що крізь отвір цього комина, біля якого сиджу, чути кожний стогін, кожне слово, сказане у кімнаті, в якій умирав стрийко. І саме тут, біля цього самого комина, сидів я, коли його душили... Я чув усі стогони, слова, просьби й погрози і кілька разів бажав було гукнути посіпакам, щоб дали спокій. Але ось Кейстут почав харчіти та ікати... і я не сказав ні слова. А тепер...
Щоки короля обвисли, з рота пливла слина, а руки тряслися, мов у пропасниці.
— Тепер,— підхопив Збігнев, який бажав за всяку ціну вирвати короля з отупіння та зайняти чим-небудь іншим,— католицький король боїться духу поганина, убитого п'ятдесят років тому, і забуває, що екклезія — церков...
Воскові щоки короля раптом покрив рум'янець, впалі очі вилізли з орбіт і почервоніли, його кулаки стиснулися.
— Ах, екклезія! — закричав король.— Яка там екклезія? Ваші польські затії, наміри...
— Ваша величність є якраз польським королем завдяки тим затіям і завдяки католицькій церкві...
Гнів короля стишився вмить.
— Гей, до чого довели вони мене,— скаржився,— до чого довели! Не раз нагадую собі давніх князів, від Гедиміна й Вітеня почавши. І за їх наказом пливла кров... Та вони проливали її якось інакше, не так, як я. Вони брали життя силою, а я так ніби краду його!.. На них не може бути кари поза гробом, а за мої вчинки... бог...
— Шафарем нагороди і кари поза гробом не є бог, тільки папа і свята римська церков. А вона розгрішила тебе від усіх peccat-ів. За твоє спасіння, Владиславе, відповідаю я, твій сповідник...
Настала мовчанка. Зацитьканий старець не заспокоївся. Він розумів, що слова арцибіскупа — це тільки слова, що ніхто не може відповідати за іншого, бо честь мужа... Ах, хто б думав про честь, змінивши двічі віру?..