На коліна, раб, – перед князем стоїш!
– Я не... – простолюдин, певно, хотів заперечити щодо раба, але сотник спритно штовхнув його під коліна і так натиснув, що той упав-таки навколішки.
– Чий холоп? – Володимир важким поглядом втупився в поселянина.
– Агнищанин[120] я, ганчар, еге... Гарадище наше за дві версти вниз па течії. Кудлаєм атець нарік.
– Боярин хто?
– Нема в нас баярина, княже, – Кудлай почав нарешті усвідомлювати, хто перед ним стоїть і трепет вже проймав потроху його міцне тіло, – самі сабою живема, сваїм умом. Еге...
Володимир по цих словах здивовано зиркнув на Путяту, мовляв, ти бачиш, глушина яка, боярина навіть свого не мають.
– Пощо до тивуна скакав?
– Торки Корап аблажили, паслав мене старійшина да Седня, тивуна, пудмогу прасить.
– Що за Короп такий?
Кудлай тільки бликнув на князя з-під лоба, мовляв, як же це так, Короп не знати?!
– Дик... верв наша, руд наш, значить, з Корапа... Гарадок на ліваму березі...
– Торків скільки?
Кудлай зам'явся. Скільки тих торків, йому ніхто не сказав, а по всьому виходило, що князь, котрий немов із неба зійшов, від самого Перуна чи й Сварога, щоб рід заступити, міг би нападників одним своїм виглядом понищити, коли б тільки вирішив за потрібне.
– Як піску в Десні! – йому видалося за краще перебільшити, аніж применшити: а раптом князь на торків, коли тих мало буде, й дивитися не схоче, не те, щоб Короп відбити.
– Тисяч скільки?! – роздратувався Володимир.
– Веле! – Кудлай ухопився обома руками за голову: – Як листу на деревах!
Путята знічев'я махнув рукою:
– Облиш, княже... Лопотивого холопа слухати – тільки годину втрачати.
– Седня сюди! – Володимир вже кипів: – Спить, одоробло старе, а степовики до Десни вже дістали!
– Уже послав, княже.
– Де твої городищани? – князь торкнув ногою Кудлая.
– На той берег падалися. Любим казав, табун торків треба разсіяти.
– Хто такий?
– Любим? – здивовано перепитав Кудлай. – Дик, старійшини ж син, з Корапа...
– Далеко той Короп?
– Версти чатири плавам... Пратока туди є.
Неповних п'ять сотень... А рать хтозна коли й підійде. Піти звідси, мов би нічого й не трапилось, а Русь, що тобі належить, степовики терзатимуть?! Та коли підеш, то завтра тебе й курка лапою загребе... Володимир мовчав, але Путята й сотники по його обличчю бачили, що коїться у князя на душі.
– Княже...
– Говори, Людмиле.
– Куман не піде сюди, я його добре знаю. – Людмил ще при Святославові був степовим дозорцем в Родні, знався з торками: – Що йому тут діяти, у цій глушині? Це ж не Київ, не Родень, здобичі мало. Хтось із молодих: може з помсти – бач, як далеко забрався.
– Підійдемо ближче. – Видно було, що князь уже все вирішив, бо говорив упевнено: – Посилай, воєводо, дозорців, нехай борзо рознюхають, скільки тих торків.
– Мислю так, що не орда, – твердо прорік Путята, – понєже той Любим хоче табун розігнати.
І вже до Кудлая:
– Вставай, поведеш гриднів княжих. Переправа десь є?
– Є, є! – Зрадів гончар. – Нижче па течії на абалоні[121] паром наш.
– Де рукав[122]?
– За версту ашую буде, за плесам.
Путята зібрав сотників.
– Людмиле, пошлеш десяток зі своїх, котрі смишлені, в дозор. Нехай роздивляться там усе, як є. І щоб борзо мені! Гордято, дійдете рукава – переправляйтесь плавом, не здубнете, бо поромом і в день не вберетесь. Тут залиш когось, нехай Риботу з тивуном дочекається.
Зовсім скоро лодії князя Володимира увійшли в деснянську протоку Короп.
****
Здав тивун Седень – літа брали своє. Болячки обсіли, та все такі, що й говорити про них соромно. І служба княжа не в радість, і срібло у власній скотниці теж, а нікуди ж і подітися – мусиш перти свого плуга... Якось так сталося, що замість десятників княжої залоги останнім літом крутилися навколо нього одні баби – знахарки, шептухи. Він і сам обабів: поширшав у гузні[123], плечі опустилися, черево обвисло, ще й зуби сипатись почали – пора б уже про смерть думати, а не про лови, вири та полюддя. Баби прямо-таки не вибували з його терема, тільки от чомусь болячок від них не меншало, а швидше навпаки. А може то старість була...
Третє літо Седня мучив почечуй[124], часом так діймав, що хоч плач. І тут учора, мов сніг на голову, заявився в Ратичів сам великий князь Володимир! Седень за літа свого тивунства вже й забув, які вони, князі. Одна річ стояти на київській стіні і хоча б вряди-годи бачити їх, інша – просидіти чотири десятки літ у цьому глухому, затканому павутинням часу, закутку. Через ненависну болячку Седень ледве ноги переставляв, від хвилювання, що князь зрозуміє його неміч та викине геть, у тивуна трусилися руки й тремтіли губи. Він, затинаючись, молов якусь дурню про те, що добре знав бабу князя, Ольгу, що отця його, Святослава, бачив ще дітиськом, і що рісно[125] блюде княже діло, та коли спитав Володимир чи тихо в його, Седневій, волості, чи не мутить хто воду, поніс таке, на що молодий князь, набурмосившись, лише рукою махнув і поївши свіжої печені, подався з дружиною геть, ще й вечір не настав.
