Кошовий питав козацької думки, чи йти товариству до Чигирина, щоб обирати гетьмана, і від себе порадив йти-таки, заради загального добра України. Його підтримав Іван Сірко, але більшість козаків пристала на думку Якова Барабаша і Михайла Стринджи — запросити Військо на Січ, і саме тут, на Низу, обрати нового гетьмана. Так повелося за звичаєм козацьким, не вони перші, не вони й останні.
За кошового й Сірка кричало небагато козаків, за Барабаша й Стринджу ревнули так, що відлунило в церковних дзвонах.
Гукнули на середину посланця-чигиринця, веліли йому переказати козацьку волю, а тоді вирішили ще й листа написати. Винесли стіл і каламар, писар витягнув з-за пояса перо, і під схвальні вигуки товариства Павло Гомон повторив волю козацької більшості, а писар виклав її на папері.
Простягнув перо кошовому, і той розгонисто підписав: "Павло Гомон, отаман кошовий Війська Низового Запорозького зо всім старшим і меншим товариством". Приклав до паперу печатку. Хоча якби пильно вдивитися в обличчя кошового, можна було б зауважити на ньому невдоволення. Не такою була його думка. Треба, ой треба поспішити до Чигирина, бо бути біді. Але ж козаки не воліють!
І ніби стверджуючи побоювання кошового, Михайло Стринджа. звертаючись до посланця, вигукнув з козацького кола:
— Перекажи старшині генеральній, що як поставлять без нас гетьмана, підемо війною проти нього, скинемо і наставимо свого, якого схочемо!
А Яків Барабаш додав стиха, щоб тільки свої чули:
— А ще битимемо чолом його царській величності, аби допоміг нам проти свавільників чигиринських.
Щоб не трусила посланця лихоманка на зворотному шляху, "підпрягли" до нього двох козаків. Так надійніше.
Розбрелися січовики по своїх куренях, і потяглися довгі дні без діла, дні чекання нової звістки з Чигирина.
Генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський сидів у гетьманській канцелярії і неголосно, коротко давав розпорядження писарям; всього мав під рукою їх дванадцятеро і завів між ними добре правило: щодня шістьом з'являтися на службу, незалежно від того, є робота чи немає. Щоб не бігати потім по домівках і не кликати, якщо виникне якась оказія і потреба в письмі.
Усе в гетьманській канцелярії було своїм Виговському — від довгого столу з каламарями до ікон на покуті. Тут він чувся ліпше, ніж у власній хаті. Тут під його наглядом писалися епістолії в усі кінці світу після таємних нарад з Хмельницьким, тут творилася дипломатія і політика Війська, і Виговський пам'ятав кожний лист, коли і за яких обставин той писався, його пам'ять надійно служила гетьманові. Часом Виговський навіть підказував Хмелю, що писати, але робив це обережно, зваживши на гетьманів настрій і можливі наслідки, якщо підказка викличе чиєсь невдоволення. З-під руки Виговського йшли листи до Москви, Кракова, Швеції, Волощини, Пруссії, Семигородщини, Туреччини, до Криму, на Запорожжя, до Путивля й Кам'янця, на Сіверщину, до Слуцька й Пінська, Вільна й Львова.
А ще більше листів привозили сюди посланці з Польщі, Московської Русі, Скандинавії, Франції, з Карпат і Балканів, з Причорномор'я й Дону. Виговський заслужив від гетьмана право розпечатувати ті послання, а потім найважливіше зачитувати в гетьманській світлиці. І був генеральний писар свідком і співучасником тонкої гетьманової гри з іншими державцями, перейнявся нею й упевнився, що до останку збагнув-таки правила тієї гри і зможе вести її власноручно.
Так, на часі — його гетьманування. Зараз, — поки в руках усі нитки українського механізму, — або ніколи. Тільки він один зможе вміло провести державний човен через усі пороги, бо наслідував Богданову мудрість і обережність.
Оті славні вояки— Богун, Пушкар, Нечай, Джеджелій і хто там іще — своїми шаблями годні ввергнути Україну хіба що в крамолу і руїну.
І якщо хтось із них цього не розуміє й пхатиметься до гетьманського столу, Виговський мусить перепинити йому шлях і зробити це ще до генеральної ради, — все передбачити, все продумати й зважити, кожному вказати його місце. Саме Іван Виговський — обранець божий, бо нікому так не довіряв Хмель, як йому, й несамохіть готував генерального писаря на своє місце.
А бажання бачити там Юрася — то так, наостанку, передсмертне, коли страх затьмарює розум і людина не знає, що творить. Бо хочеться їй продовжити себе бодай у дітях. Бідний хлопець і насправжки думає, що годен тримати гетьманську булаву. Чого він вартий без порадників, призначених Хмелем — без нього, Виговського, без Грицька Лісницького, без Тимофія Носача і навіть без рубача Мартина Пушкаря? Але ж Юрасю не скажеш цього в обличчя.
Старий гетьман почув був (хто це йому все переказував — чи не Брюховецький часом?), що генеральний писар покепкував з молодого Хмельниченка в старшинському колі, й наказав закувати свого старого приятеля в кайдани і розіп'яти на землі. Добре, що хоч поклали його на задньому дворі, й полковники та сотники не бачили того страму — сама лише челядь, але на неї Виговський плюне і розітре. А тяжкий був день, осоружний, земля холодна, сира, думав, що пропече та сирість йому все нутро, та надвечір Хмель змилувався — наказав привести перед свої очі.
"Що, пане писар, на булаву мою важиш?"
