Ваша точка зрения на будущность творческих Союзов. Что нужно изменить в структуре и в методах работы Союзов писателей страны, республики, областной писательской организации! О чем бы вы хотели сказать на Съезде писателей Украины, в котором будете принимать участие в апреле?
На недавно состоявшемся пленуме Союза писателей Украины мне пришлось вступать в полемику с людьми, добивающимися его ликвидации. Причем, интересная деталь: сами выходить из него не собираются, создавать свои, "идеальные", с их точки зрения, творческие союзы не хотят, хлопотно, видите ли. Но мириться с тем, что Союз и дальше будет существовать, причем вопреки их воле, тоже не желают.
Вот разрушить все, что было создано трудом многих сотен писателей, за их, что называется, кровные; извести Литфонд, со всеми его, пусть скромными, но социально-защитными возможностями, домами творчества, системой работы с молодыми авторами, творческими командировками и финансовой взаимовыручкой — это да! И тогда свобода! И тогда "никто не будет руководить писателем". Вот как!
А что, появился некто такой, кто способен руководить писателем? Это, что, возможно? В эпоху перестройки и гласности, как бы мы к ней не относились, писатель в творчестве своем зависит лишь от пишущей машинки. Во всем остальном он свободен, как опьяненная полетом курица над Куяльницким лиманом. Вот почему буду настаивать на том, что разгонять нам самих себя, в Союзе писателей собранных, не стоит, об этом позаботятся другие. Наоборот, нужно создавать эффективную экономическую и юридическую службы, усиливать социальную защищенность писателя, налаживать связи с издательствами и книготоргующими организациями...
Да, финансово областные писательские организации ныне бесправны и нищи. Однако у республиканского секретариата Союза и Литфонда кое-какие средства все же имеются. Еще больше их появится, если добьемся получения своей доли из казны всесоюзного Литфонда. В рамках ныне раздутого административного республиканского секретариата следовало бы создать небольшой экономический секретариат, который занимался бы исключительно проблемами выживания. Единственное наше, сугубо писательское, издательство "Радянський письменник" следует оживить, надеясь, что бумажный кризис не вечный. Но уже сейчас параллельно создавать еще хотя бы одно издательство и добиваться, чтобы ныне действующие, государственные, становились государственно-писательскими, акционерными.
В то же время мне бы не хотелось, чтобы съезд свелся к бумажной истерии. В последнее время мы так увлеклись поисками бумаги, что когда, в конце концов, ее обнаружат, может оказаться, что печатать на ней нечего, зря искали. Это должен быть съезд интеллигентов. Где бы решительно был поставлен вопрос о возрождении интеллигенции, ее народовольческих традиций, ее мессианской ответственности за судьбу народа. Но это должен быть и съезд именно писателей, на котором шел бы серьезный разговор о путях развития литературы, ее поисках и неудачах, ее молодом пополнении. Все мы, украинцы, а также русские и "русскоязычные", должны выступить за единство Украины, против маниакальных попыток незаконнорожденных, аппаратно-недоношенных "комитетов национального спасения" расчленить ее на партноменклатурно-русскоязычные бантустаны.
Есть вопрос, который способен расколоть СПУ. Одна, значительная, часть его, выступает за полный выход из состава Союза писателей СССР; другая, не менее значительная, — за "все, как было". На своем собрании одесские писатели единодушно высказались за третий путь: независимый СПУ, со своим уставом, казной и прямыми выходами на зарубежные связи, но при сохранении самых тесных договорных связей со всеми республиканскими союзами. При этом возможен и определенный координационный общесоюзный центр. Эту линию я как член Правления и Президиума Правления Союза писателей до сих пор отстаивал и намерен отстаивать на грядущем съезде.
Считаю, что в недрах СПУ пора создавать структуры, которые активно включали бы писателей Украины в общеевропейский гуманистический процесс, помогали бы налаживать сотрудничество с ПЕН-клубом, литературным зарубежьем, а главное, позволили бы писателю выходить на прямые деловые контакты с зарубежными издателями.
Ещё один вопрос, муссируемый во всех писательских курилках: следует ли писателю "влезать в политику"? Напрасно спорим, коллеги. Хотим мы того или нет, в политику нас все равно втянут. Поэтому давайте сразу же определимся. Наша политика должна заключаться в том, чтобы возрождение национальных культур, гуманизма, демократии и религиозной свободы проходило с как можно меныпими потерями от слоновьего топтания в них номенклатурных, военных и хорошо вышколенных "политиков в штатском".
И последнее, но главное. Союз писателей должен оставаться хранителем литературных традиций и критериев творческого мастерства. Ибо, пророчествую, не от временной нехватки бумаги суждено погибнуть нашему творческому союзу, не от его административного несовершенства и даже не от выпирающего изо всех щелей групповщинно-хуторянского хамства и кумовства. Если ему и суждено кануть в Лету, то лишь от нахлынувшей и захлестнувшей его, той самой, ордынской, появившейся "за счёт средств автора" — при соломоновой позиции издательств: "за шо человек платит, за то пусть и издаёт" — бесталанности и низкопробного непрофессионализма[7].
