Хто перший про це сказав, я вже забув. Але знаю, що такий вислів існує.
У Нью-Йорку подибуєш людей не менше сотні різних племен і націй. Тисячі ресторанів. Серед них – сотні національних. Ресторани, ресторани, ресторани. Французькі, італійські, іспанські, китайські, українські, німецькі, швейцарські, польські, угорські, російські, румунські... А понад усе – піцца[6]. Піцца, піцца, піцца. Італійська піцца – як сіцілійська мафія. Вона тебе підстерігає на кожному кроці, за кожним рогом, кричить з кожного вікна, з кожного даху, з кожної крамниці, з кожного фасаду.
"Піцца, піцца, піцца" – біжать електронні літери над авеню і стріт по Таймс-скверу і Бродвею. Спалахують електричні лампочки: зелені, червоні, оранжеві. І що найдивніше, вони не набивають американцеві оскому. В мене особисто складалося враження: коли товар так широко рекламується, то він… А втім, я тут не спеціаліст. Я не співробітник інституту громадської думки США. Там, очевидно, інший підхід. Інша психологія. Піццу продають французи. Піццу продають угорці. Піццу продають литовці. Піццу продають вірмени. Піццу продають євреї. Піццу тут продають усі, кого тільки піцца може прогодувати. Піцци у Нью-Йорку більше, ніж у самій Італії.
А внизу, майже під кожною світловою рекламою, ресторани: невеличкі, інтимні, затишні, напівосвітлені й здебільшого з мікростоликами на двох. Кажуть, якби ви щодня відвідували хоч один ресторан, то вік, відведений вам богом, був би замалим. Я з цим відразу погодився, бо, наприклад, не знав, який вік, скажімо, богом відведений мені. Сильно сказано. Образно. Скільки б не ходив по ресторанах, за свій вік не обійдеш. А чому саме не уточняють. Чи тому, що не доживеш, чи тому, що не вистачить доларів.
Ми сиділи в таких ресторанах, які не посоромився б відвідати навіть Дюпон. Не знаю, хто такий Дюпон і як його прізвище перекладається на українську мову, але гадаю, що це американський суперкухар, який на харчах розуміється краще, ніж ми. Особливо коли вони нам не до смаку. Проте в харчах, як і в літературі, усім не догодиш.
Щодо харчів, то вони тут хоч і не смачні, але зовнішньо дуже принадні. Лише через самі етикетки я не міг не купувати їх. Та це між іншим, до слова прийшлося.
В Америці чимало харчів преднізолонових. Це я їх так назвав. Їх не беруть ніякі мікроби й бактерії. Молоко тут ніколи не кисне, хоч ти його підігрівай на воді разом з квашеною капустою, хоч мішай з винним оцтом. Кефіру з нього не вийде. Колотухи також. Однак слід віддати належне – дуже смачне. Може, тому більшість американців зовсім не скидалися на блідолицих. Мабуть, для підфарбування крові вони ще ковтають якісь речовини. Адже не можуть вони жити на одній хімії?! А втім, людина звикає до преднізолону. Американець – до всього. Особливо якщо він з Манхеттену.
У Нью-Йорку на кожному кроці пропонують вам папірці: зелені, рожеві, білі, оранжеві, золоті, жовті. Так здебільшого запрошують на коктейлі, в бари, в ресторани, в кабаре. Один запрошує безкоштовно повечеряти, але треба для цього брати питво і, звичайно, за нього платити. Другий запрошує на коктейль у перемішку з найкращими дівчатами світу, котрі будуть з ніг до голови одягнені в перший наймодніший свого часу костюм Єви. Ця розкіш, якщо ви вперше потрапите з цією візиткою, обійдеться на 25 відсотків дешевше. Третій агітує голосувати за президента, четвертий – за кандидата у президенти.
– Я згоден, сер, – сказав я. – Але за умови: сто доларів, і вся моя сім'я – за президента.
Ми інколи про себе дуже високої думки й гадаємо, що нам когось обдурити так само легко, як американцеві плюнути на тротуар.
– Ноу, сер.
– Ніяких ноу, – погрозливо додав я. – Інакше голосуватиму за кандидата.
Мені мовчки вручили папірець. Я мовчки взяв його й вирішив, що це чек саме на ту суму, яку я назвав. А потім подумав, якщо так далі піде, то до кінця виборчої кампанії я зможу збити певний капітал (за президента – сто доларів, за кандидата – п'ятдесят), тож одразу мушу розпочати великий обхід Нью-Йоркських ресторанів.
Я повернув за ріг 5-ї авеню. Можливо, то була й 6-та авеню, але яке це тепер має значення. Я витягнув на світло папірець і... о боже! По-німецьки: майн гот! Замість ста доларів мені запропонували зайти в агітпункт, де при наявності певної суми документів (перелік додавався) мені могла перепасти певна сума грошей, і то за умови, якщо я належу до іншої, протилежної, партії.
Того вечора я ледве не обанкротився. Ледь не повернувся із США жебраком. Не тому, що я на свої гроші на уолл-стрітівській фондовій біржі закупив кількасот акцій, став символічним співвласником компанії "Ей-ар-ві". Зовсім ні. Просто я став психологічною жертвою. Мене купили американці-психологи. Вони тут все враховують. Усі твої слабинки виявлять за одну-дві години твого перебування в Нью-Йорку, як би ти їх не приховував. Вони тут прямо у вітринах виставляють різні спокусливі речі, і ти, навіть той, хто вже давно покінчив з усякими буржуазними пережитками, раптом починаєш реагувати на них, як індикатор.
