А товаришам зазвичай діставалася приблизно третина. Насамперед Петро вийняв глечик, визначивши за вагою, що він майже повний молока. Засунувши руку до дна сумки, хлопець розворушив моркву: вона була здебільшого середніх розмірів, близько двох-трьох десятків коренів. Намагаючись вибирати однакові екземпляри, він відрахував дванадцять штук – по крупній морквині кожному з групи – і віддав їх у "загальний котел".
– Дякую, Петю, – сказав від імені всіх Іван Федорович, складаючи коренеплоди в казанок.
Потім легенько кивнув головою; друзі відразу ж принесли воду та почали мити овочі. Плоди були яскраво-оранжеві, соковиті, із залишками коротко обрізаного, ще зеленого листя. Ув'язнені стали їсти. Вони явно насолоджувалися, відкушуючи і розжовуючи хрумку м'якоть, а потім із захватом проковтуючи солодкувату масу.
Над артіллю згущуються хмари
1931 рік, жовтень. Томаківка.
Добіг кінця активний сільськогосподарський сезон. Урожай 1931 року видався скромнішим за попередній. А ось плани хлібопостачання для колгоспу "Богатир" виросли приблизно на третину. Підводячи бухгалтерський баланс, Данило виявив, що зібраного зерна ледве вистачає, щоб розрахуватися за зобов'язаннями перед державою. В зв'язку з цим він ініціював збори братів для обговорення становища. Цього разу зібралися вдома у Василя.
– Якщо повністю виконати план хлібопоставок, то продуктів, що залишаться від урожаю, нам не вистачить навіть на нормальне харчування, – повідомив бухгалтер артілі, коли всі члени активу були в зборі. – Ми можемо забезпечити із цього зерна насіннєвий фонд, однак на утримання живності майже нічого не залишиться.
Брати задумалися... За непрямими ознаками вони розуміли, що результати цього сезону суттєво гірші, ніж попереднього. Але щоб настільки?! Такого ніхто не очікував.
– Невже справді так погано? – спитав засмучений Дмитро. – Мені здавалося, що мало б вистачити...
– Якби не збільшили план – то вистачило б на все, хоча й ледь-ледь, а так...
– Отакої, хлопці, дохазяйнувалися ми... – гірко посміхнувся Іван. – Працюємо, як у тій приказці: "Досить, батьку, торгувати: здачу нічим вже давати".
– А з яких шишів раптом збільшили план? – обурився Василь. – У нас майже все, як минулого року.
– Все – та не все: змінився статус нашої землі, а також статус артільників, – пояснив Данило. – Наприклад, ставка податку нижча з оброблюваної площі, котра прирощена в поточному році. Минулого року такої землі у нас було майже половина, а цього року – проти минулого – жодного приросту. Знову ж таки, якщо у поточному році прийняли в артіль бідняків, – з їхньої землі податок мінімальний; торік увійшло до артілі п'ять таких бідняцьких сімей, а цього року це вже не бідняки, а колгоспники, отже, податок – на загальних підставах.
– Оце тобі й на! Хитро вони розставили бухгалтерські пастки, – зі злістю зауважив Іван, хитаючи головою.
– Така у них робота, – констатував Данило, – вони ловлять – ми вивертаємося.
– І як же нам викрутитись цього разу? – поцікавився Дмитро.
– Не знаю, – розвів руками Данило, – давайте думати.
Настала хвилина роздумів. Кожен мовчки прикидав варіанти дій, свої й чужі вигоди і втрати. Періодично брати поглядали один на одного, ніби оцінюючи становище своїх візаві та їхніх сімей при тому чи іншому розвитку подій.
– Я вважаю, що грати в азартні ігри з державою однозначно не варто, – сказав Іван, обводячи пильним поглядом присутніх.
– Згоден, – підтримав голову артілі Данило, – це вийде собі дорожче.
– Може, ми їм ще з торішніх запасів пшениці підкинемо? – іронічно промовив Василь.
– Якщо це треба буде зробити, щоб нас не посадили, то підкинемо, – холодно відрізав Іван. – Чи ти забув, заради кого та заради чого ми заварювали всю цю кашу? – він витримав паузу, не зводячи очей з Василя. – Дякувати Богу, майже два роки протрималися, вважай, без особливих втрат: нікого не вислали, не посадили; в теплі, в добрі...
– Все це правильно, але при такому темпі закручування гайок наступного року з нас стягнуть три шкури, і для виконання державних поставок не вистачить жодних наших зернових заощаджень, – Дмитро підсунув табуретку до столу, витягнув із кишені мішечок з махоркою та почав робити самокрутку.
– Ми рік працювали – а за підсумками майже нічого не заробили, – озвучив свої думки Василь. – Відтак я вас питаю: чи є в цьому сенс?
– Мабуть, на державній службі я отримував би більше, – оголосив свої міркування Данило, – і робота непильна... І нікому нічого не винен.
Він підсів до свого молодшого брата та приєднався до трапези виготовлення самокруток.
– Я бачу, ви надумали драпати з артілі? – суворо запитав Іван двох наймолодших братів.
– У нинішній ситуації для мене це було б найкращим виходом, – зізнався Данило, – хоча заради Васі я готовий ще якийсь час зображати з себе колгоспника.
– А ти? – звернувся голова артілі до Дмитра.
– Я теж, – молодший брат знизав плечима, – працювати, як віл, і бути ще винним, мені, щиро кажучи, не дуже хочеться. Краще вже піти муляром на будівництво. Там платять від виробітку. І репресій боятися мені немає сенсу; адже до куркулів мене аж ніяк не можна зарахувати. Втім, якщо потрібно потерпіти заради інших, – я готовий.