МУДРІСТЮ ВІЩОГО СЛОВА
...Аякже невмируще "вмирав" в Іванові Михайловичу Дузеві не затеатралізований, не сценічний, а воістину народний... актор!
Богдан Сушинський
Існують люди, суспільне становище яких у тій чи іншій громаді, тому чи іншому соціумі визначається вже не так формальними ознаками, такими, як посада, науковий ступінь та вчене звання, чи масивом офіційних громадських обов'язків, як самим природним призначенням їх у суспільстві, тією енергетикою, яку вони випромінюють, акумулюючи в собі звичаї і традиції народу, його морально-етичні засади; тією роллю, яку вони, в силу самого існування свого, відіграють під час будь-яких громадських дійств. Саме до таких людей, як на моє сприйняття, належав й Іван Михайлович Дузь.
Склалося так, що в роки мого студентства в університетських аудиторіях доля нас не зводила. І хоча формально вже тоді ми були знайомі, проте по-справжньому знайомство і приязнь наші зав'язалися 1973 року, коли мене було призначено заступником головного редактора одеської обласної молодіжної газети "Комсомольська іскра".
На той час я вже був членом Спілки письменників України, то й за статусом і за переконаннями своїми робив усе можливе, щоб, поза свої "заідеологізовані" назву та призначення, газета ця, одна з усього лише двох обласних україномовних, стала виданням літературномистецьким та історико-культурологічним, навколо якого гуртувалася б передусім творча та філологічна громада Одеси.
Погортайте сторіки "молодіжки" тих літ, і ви переконаєтеся, що вже за рік постійними авторами її стали не лише відомі та молоді літератори області, для яких я запровадив щомісячну літературну сторінку "Гроно" та створив при редакції одноіменну обласну літстудію, засідання якої відбувалися в приміщенні Палацу студентів, але й уся мовознавча та літературознавча еліта держуніверситету ім. Мечникова: А. Недзвідський, Г. Вязовський, П. Маркушевський, Є. Прісовський, М. Левченко... Проте найактивнішим і, сказати б, найвідданішим автором її був, звичайно ж, Іван Михайлович.
Як незабаром з'ясувалося, за характером своїм він виявився природженим газетярем, який знав ціну як мовленого, так і друкованого слова, ціну оперативності; який відчував вагомість будь-якої газетної публікації і, всупереч легковажному твердженню, що "газета живе лише один день", був твердо впевнений: опубліковане — отже увічнене! І коли вже щось із того, що досі залишалося невідомим, забутим чи зумисне замовчуваним, раптом піддавалося друкові в газеті, то подальшому забуттю це вже не підлягає. Зізнаюся, що в суєті газетної поденщини молоді журналісти не завжди усвідомлювали це. Тож я особисто сприймав таку переконаність професора Дузя як одну з його морально-етичних настанов.
І ще одна характерна деталь. Якщо інші викладачі здебільшого передавали свої матеріали через студентів-гінців, або зводили відвідини редакції до формальності: "Я тут ось приніс невеличку статейку.. Подивіться, може, вдасться опублікувати", то, за всієї своєї зайнятості, кожні відвідини мого редакційного кабінету Іван Михайлович перетворював на чергову історико-літературознавчу бесіду, під час якої, власне, й народжувалися все нові й нові теми для його наступних публікацій.
Зводячи розмову до певної теми, постаті, проблеми, він своєрідно перевіряв, наскільки це може бути цікаво для мене, для газети, для молодого читача нашої "молодіжки". А ще відчувалося, що йому імпонувала сама атмосфера редакції, той дух, пульс газети, який зближував нас.
Уже згодом, коли первісний варіант цієї статті був опублікований у збірці "Спогади про Івана Михайловича Дузя" (Одеса, 2004), мою особливу увагу привернули вміщені там же спогади колишньої викладачки університету імені Мечникова Онисі Іригорук та доньки Івана Михайловича доцента Лариси Дузь. Звертаючись до початків творчої діяльності майбутнього професора, Онися Григорук повідомляє, що, після навчання на філфаці, Іван Дузь певний час працював редактором районної газети "Зоря" в рідному місті Волочиську, що на Хмельниччині, згодом очолював відділ культури і побуту Хмельницької обласної газети "Подільська правда", а, повернувшись до університету, став не лише активним автором, але й редактором багатотиражки "За наукові кадри".
Те, що Іван Михайлович був ще й професійним газетярем, для мене стало своєрідним відкриттям. Не знаю, чому, але в розмовах зі мною Іван Михайлович згадував про те, як навчався на філфаці, як
став фронтовиком, і що впродовж кількох років учителював у школі, ну а далі йшлося про аспірантуру, захист дисертацій... Одначе ніколи, жодного разу не згадував про своє газетярство. Ясна річ, що, з делікатності, я ніколи й не намагався провокувати його на якійсь біографічні екскурси.