Доки Птах, що вже як слід прохолов, довго, з насолодою, пив м'яку деснянську воду, Паоло заходився його мити. Він з дитинства любив цю справу, тільки тоді вона була йому за розвагу, а згодом він зрозумів, що то є ще й необхідність: кінь твій має бути завжди доглянутим та здоровим, коли хочеш, щоб він і від смерті тебе, в разі чого, врятував, і служив тобі вірою та правдою увесь свій, не такий уже й тривалий – якийсь там десяток літ, повноцінний кінський вік.
Легенькими швидкими рухами скребниці за і проти шерсті Паоло вичищав дорожню пилюку, що аж пов'їдалася у шкіру коня; щіткою, а потім і волосником гладив, чистив, милуючись, лискучі, коричневого відтінку, кінські боки від шерстинок, що повипадали і вже рукою дочиста омивав свого Птаха. Коневі, видно по всьому, це ще було в новину, але подобалося: він форкав, грайливо хапав губами Паоло то за руку, то за плече, темно-бурим хвостом відмахувався від сліпнів, по шкірі його час від часу немов легенька хвилька пробігала, а коли чоловік, намочивши йому гриву, таку ж темну, як і хвіст, почав перебирати її, розплутуючи своїми пальцями і розчісуючи гребенем, Птах навіть стиха заіржав.
Вивівши коня після купання на зелений моріжок під верболозом, Паоло заходився чистити та мити йому ноги – кінь, коли він довго перебуває недоглянутим у дорозі та ще й по росяній траві чи по бездоріжжю, може легко захворіти на мокрець, а тоді спробуй ще його вилікувати: то така болячка, що коли причепиться до коня...
– Ну от, – нарешті із задоволенням мовив Паоло, – не матимемо тепер сраму і по моєму городищу пройтися.
А думка враз, тут, як тут, вискочила, незвана, і знову почала своє:
" ...по моєму городищу... Це через стільки літ воно твоє? Та хто ти для роду свого?! Чи згадає тебе хтось?! Чи потрібен ти комусь?! Ти, син ізгоя і сам ізгой, – на що сподіваєшся? Чи не краще тобі розвернутися, доки не пізно, і геть податися, осісти десь в іншому місці, де ніхто не знатиме сорому твого давнього, сорому за отця свого та й за себе, негідного нащадка великого роду, котрий утік, покинув і рід, і стіни, що його захищали, і рідні могили, а значить – пращурів своїх, а значить – і Дажбога, і інших Богів роду, бо відкинув віру в них, приткнувся до чужого Бога, як до чужого берега?..
Боже, ну що оце я таке верзу? Пробач мені слабкість мою, пробач, бо я лише людина, а Ти – всемилостивий, всеблагий, всемогутній Творець наш..."
Бримо коротко, гучно гавкнув своїм басовитим голосом і Паоло боковим зором тут же помітив, що до нього наближаються двоє: старий сивий дід і русявий отрок з двома веслами на плечі. Він заспокоїв пса, бо інакше перевізникам були б непереливки; ті ж, підійшовши, чемно привіталися, акаючи так само, як і Окунева родина, спитали чи не перевозу часом чекає комонний пришлець, а отримавши ствердну відповідь – навіть зраділи: певно, нечасто доводилося їм перевозити когось із чужих, незнайомих, а це ж завжди нагода взнати щось нове, почути, що діється на білому світі, в далеких краях.
Доки Паоло вдягався та вкотре за сьогодні запрягав коня, дід устиг розповісти і про надію на гарний врожай проса та очікуваний недорід ячменю, і про шестипудового сома, якого позавчора вони з онуком спромоглися виловити у Десні, отам, внизу на ямі, за якусь версту звідси, і навіть про те, що старійшина в їхньому городищі на деснянській оболоні надто молодий і не виправдовує поки що сподівань свого роду.
Довелося і Паоло промимрити під ніс щось про себе, аби не в міру говіркий дідок трохи вгамував свою цікавість, бо тому хотілося знати про геть усе: і звідки цей незвичного вигляду велетенський пес, і що воно за чужинський одяг у комонного, і куди той простує. Коли ж він таки зізнався, що тримає шлях до Коропа, дід довго не міг заспокоїтися і все розпитував про те, звідки пришлець родом та що саме його сюди привело. Паоло вже навіть зібрався розповісти про себе усе, як є, але в останню мить передумав, відчувши як на душу знову навалюється важкий тягар.
Навіть дідок зрозумів чи, можливо, й побачив, що у подорожнього якісь нелади з самим собою, хоча, звісно, здогадатися про їх причину він не міг. Він замовк і став терпляче чекати коли ж нарешті комонний пришлець збереться зійти на човен.
А Паоло, сам уже вдягнений і з конем у поводі, з Бримо, що стояв біля правої ноги господаря, зупинився перед дерев'яним настилом, котрий слугував насаду за пристань і замислено став дивитися на протилежний берег Десни. Десь отам, якщо не зраджувала йому пам'ять, усього лише версти за три звідси, за трьома деснянськими протоками, на самісінькому краю деснянської заплави стоїть рідне городище, чи навіть уже, як казав Окунь, город. Який він там? Хто залишився в живих із його братів? Братичі й братаниці? Як вони зустрінуть його, Сивера? Що скажуть, коли взнають, що відрікся від рідних Богів?
І знову Паоло відчув той самий неясний, бентежний острах, котрий холодним туманом почав заповзати в його й без того придавлену тягарем душу. Раніше він навіть помислити не міг про таке, а тепер ось місця собі не знаходить, тільки й дивися – тремтіти почне: зроду не міг помислити, що окрім страху смерті є ще й інший страх, страх перед самим собою, перед спогадами та очікуваннями, перед майбутньою долею своєї душі – вочевидь той самий страх, про котрий казав йому колись падре Трифілій.