– Мені теж перестало подобатися наше становище артільників, – погодився з братами Іван, – а основною нинішньою проблемою, як на мене, є те, як вийти з нього без особливих втрат.
– Даню, ти найкраще знаєш ці юридичні хитрощі, – звернувся до брата Василь, – може порадиш, як нам так виважено вчинити, щоб і вовки були ситі, й вівці – цілі?
– Є в мене одна задумка, – з таємничим виглядом промовив Данило, – але не впевнений, чи сподобається вона вам...
– Говори вже, якщо почав! – скипів Василь.
– Ну гаразд, – артільний бухгалтер, не зважаючи на емоції присутніх, витримав паузу, а коли відчув, що інтрига досягла апогею, продовжив: – Я би порадив приєднати нашу артіль до іншої, більшої. Товариш Сталін кілька років тому агітував за це, називаючи "укрупненням".
– І що нам це дасть? – здивувався Іван.
– По-перше, під цей шумок охочі, правильно оформивши документи, зможуть вийти з колгоспу. По-друге, відповідальність за всі наступні результати роботи перейде до нового керівництва; таким чином, ми з Іваном надалі матимемо можливість спати спокійно. А по-третє, кандидати на розкуркулення можуть і надалі числитися колгоспниками, не боячись висилки.
– То ти що ж, пропонуєш тепер мені горбатитися не на себе, а на дядька? – обурився Василь.
– Вибір за тобою, – парирував Данило, – можеш вийти з колгоспу, а можеш залишитись, можеш піти працювати в місто чи до держустанови, а можеш знову стати одноосібником.
– А чи дозволять мені вийти з колгоспу?
– Правдами й неправдами це можна зробити, хоча із землею та майном можуть бути проблеми: навряд чи вдасться повернути все, з чим ти входив до артілі.
– Якщо знову стану одноосібником – удруге зарахують до куркулів, – вголос обмірковував ситуацію Василь, – і в колгоспі, мені здається, більше ловити нічого...
– Є ще один варіант – стати відхідником, тобто поїхати працювати у місто – на завод, фабрику або будівництво мовби за направленням від колгоспу або одноосібного господарства. З Томаківки вже десь тридцятеро людей поїхали до Запоріжжя на будівництво Дніпрогесу. Уряд це підтримує, дає пільги відхідникам і їхнім сім'ям.
– Та там теж не мед, – вставив свої п'ять копійок Дмитро, – мій шкільний товариш Яшка там працює; так він розповідав, що гарують, як прокляті, а заробітки не дуже...
– А у в'язниці взагалі нічого не платять, – заперечив Данило.
На деякий час в кімнаті запанувала мовчанка. Брати, не говорячи жодного слова, обмірковували різні шляхи виходу з критичного становища.
– Ну що ж, – Іван зважився нарешті підвести межу розмові, – я вважаю, у нас є спільна думка про те, що діяльність нашої артілі потрібно потихеньку згортати.
– Так... Угу, – почулися у відповідь невиразні бурмотіння.
– Тоді давайте тиждень подумаємо, дізнаємося як це краще зробити, а потім зберемося ще раз та намітимо план дій.
– Добре, – погодився за всіх Василь, для котрого дане питання було найболючішим.
Це був початок кінця кампанії колективізації, яка на перших порах так вдало стартувала для сімейної артілі Шаблів.
Літературні читання
1941 рік, жовтень. Куйбишевська залізниця.
Знову дорога. Монотонний стукіт коліс... За цей день Петро, на додаток до звичайного хліба, випив глечик молока та з'їв п'ять морквин. І буквально надвечір все його тіло та мозок відчули величезний приплив свіжої сили й енергії. Він наново відчув, що молодий. Від стану безвиході не залишилось і сліду: покращився настрій, захотілося жартувати, спілкуватися з друзями, відчувати позитивні емоції.
Чергова зупинка. Санітарні заходи. Петя підійшов до відкритих дверей вагона та вдихнув на повні груди свіже, морозне, пахнуче хвоєю уральське повітря. Ще прощально світило сонце, ледь чутний легкий вітерець приємно пестив щоки. Сніжно-зелені присадкуваті величні гори вражали своєю добротністю й надійністю.
Хлопцеві чомусь згадалися слова з вірша Єсеніна: "Не жалею, не зову, не плачу. Всё пройдёт, как с белых яблонь дым".
– Так, усе пройде! Зі мною, чи без мене, – констатував Петя… – Але як хочеться, щоб зі мною, молодим, щасливим, веселим.
Непомітно для себе він почав міркувати над символічністю поезії Сергія Єсеніна. У ньому знову прокинувся літературний критик, нехай ще й тільки початківець, проте яскравий і амбітний, той, що вже першими своїми статтями показав блискучі здібності до порівняльної оцінки та логічного мислення.
Були й несміливі, однак ефектні спроби поетичної творчості, які багато в чому наслідували великих поетів початку 20-го століття. Петро реально розумів, що далекий ще від досконалості, але він любив і вмів учитися, уперто працюючи над собою. А разом із неабиякими здоров'ям та розумовими задатками, перші успіхи обіцяли йому чудові перспективи.
Так, в інституті Петя був одним із найкращих, а якщо сказати відверто – найкращим студентом. Залучити його на свою кафедру бажали багато викладачів. Він же обрав свого кумира, доктора трьох наук ще дореволюційного гарту, професора Дмитра Миколайовича Зінчука.