Сама Оленка буквально починала й закінчувала робочий день біля його ліжка, спочатку особисто годувала неординарного пацієнта та проводила з ним найбільш відповідальні медичні процедури. Для неї не були чужими допитливість і дослідницька діяльність, а відтак Оленка, як і Валерій Сергійович, непомітно виявилися захопленими експериментом.
Декілька діб тривала шалена боротьба життя зі смертю. Перебуваючи в гарячковому стані, Петро то приходив до тями, то знов і знов провалювався у небуття. Під час чергового огляду головний лікар, задоволений перебігом лікування та результатами експерименту, констатував деяке зниження температури тіла:
– Сьогодні лише 39 і 8. І стан задовільний. Думаю, треба ловити момент: відразу ж після обходу будемо розрізати флегмону.
Через годину Валерій Сергійович разом із найбільш кваліфікованими медпрацівниками ретельно оглянули Петра. Для розрізу вибрали місце на задній поверхні стегна, де відчувалася суттєва флуктуація. Коли лікар впевненим різким рухом зробив надріз, гній тоненьким струмочком став виходити назовні. Але це був лише початок.
День у день тривали нескінченні процедури з видавлювання гною, дезінфекції та перев'язування. А огидна рідина все не закінчувалася. Незважаючи на болючість процедур, вони призводили до тимчасового покращення загального стану хворого. Проте опісля знову спостерігалося погіршення. Одного разу Оленка вичавила зі змученого організму пів миски гною. І саме з цього моменту намітилася позитивна динаміка.
Через тиждень Петро, вже посміхаючись, спілкувався зі своїми рятівниками, а незабаром зміг, тримаючись за ліжко, підвестися на ноги.
Ознаки голодування
1933 рік, лютий. Томаківка.
Данило постукав ногами по ґанку, потім узяв віник і обтрусив із чобіт налиплий брудний сніг. Зайшовши до хати, в сінях він перевзувся, зняв пальто та шапку... Ніхто не виходив його зустрічати... Це насторожило господаря: зазвичай дружина брала активну участь у процедурі повернення чоловіка з роботи – допомагала роздягнутися, розпитувала про новини.
Повісивши одяг на вішалку, Данило рішуче відчинив двері на кухню. За обіднім столом тихо, як мишка, сидів син. Він учив уроки. Миршавий каганець потріскував згоряючим жиром, освітлюючи текст тьмяним світлом. Швидкий погляд ковзнув по батькові й відразу повернувся до вивчення книги.
"Щось тут не так", – подумав чоловік, відзначивши незвично замкнуту і затиснену поведінку сина.
– Де мама? – спитав він, оглядаючись на всі боки.
– Спить. У неї був напад, відтак я дав їй заспокійливе.
– А у зв'язку з чим їй стало погано? Що трапилося?
– Вона засмутилася через Колю; сказала, що йому стало гірше. Мама дуже сильно плакала.
– Як давно вона відпочиває? – запитав батько.
– Години три-чотири, – прикинув Петя час.
– Ясно, значить криза вже повинна минути, – підсумував Данило й шумно увійшов до спальні.
Дружина прокинулася. Її набрякле бліде обличчя виражало муку. Стан був такий, ніби вона не спала кілька діб. Побачивши чоловіка, Марія піднялася на ліктях, затим спустила ноги донизу, схопила Данила за руку.
– Даню, Коля при смерті, – тихо сказала жінка та подивилася прямо в очі чоловікові. – Через недоїдання туберкульоз загострився, і лікар вважає, що врятувати його може лише диво.
Сльози безсилля потекли по її щоках. Вона міцно вхопила чоловіка за рукав піджака. У великих карих очах завмерло німе питання.
– Але що ми можемо зробити?.. – в розпачі промовив Данило.
– Давай хоча б перед смертю нагодуємо його досхочу! – заголосила Марія. – Я знаю, у тебе в скрині є запас! Ти завжди залишаєш ензе на крайній випадок! Зараз він настав: наш хлопчик може померти!
Данило почав гарячково терти обличчя. Його очі зволожилися. Він вагався.
– А як же решта? – озвучив голова родини думки, котрі терзали душу. – На роботі нам повідомили, що пайок цього місяця уріжуть удвічі; а за минулий просто не дають... Кажуть, пізніше... Яке, в біса, пізніше! – раптом зірвався й Данило. – Якщо через пів року, то видавати його буде нікому! Та може вони і хочуть дотягнути до такого моменту?!
Чоловік різко встав, відірвав від піджака Маріїні руки, які його утримували, й вилетів геть. Жінка впала на постіль і залилася сльозами. А Данило, навіть не глянувши на сина, котрий притулився до стіни, пішов до зали та ліг на ліжко, заклавши руки за голову. Розчервоніле, з постійно граючими жовнами, обличчя видавало внутрішню боротьбу.
"Що ж робити?!" – свердлила мозок панічна думка, яка загородила все інше. Вона не давала розмірковувати логічно, постійно збиваючи Данила на емоції.
Тим часом у душі Петра вирували не менші пристрасті: ненароком підслухані слова матері підтверджували його найгірші побоювання, а неадекватна поведінка батька до смерті налякала хлопця. В жаху Петя тихенько підійшов до дверей і зазирнув у залу. Уперше в житті він спостерігав Данила у такому збудженому й невпевненому стані. Хлопчик звик бачити тата спокійним і врівноваженим. Йому імпонували батькові розважливість та ощадливість, хоч іноді він і не погоджувався з крайніми проявами цих якостей.