"Запам'ятай, сину мій, – стиха промовляв до Паоло старий, немічний тілом Трифілій, – багато смертних гріхів чатує в цьому світі на людину, але вона всі їх зможе перемогти і душу свою врятувати, коли здолає сумніви, а головне, зневіру, бо зневіра – то є найтяжчий гріх, незворотній і непоправний. "
І ще один спогад виринув з далекого минулого – як Жадан, коли Сиверові йшла одинадцята зима, уперше взяв його з собою на ведмедя.
... Перейшовши із запряженим у сани конем замерзлу Ятрицю і сотворивши на узліссі, як годиться, требу Велесові та Лісовику, Жадан із Сивером довгенько потім їхали лісом – верстов, може, й шість, майже весь час на полудень; тут сосновий бір потихеньку переходив у змішаний ліс, все більше траплялося на їх шляху могутніх дубів та білокорих беріз, струнких кленів і товстих лип; коневі дедалі важче ставало, бо хоча снігу в лісі було ще небагато, проте сушняк та трухляві гілки дерев, що нападали скрізь на землю, все частіше заважали коневі тягнути сани, тож доводилося або вставати, щоб розчистити дорогу, або повертати, шукаючи кращого проїзду. Сиверові було дивно, як отець при такому петлянні здатен утримувати в своїй голові вірний напрямок. Він навіть вирішив був, що вони заблукали і ніколи не знайдуть ведмежий барліг, коли ж це Жадан, спинивши коня, нарешті мовив:
– Приїхали.
Він прив'язав віжки до молоденької сосни, почепив коневі на морду торбу з вівсом, укрив його спину попоною з овчини, щоб кінь не застудився, бо той від важкої праці весь був аж мокрий, і взяв із саней свого ловецького списа з широким вістрям і довшим, ніж у звичайного, ратовищем, що звався серед сувирів рожном.
Вони пройшли ще кілька десятків кроків і Сивер побачив перед собою повалену буревієм сосну, під задертим у небо корінням якої, як він здогадався, і знаходився барліг: сніг, що заметом вкривав ведмежу постіль, нагорі мав поруділу дірку, з котрої, коли придивитися, здіймалися легенькі випари. Він пригадав пом'ятого ведмедицею свого діда, Рождена, страшні рани на його тілі від ведмежих пазурів і закляк на місці: страх почав заповзати в душу отрока.
– Головне, не бійся, – зрозумівши його стан, пошепки попередив сина Жадан: – Страх свій ти повинен подолати сам. Хто страх здолає, той усе здолає, навіть саму Смерть, не те, що оцього пелехатого. Ось візьми мого ножа – він, аби заспокоїти сина, подав Сиверові зброю, а сам заходився тихенько втоптувати сніг перед барлогом – готував місце для двобою. Спокій отця почав передаватися і Сиверові: він теж, міцно стискаючи руків'я ножа, узявся витоптувати навколо себе невеличку місцинку.
– Стій отут, – показав батько Сиверові на місце правіше і трохи позаду себе. – Як знадобиться мені ніж, подаси.
... Коли потривожений Жаданом ведмідь раптом вигулькнув з-під землі і враз ставши дибки на весь свій більший, аніж у сажень, зріст та піднявши догори передні лапи, заревів на весь ліс так, що їхній кінь, десь там, за спиною, злякано заіржав, рвучися з прив'язу, Сиверове серце опустилося до самих п'ят: страх пройняв усе його єство. Мабуть, він дременув би тоді світ за очі, але, по-перше, спочатку він просто закляк був від жаху, немов примерз до втоптаного снігу, а по-друге, краєм ока устиг побачити, що Жадан спокійно собі, немов перед ним був не хижий велетень, а звичайний городищанин, з котрим він ось-ось мав зійтися боротися на поясах, чекав наближення потривоженого, розлюченого ведмедя і це змусило отрока залишитися на місці, бо хіба міг він виказати перед отцем свій острах і залишити того сам на сам із суперником та ще й без ножа? – він швидше помер би, аніж рушив з місця! – а все ж переляк ухопив його в обійми і не відпускав, забивши дух і потьмаривши розум.
Тим часом клишоногий, напоровшися серцем на батьків рожен, спочатку тиснув на ратовище усім своїм велетенським тілом так, що дерево аж потріскувало тихенько, ще й махав при цьому лапами за якийсь аршин від Жаданового обличчя, а слина разом з жовтою піною летіла з його пащеки; здавалося, що ще трохи і його пазурі, кожен завдовжки, як палець дорослої людини, ось-ось дістануть свого суперника, але досить скоро криця, що краяла ведмедеві серце, зробила свою лиху справу – ревище його з грізного змінилося на жалісне, а далі він почав хилитися на бік і нарешті впав на сніг, що враз почорнів від ведмежої крові, яка прямо-таки лилася з широкої рани у волохатих грудях господаря лісу...
Лише після того Сивер почав поволі приходити до тями. Жадан же зовні виглядав незворушним, немовби нічого надзвичайного і не трапилося, немовби не двадцятипудовий ведмідь лежав повержений ним на снігу, а, щонайбільше – зарізана ножем вівця, котрих у їхньому городищі було доста; саме цей батьків спокій найбільше тоді вразив Сивера.
– Молодець! – не забув спокійним буденним голосом похвалити його батько: – Ти здолав страх.