Проілюструю це на собі. Я ніколи, скажімо, не любив гіркого присмаку в роті. Я ласун солодощів. Мені мама навіть казала, що я мав би народитися дівчиною. Але я нею не став. І раптом тут мене спокусила компанія "Ей-ар-ві" своїм пивом. Власне, не так пивом, як навантаженням до нього. Усе почалося з прогулянки (з прогулянки й жартів усе починається). Я йшов по Медісон-авеню (запевняю, не сам, були свідки), і раптом миле дівча вручило мені рекламку. Я взяв і прочитав: "Якщо ви хочете побачити найкращий дівочий бюст, який є у світі, відвідайте наш пивний бар".
– Ти знаєш, мене чомусь раптом потягло на пиво, – сказав я своєму товаришеві, який люб'язно показував мені Нью-Йорк.
– Що ж, пиво, так пиво, – згодився він демократично.
Ми зайшли в пивний бар. Не встигли прихилитися до стойки-стола, як нам назустріч попливла така чарівна дівиця з оголеним торсом.. Я подумав: "Чому я не народився справді ось такою гарною дівчиною. Я б годинами просиджував перед дзеркалом, милувався б собою і попивав пиво. Навіть якби воно було на воді з Гудзону".
– Два кухлі пива, мадам. – Я в Америці постійно чогось переходив на французьку мову. – Два кухлі й посмішку.
Посмішку вона подарувала одразу, а пиво буквально через дві хвилини. І тут же вручила замість тараньки солоні палички і сиркові тістечка. Америка в цьому питанні також добряче відстає од нас – у них виробництво тараньки повністю занепало, і якщо піде так далі, то країни Заходу і Японія їх швидко витіснять із світового ринку. До речі, щойно куплені мною акції теж упали до нуля саме через брак у концерні "Ей-ар-ві" тарані. Але фірма свій курс останнім часом почала дещо вирівнювати завдячуючи оцим милим дівчаткам, які снували між столиками; ніби всі вони були вистругані на одному верстаті. Я не міг відірвати очей. Жодна з них, як не дивно, у мене з таранькою не асоціювалася, але апетит після пива розгорався.
Страшенно хотілося закусити. Я про це чесно зізнався товаришеві. Він замість того, щоб задовольнити моє прохання, порадив прочитати рекламку, яку подала мені напівбогиня з пивного царства. Я прочитав: "Якщо ви хочете побачити нижню частину наших прекрасних леді й закусити – аналогічний бар напроти, через дорогу".
Я поставив кухоль на стойку, і ми перейшли у те відділення. Я ставлю пиво. Танцювати, та й не вклонитися! Не знаю, чи зможу так тонко описати побачене там. Мені не вистачає хисту. Моє перо не настільки ліричне. Окрім того, чогось подібного ніколи не бачив. Щоб отак легко голенькі дівчата з такими фюзеляжами плавали між столиками й наганяли на нас апетит! Описати це у мене немає досвіду, і я тут пас. Я тут хисту свого не розкрию. Навпаки, він, по-моєму, почав тут гаснути.
– Вам пива, закуски? – З її уст вилітали такі рулади англійською мовою, що я весь час думав: вона їх вимовляє італійською. Я виявився слабодухим. Подумав, що мене більше за кордон пускати не можна, бо коли б не товариш при мені, то попросив би й закуску до тих двох кухлів пива, скільки б вона мені не коштувала!
– Ти знаєш, я здорово сп'янів. Ледь на ногах тримаюсь, – чесно зізнався. – Мене так навіть нерозбавлене віскі не збивало з ніг, як це прозоре пиво. Дуже прозоре. Мені здалося, що там ні піни, ні одягу ніякого. Чи це я з п'яного ока?
Він ствердно кивнув головою. Ми перетнули Бродвей.
– Так, позначається відірваність від дому.
– Може бути, – погодився я. – Ця загадкова ностальгія по рідній домівці мене тут переслідує на кожному кроці.
– Пройдемо мимо, – сказав мій приятель.
– А чому мимо? – запитав я, глянувши на оголену дівку з гілочкою в руках. – Хто така? – ніби вимагав від неї паспорт.
– Знаменита Венесса!
– Чим же вона знаменита: красними зубами, найкращими у світі стегнами, пружними персами?
– Усім! Все це в неї у комплексі.
– Я й сам бачу. Тут частини не рекламуються.
– Частини рекламуються ось у цьому бродвейському магазині, –сказав товариш. – Це колишня міс Америка. Студентка.
Вона виграла цей високий титул. Одержала своїх двадцять п'ять тисяч, але для справжнього бізнесу цього мало, їй потрібний був мільйон. І вона його взяла в компанії по випуску порнофільмів та журналів.
Після такого пива захотілося поїсти. Страшенно розігрався апетит, і ми зайшли в ресторан. Мені багато чого подобалося в Америці: прості люди, Метрополітен-музей, крамниці, автомобілі, готелі, обслуговування і, звичайно, безмежно ввічливий народ з постійною усмішкою на устах. Не знаю, можливо, то йшло й від страху. Але тобі завжди приємно, коли до тебе людина посміхається. Принаймні тобі після цього не хочеться розрядити пістолет. (Та його в мене й не було). Усмішка якось обеззброює, мов чоловіка жіночі сльози. Ненормальних і психів, безперечно, до уваги не беремо.
Але найбільше мені сподобалися офіціанти. Не тому, що вони поліглоти, не тому, що вони розуміють замовника з півслова. Жоден з них не був схожий на ідіота, Ніхто з вас не вимотував нервів, не робив перерви між першим і другим, перерву довжиною в мезозойську еру, внаслідок чого те, що ви вже з'їли, встигло перетравитися і треба починати все спочатку.
В американських офіціантів одна нога біля вашого столу, а друга – на кухні.