"Ясновельможний гетьмане, хіба могло прийти в голову таке твоєму вірному слузі? — розкутий Виговський відчув страшенну втому, слабість у тілі й опустився на коліна, сльози потекли з очей. — Обмовили мене заздрі люди, посварити хотіли з тобою… Клянуся Господом богом і всіма святими".
Хмель, що вже й з ліжка майже не вставав, задихаючись, гукнув Брюховецького і звелів принести меду та два келишки. Випили, помирилися, Виговський божився й клявся у вірності, а Хмель журливо дивився на полум'я свічок і зітхав: молодий Юрась, ой який молодий та зелений. Відчував-таки гетьман, що булава не по синові.
Крутого норову був старий, але відхідливий і жалісливий. Не пошкодував колись давно і коня, як побачив Виговського серед татарського полону. Пов'язаний валявся в байраку під Жовтими Водами, а Хмель, походжаючи серед полонених ляхів, упізнав українського шляхтича, писаря при польському комісарі, і викупив його в татарина.
Дякував Хмелеві за це не раз, але й ненавидів його, коли гетьман казав: "Не забувайся, пане писар. Я тебе з гноїща витяг і межи людей посадив. Де б ти був тепер із своїм комісаром?"
Виговський покинув канцеляристів. Треба навідатися до гетьманича, Юрась щойно повернувся з полювання — розморений спекою, невиспаний, з малою здобиччю: підстрелив одну лисицю. Стояв на ганку, дивився, як собака грається з кісткою.
— Добрий день, пане Юрцю. З пухом вашу милість. Гарну лисичку вполювали. Чи не забилися десь, чи не впали ненароком з коня?
— Чого це я маю падати з коня? Козак я чи хто?
— То слава богу. Пройдемо в прохолодні покої. — Виговський запросив його до господи, щоб ніхто не чув їхньої бесіди.
— Не за горами вже рада козацька, пане гетьмане.
Юрась здригнувся.
— Чи оберуть мене козаки, дядьку Іване… пане генеральний писарю? Тато казав, щоб я радився з вами.
— Ой, непросте це діло, синку. Непросте. Подейкують, не слухалися тебе козаки в поході.
— Якби ж то рядові, а то й старшина дивилася вовком. Якби не дядько Богун, скинули б мене, їй-богу, — довірливо сказав Юрась. — Порадьте, пане генеральний писарю, як мені повестися на раді.
Виговський помовчав, покрутив вуса, замислився:
— Є такий звичай серед козаків. Гетьман дякує за честь, кладе на землю шапку, на неї булаву і просить раду обрати достойнішого.
— Але я не хочу зрікатися! — вигукнув Юрась.
Виговський зиркнув на нього поглядом, від якого Хмельниченкові стало не по собі. Недобрий це чоловік — писар Виговський.
Виговський помітив, що налякав юнака.
— Це для годиться треба відмовлятися, пане Юрцю. Про людське око. Козаки люблять, коли здаються на їхню милість. І навіть коли гукнуть тебе на гетьмана — знову відмовляйся.
— Нащо?
— Покажи свою малість, свою нехіть до влади. Козаки це люблять. Як будеш відмовлятися, оберуть знову. Істинно мовлю, повір старому писареві.
— Кажуть, дядьку Іване, ви писарювали аж за гетьмана Остряниці? — зацікавився Юрась.
— Було, було. — І щоб Юрась не спитав ще й про польського комісара, якого круль настановив на місце Остряниці, перевів на інше: — А тобі, синку, вчитися треба. Он твій батько скінчив колегіум у Львові, і та наука стала йому в пригоді.
— Як же це: і гетьманувати, і вчитися?
— Щось придумаємо. Сидітимеш на двох лавах одразу. Так ти зрозумів мене, як повестися на раді?
— Так, дядьку Іване. Відмовлятися від булави, кланятися на всі боки й просити обрати достойнішого. Двічі чи тричі відмовлятися?
— Тричі за козацьким звичаєм. І я покладу на землю свій срібний каламар і писарський клейнод і прохатиму й мене звільнити від писарювання.
— І мене й вас оберуть знову? — веселим голосом спитав Юрась. І зовсім непоганий цей дядько Виговський. То так спершу здалося, що недобрий. Недарма ж батько оголосив його одним з опікунів-радників…
— Істинно кажу — оберуть, — перехрестився писар. А про себе подумав: сподівайся. Не купити ума, як нема. Відправлю тебе до Київського колегіуму, і' вчитимеш там латини.
Виговський походжав подвір'ям, вимірював його кроками, але так, щоб ніхто не помітив цього. Саме тут має бути генеральна рада. І нібито просторе подвір'я, але вільного місця не так уже й багато. Великий гетьманський будинок, чималенька стайня на дванадцятеро коней, канцелярія, військова скарбниця, на задньому дворі — корівник, вівчарня, саж, курник, льох, садок. Два морги землі займає гетьманський двір, а вільного місця не буде і півморга. І якщо з'їдуться козаки з усіх полків, хай по сто чоловік, та ще й генеральна і полкова старшина, чигиринський полк, прилуцький, вінницький, що прибули з-під Умані й чекають у Чигирині, то збереться народу тисяч п'ять з лишком. На подвір'ї ж розміститься чоловік триста, від сили — п'ятсот. Решта опиниться за брамою на вузькій вулиці, бачитиме і чутиме, що відбувається на раді здалеку, і не впливатиме на хід подій так, як оті, що розмістяться біля гетьманського столу.
Оці триста-п'ятсот чоловік і мають бути його, Виговського, люди. Мусять потрапити сюди першими.
Це добре, що подвір'я невелике, тільки б не припхалися сюди запорожці із Січі, які зіпсують всю справу, бо напевно гукатимуть на гетьманський стіл свого приятеля — полковника полтавського.
Подвір'я перетнув Богун.