"Тато розгублений та засмучений, дуже хвилюється, не знає що робити", – підсумував підліток, придивляючись до батька.
Хлопчина раптом звернув увагу на нерівномірний, збійний ритм татового дихання. Наляканий цим фактом, він раптом усвідомив, що з батьком також може щось статися. Бажаючи якомога швидше відкинути страшні думки, Петя узявся прискіпливо вишукувати свідчення міцності Данилового здоров'я. Проте, всупереч очікуванням, пригадав, що ще влітку живіт у тата був великим "кавуном", а зараз на цьому місці зіяє глибока яма. Підліток придивився до фотографії батька, яка висіла над столом: округле усміхнене обличчя, великий м'ясистий ніс-картоплина, здавалося, належали зовсім не тій виснаженій людині з різко висунутими гострими вилицями, котра зараз лежить на ліжку.
Сім'я селян під час голоду
Данило поворухнувся на своєму ложі, й Петя тут же шмигнув за стіл, вдаючи, ніби зайнятий уроками. Насправді ж похмурі думки заполонили голову хлопця. "Невже Коля може померти? – підліток відмовлявся вірити почутому. – Як же так? Адже ми були разом усе життя!.. Так, він часто хворів, але щоб його не стало?! – цього Петя уявити не міг. – А тато! Виявляється, його стан теж не дуже, не кажучи вже про хворобливу маму!.. А як же я?" – підліткові стало шкода себе, шкода всіх близьких, які опинились у такому плачевному становищі.
Ображений на весь світ, він замкнувся в собі, не в змозі більше щось робити: просто сидів за столом, обхопивши голову руками та втупившись у книгу.
Прибуття до табору
1942 рік, січень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Після лазарету Петро, який щойно одужав, але все ще був вимучений хворобою, знову потрапив у загальний барак приймальника-розподільника. Як завжди перед невідомістю терзали думки: "Що далі?", "Куди відправлять?" і подібні.
Однак довго чекати не довелося. Буквально через пару днів у розподільнику з'явився черговий "покупець" зі своєю "полуторкою". На ранковій повірці було названо прізвища ув'язнених, котрі прямуватимуть із ним. Серед "щасливчиків" опинився й Петя.
– За годину з речами в розпорядження сержанта держбезпеки Приходька, – надійшла лаконічна команда.
Як з'ясувалося пізніше, пунктом призначення виявився той самий табір "і"/6. Щоправда, навчені гірким досвідом, цього разу НКВС-ники організували доставку поповнення набагато краще, забезпечивши в'язнів навіть транспортом.
Надворі був тріскучий мороз. Зеки кинули на дно вантажівки товстий шар стружки, укуталися в те, що у кого було, набилися в кузов, намагаючись притискатися один до одного. Завантажився конвой. Машина рушила. Всі старалися сховатися від потоків холодного повітря, які постійно норовили пролізти в щілини між людьми.
За годину Петро відчув, що ноги починають замерзати. Але до сильного переохолодження не дійшло: машина прибула до місця призначення.
Зістрибнувши з кузова, і ув'язнені, й охорона поспішили в теплий барак, щоб зігрітися. У цей час доби в ньому майже не було людей, лише чергові. Знову прибулі зібралися біля печі, простягаючи до неї змерзлі руки та ноги.
Після вуличного морозу й довгої дороги спочатку здалося, що всередині барака тепло, втім через деякий час стало зрозуміло: температура за відсутності основної маси ув'язнених підтримується прохолодна.
Коли застиглі кінцівки трохи відійшли, Петро почав озиратися. Барак був досить довгим. Пічка-буржуйка знаходилась у його центрі. По периметру стін – триярусні дерев'яні нари, які займали більшу частину об'єму приміщення. В кутку стояв стіл і пара табуреток. Навпроти – три умивальники. Де-не-де біля стін примостилися рідкісні тумбочки.
Скомандували шикування, а згодом провели перекличку. Ув'язнених розподілили по бараках. Петі не довелося більше нікуди ходити, оскільки його та ще вісьмох товаришів по нещастю залишили жити в тому самому приміщенні, де вони знаходилися.
То був барак для політичних. На перший погляд, у ньому підтримувався відносний порядок. Більшість спальних місць були акуратно застелені, проте зустрічалися й відверто неохайні ліжка. Приблизно десята частина – голі дошки без постільних речей. Придивившись, Петро побачив порожнє місце не дуже далеко від груби.
– Не знаєте, це місце вільне? – спитав він у хирлявого – шкура та кістки – днювального, що підкидав дрова в топку.
– Вільне – колишній господар учора помер, – байдуже розповів той, зачиняючи дверцята буржуйки.
Петро кинув свій речовий мішок на облюбовані нари, сам сів на них і взявся розглядати сусідні. Петін приклад наслідували інші прибулі.
Стало темніти. Крізь нечисленні маленькі вікна тепер проникало мало світла. І без того невесела атмосфера похмуріла ще більше.
Раптом двері відчинилися, увійшов охоронець, маленький молодий хлопець років двадцяти-двадцяти п'яти.
– Новенькі – виходь шикуватись у верхньому одязі для отримання постільної білизни! – прокричав він, смішно картавлячи.
Ув'язнені заметушилися, стали вибиратися на прохід.
– За мною, в колону по одному! – скомандував охоронець, щойно всі дев'ятеро людей зібралися разом.
В'язні рушили за ним.