На Русь, то й на Русь… Те його не лякало. Григорій змалечку привчав сина до своєї рідної мови і Авдій непогано нею розмовляв. Принаймні так не один раз казали батькові руські купці, що часом заходили до них у гості.
Вони таки пройшли Босфор і вийшовши в море, рушили попід берегом на північ. Діставшись Анхіале[170], Григорій продав свого кораблика, відпустив обслугу і спинившись на постоялому дворі порту, почав з Авдієм чекати купців з руських земель. Перші з них з'явилися тільки через два місяці, а взнавши новини з Константинополя, вирішили не ризикувати: досить швидко, хоча й задешево, розпродали свої товари перекупникам і рушили додому. Разом із ними попливли до Києва і Григорій з Авдієм.
Доки піднімались Дніпром-Борисфеном, юнак мало звертав уваги на навколишні місця. Вони здавалися юнакові страшенно дикими, безлюдними – звична йому Ойкумена лишилась далеко позаду. Не вірилось, що десь там, все далі й далі від рідного Константинополя, хтозна, може й за тисячу миль[171] звідти, можуть жити люди, тим більше – християни. Лячно було, чого вже там…
А горе Авдієве жнива свої ще не звершило. В дорозі Григорій раптом важко захворів і перед самим Києвом помер, лишившись навіки лежати хоч і в рідній, а все ж невідомій стороні – на безіменному степовому пагорбі над Дніпром, під нашвидкоруч тесаним з дуба хрестом, на котрому грецьким письмом син його вирізьбив, як зумів, прості слова:
"Тут упокоївся раб Божий Григорій Росин".
Несподівана батькова смерть добряче струснула Авдієві відчуття; то лише здавалося йому, що він збайдужів до світу. В ньому прокинулось раптом притаманне кожній людині почуття самозбереження, зродилась сама собою жага до життя, а душевні страждання тільки загострили юнакове світосприйняття і він по-іншому глянув на навколишній світ – той, в котрому віднині належало йому жити.
Ще як піднялися вище порогів, то Дніпро вже не тіснився в кам'янистих берегах, а плинув між високих, часом вкритих лісами пагорбів. Вже траплялись руські поселення, а в них виднілися маківки церков з хрестами й часом звідти долинав знайомий змалечку, такий рідний Авдієві клич семантрона. Слабка надія на диво уперше від страшних квітневих днів зажевріла тоді в його зав'ялій душі.
Нарешті прибули до Києва. І місто на високих дніпрових пагорбах по-справжньому вразило юнака. Дарма, що бачилось Авдієві скрізь якесь запустіння й сліди руйнацій та навіть недавніх пожеж, а все одно, було щось в Києві таке… щось невловимо прекрасне, назви чому Авдій придумати не міг, проте відчував самою душею. І близько не було тут розкоші Константинополя, проте й звичної Авдієві ницості Нового Риму теж. Зате незвично високо тягнулися вгору своїми сяючими золотом куполами церкви; увінчані пишними хрестами, вони, на противагу константинопольським, не за землю, мов гриби, чіплялись, а немов перші весняні паростки, зухвало й відверто сміливо рвалися в небо. "А чого ж, – гордо пояснив Авдієві руський купець, – ми цим хвалу Господу до неба здіймаєм. Дякувати Йому, землю в нас не трусить." Дивували зустрічні люди, красу котрих ще не зіпсували людські ж пороки: мали вони чисту шкіру, густе волосся, ясні очі, білі міцні зуби; всі, як один, були ставними, мужі сильними, жінки красивими, так і віяло від них здоров'ям і завзятістю – немов дивом ожили раптом бачені Авдієм еллінські мідні та мармурові скульптури. Жодного євнуха чи потвори-жебрака, котрих так багато було в Константинополі, не зустрів у Києві колишній параеклісіарх.
Купці направили його до Печерського монастиря. Тамтешні ченці провели до настоятеля. Архімандрит Акіндин, високий, сивий, з ясними сірими очима на аскетичному довгобородому обличчі, довго, з недовірою, розпитував Авдія про Константинопольське спустошення, наскрізь пропікав поглядом – хотів пересвідчитись, що перед ним не ошуканець, не лиходій: надто молодим виглядав грек-пришлець, аби повірити, ніби він міг служити при Святій Премудрості. Та зрештою сумніви покинули настоятеля.
– Ти пробач мені… – архімандрит важко зітхнув: – Не повірив я тобі спочатку, гріх на душу взяв. Гадав, що таке тільки в нас на Русі можливо. Позаминулої зими у нас тут те ж саме було… Князь Рюрик[172] помстився Києву за те, що не прийняли його кияни, бо Романа Мстиславича[173] воліли. Прямо серед зими, на Святки, привів із собою віровідступник Рюрик безбожних половців-степовиків: Господа не убоявшись, чинили ті по всьому Києву розбій і святотатство. Палили город, многі церкви й монастирі до нитки пограбували, забрали і злато, і срібло, ікони й книги святії… Пастирів та ченців рубали й вішали, а черниць ґвалтували…
– О, Боже!! – злякано перехрестився Авдій і широко розкритими очима нажахано дивився на настоятеля. – Як же це можливо, високопреподобний отче, щоб і тут?!