Наступного ранку Седневі вже здавалося, що то був якийсь страшний сон, котрий минув і більше не прийде, тож у теремі його знову завовтузились баби, лікуючи тивунів клятий почечуй: кожна, звісно, по-своєму.
Посланий Путятою у Ратичів десятник Рибота з Володимировим яловцем[126] на списі, переполошив на воротах сторожу, гукнувши: "Княже слово і діло!", влетів у погост, підскочив до тивунового терема і стрибнувши з коня та віддавши списа котромусь зі сторожі, по-молодечому скакнув на ґанок і штовхнувши дубові двері та пригнувши голову у високому шоломі, опинився в освітлених жирницями[127] сінях, де товклося аж троє бабів і пахло ошпареним курячим пір'ям. Одна з них, загледівши Риботу й не розібравшись по бабській своїй дурості, хто перед нею, з криком: "Туди не можна!" розпласталась на дверях до стравниці. Рибота гребонув шуйцею і баба з вереском полетіла у горшки, що рясно були наставлені попід стіною, турнув і наступні двері та й ступив у стравницю.
Прямо посеред неї, спустивши ногавиці, на величезній макітрі з гарячим пір'ям сидів тивун Седень і очі його від подиву потроху лізли на лоба. Рибота, скрививши губи в зневажливій посмішці, втупився в старого, що обмер, побачивши на шоломі гридня княжий яловець, і прямо-таки з огидою прорік:
– Великий князь Володимир велить тобі борзо його наздогнати: на тому березі Десни торки городища палять... – І додав, збираючись вийти: – ... доки ти тут на макітрі сидиш.
"Ось і смерть моя прийшла, – похолов Седень: – Я ж і дороги не переживу..." Доки ратичі сідлали коня, устиг шепнути мітельникові Побігайлу, щоб, не барившись, запрягали парокінну підводу та їхали слідом униз по Десні – "Тіло моє заберете, коли що... По Кону схороните." Кривлячись та охкаючи, сяк-так, з допомогою Побігайла видерся у сідло і прощаючись з життям, голосом приреченого на смерть жалісно гукнув до коня:
– Н-но, Сивашу!
****
Сивер стояв на башті Полуденних воріт і дивився, як за перестріл від нього, на лівому березі Ятриці торки готуються до переправи. Вирішив ще раз зібрати сотників. Гукнув знизу двох отроків і ті пробігли по стіні: "Воєвода кличе!" Скоро вже й сотники юрмилися біля воріт.
– Востаннє сього дня збираю вас, – почав Сивер, – більше не вдасться. Маєте відати дещо. Торки в степу сильні, коли комонні. Коли торк не на коні, то лише півторка, а коли ще й на стіну лізе, а ти зверху – хіба чверть його. Тому, вважай, сили у нас з торками рівні. Прийдете до сотень, розкажіть усім про се. Найбільше треба Свенельдових варягів стерегтися. І не дивіться, що їх кількасот: отсі біди можуть наробити. Хто побачить їх під стіною, а швидше, під воротами, – кличте мене! За підмогою я послав: до оболонських і в Жорновки. Коли подадуть знак нам, готові будьте всі, що поночі вдаримо. І ще. Знайте, що головне – не дати стіну від посаду підпалити: кістьми ляжте, але не дайте. Нам перший приступ відбити, тоді вже легше буде. Довго вони тут не стоятимуть, підуть.
Сотники слухали спокійний голос Озарича, котрий говорив так, немов ішлося про щось буденне – косовицю чи підсіку й заспокоювалися самі: з таким воєводою ніякі торки не страшні!
– Зимо! І ти, Ждане! – від далі Озарич: – Ваші сотні на Лугових воротах змикаються. Стережіться варягів там. Не давайте, коли що, перед ворітьми гать мостити, бо битимуть тараном, а ворота в нас – так собі... Тоді стріл, сулиць не жалійте.
Він аж стомився з цим своїм науком, бо думок у голові рясніло, мов квіту в лузі, а спробуй-но найголовнішу вибрати! Тож, скінчивши, трохи подумав, чи все сказав, потім махнув рукою:
– Все, йдіть.
Сотники пішли, а Сиверові думок однак не поменшало. "Знали толк праотці, коли городище ставили, – мислилося йому, – нелегко буде торкам: вони під стінами, а коні їхні аж за Ятрицею. Вже полудень. Доки переправляться, доки посадом никатимуть – дивись, і день скінчиться. Поночі на приступ не підуть, темно, а коли посад і підпалять – самі, як на длані[128] будуть, бий на вибір. Стрілами торки город не спалять, зате посад спробують – щоб стіна зайнялася. Води, води в нас мало! Два колодязі в городі... Мало! Ех, табун розігнати б! Ще й варяги... ото морока. Ось кого вночі слід боятися! "
Він прогадав з переправою. Міст з Ятриці, що його пустив за течією Педаш, нападники таки віднайшли, певно, зачепився на повороті русла, не допливши протоки і вже кілька комонних торків тягнули його назад на довгій линві, а хтось, схожий на варяга, стоячи на мосту, відштовхувався від берега жердиною. Ну... Озарич на те, начебто, і вухом не повів: у брані так не буває, щоб усе по-твоєму, на те вона й брань.