– Я тобі, юначе, ще повідаю, – гірка посмішка скривила вуста Акіндина, – коли було мені літ, як отсе тобі зараз, один князь[174], не хочу навіть ім'я його богопротивне згадувать, переповнившись гординею, прийшов із Залісся[175] і так Київ розорив, що й люду майже не лишилося тут, одні здичавілі пси жах на живих наводили… Оте усе, про що ти мені повідав – те все я бачив теж, тільки двічі, – похитав головою архімандрит.
– Який город тут був колись! – Акіндин важко зітхнув: – Рюрик сей, він Матір городів руських лише добив. Уже остаточно…
– Що ж коїться таке по всій землі?
– На все воля Божа, дитино… Не нам відати Промисел Його. Карає Господь нас за гріхи наші. Мусимо бути непохитними у вірі своїй: завжди, що б не сталося.
– А як же князь той? Як він гніву Божого не боїться?
Настоятель зітхнув:
– Тому, хто Бога в серці не тримає, святотатство не страшне; але то доки він смерті в очі не загляне. Ось недавно прийшов з Галича Роман Мстиславич, змусив нечестивого Рюрика прийняти постриг, щоб той до смерті гріхи свої в монастирі замолював, а на великокняжім столі посадив сина його, Ростислава. У нас тепер Рюрик: тут, в дальніх печерах. Кається…
Щось іще говорив йому архімандрит, проте Авдій, на якийсь час забувши про навколишній світ, понуро заглибився в себе. Вигнанець з раю… Отак, певно, почував себе Адам, коли опинився поза межами Едемського саду. Невже віднині ніде не знайде він собі коли не дещицю минулого блаженства, так хоча би найменшу долю якогось спокою?! І куди ж йому подітись тепер?
– Високопреподобний отче, чи можу просити про милість?
– Яку, сину мій?
– Лишитися при лаврі... – благально підняв очі Авдій і лякаючись можливої відмови, швидко додав: – Маю при собі золото від батька мого. Смиренно прошу в дар його прийняти. А мене – хоч послушником взяти. Не мислю свого життя деінде…
Архімандрит помовчав, пильно вдивляючись у очі прохачеві, потім на знак згоди кивнув головою:
– Добре.
І решта літа, й осінь промайнули для Авдія швидко, зате зима, незвично холодна та сніжна, тягнулась нескінченною чередою коротких білих днів та довгих чорних ночей. Як раптово почалась вона великим снігопадом, так само несподівано й скінчилась – бурхливим таненням снігу. Чи не половину зими Авдій прохворів, застудившись, і замалим не помер. Воно так би й сталося, коли б не забрав його до себе в тепло митрополит Матфей, сам грек, що лише кілька літ назад поставлений був Константинополем на чолі Руської митрополії. Матфей виявився другим у Києві після архімандрита Акіндина, кому Авдій з гіркотою повідав про спустошення Константинополя. Руську мову митрополит розумів слабо, Авдій йому сподобався, та й був юнак чи не єдиним ромеєм серед київського кліру, до того ж знав не лише грецьку, руську мови та латину, але навіть добре володів арамейським[176]письмом.
Завдяки митрополичому лікарю Серапіону Авдій до весни про хворобу свою геть забув. Вивчивши кирилицю, він з волі митрополита мусив цілими днями просиджувати над пергаментами, перекладаючи та переписуючи для Русі грецькі книги: праця та поглинала в нього весь час. Авдієві хотілося зовсім іншого, – того, що так приваблювало його в Агіа-Софії, – служити в церкві, бути парамонарієм, співати в хорі, висвятитись, зрештою, в диякони, потім в ієреї: саме це вважав він своїм покликанням, пам'ятаючи слова єпископа Нектарія. Про константинопольський Синод можна було й забути, звісно, але Синод був і тут, тільки переписувач, хай навіть і перекладач в одній особі, нізащо не сидітиме в Синоді. "Чи міг Нектарій помилитися тоді в своєму пророцтві?" – часом запитував себе Авдій, але відповіді, звісно, не мав.
В юності час тягнеться довго і здавалось тоді йому, що так за переписуванням і смерть застане. Поза келією буяла київська весна, така довгоочікувана, така радісна, життєствердна: з солов'ями, вишневим і терновим цвітом, молодою зеленню, теплим, веселим сонцем, синьою дніпровською водою, глибоким блакитним небом – диво було якесь, а не весна! Ченці в монастирськім садку порались біля дерев, сіяли городину – займалися тим, що Авдій так любив ще змалечку, до чого заохотили його батьки. Наприкінці минулого літа і восени він, як послушник, з великою радістю, втіхою навіть, працював біля дерев, солив огірки, квасив капусту: вперше тоді після константинопольських подій відчув насолоду життя. Сидячи ж від зими над перекладами, мусив гнати непрохану думку про власну приреченість до скону гибіти біля пергаментів.
Може Господь його тоді почув та зжалився над слабкодухим? Бо якось, вже на початку літа покликав Авдія до себе митрополит.
– Це ось чернігівський єпископ Порфирій, – Матфей вказав на круглолицього, борода лопатою, чоловіка в клобуці з нашитим на нього хрестом і Авдій схилився в поклоні, а митрополит продовжив, – поїдеш із ним до Чернігова.