Відчувши крутий норов щойно прибулого, "блатні" потіснилися, і надали місце зальотному "авторитету".
– Привіт, братва! – Петро безцеремонно сів на запропоноване місце, тим часом акуратно відсунувши речі, що лежали поруч. – Ташкент, шлепер, – представився він, злегка смикнувши плечима і витримуючи паузу.
– Приєднуйся до нашої чесної компанії, – з розстановкою промовив здоровань років сорока, мабуть, старший у цій групі карних злочинців, – я Лапа, а це – Фінт і Кука, – він коротко познайомив Петра з урками, які сиділи по обидва боки від нього. – Ну, розкажи, де курсував та яким вітром занесло до нас.
По виразу обличчя Лапи Петя зрозумів, що той має намір влаштувати йому перевірку.
– Працював на залізниці за маршрутом "Київ – Ташкент". Швидко наблатикався і все було б ніштяк, та почалася війна. Довелося змінювати маршрут – все починати з нуля, а тут ще ці постійні перевірки... Замели.
– Так, з цією війною зовсім кисляк, – підтримав Лапа, – ось і мене замели наосліп.
Злодій на секунду задумався, а Петро в цей час ледве стримував посмішку: своєю короткою легендою він влучив прямо в яблучко – знайшов ключик до емоцій, звіданих Лапою, а значить, цей персонаж уже майже на його боці.
– Може накотимо в карти? – користуючись паузою, втрутився в розмову Фінт, симпатичний смаглявий урка років тридцяти п'яти.
Він вирішив продемонструвати спритність рук, і почав, як фокусник, жонглювати колодою карт. При цьому зверхньо дивився на новоприбулого, намагаючись усім своїм виглядом показати, хто є майстром картярської гри.
– Давай поганяємо! – охоче погодився Петя.
Карти були однією з його улюблених ігор, в які він грав з дитинства.
– Щойно прибулий банкує, – ефектним відточеним рухом Фінт подав карти Петру і той почав їх роздавати.
Звісно, в артистизмі та театральності поводження з колодою Петя поступався Фінтові, однак усім було ясно, що в цій справі він не новачок. Під завісу хлопець видав на гора два слідуючих один за одним виверти з колодою, а потім із незворушним виглядом підкреслено акуратно поклав прикуп на матрац.
Петру щастило: три партії поспіль йому попадалися непогані карти, і всі три партії він виграв. Мало того, в одній із ігор мнимий карний злочинець майстерно підіграв Лапі, в результаті чого в програші опинився Фінт. Розрахунок виявився вірним: після цього епізоду Лапа остаточно став на Петіну сторону і, як ватажок групи, швидко визначив йому цілком гідне місце у блатній ієрархії вагонного масштабу. Таким чином, на цьому етапі подорожі не без ризику, але було відвойовано кілька днів відносно стерпних умов існування.
Христос Воскрес!
1926 рік, травень. Томаківка.
Данило ось уже шість годин не змикав очей. У Великодню ніч він залишився вдома на господарстві, тоді як дружина ще з вечора була в церкві.
Нарешті, проголошуючи Воскресіння Господнє, задзвонили дзвони. Їхні розкотисті переливи долинули до будинку Шаблів. Піднявшись зі стільця, господар попрямував до ікони.
– Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес! – тричі перехрестився він.
Потім підійшов до вікна, перевірив стан свічки, що горіла на підвіконні, і спробував розгледіти у темряві купол церкви. Так нічого і не побачивши, чоловік подався на кухню.
– Христос Воскрес! – звернувся він до тещі.
– Воістину Воскрес! – відповіла Ірина, яка теж не лягала.
Вони тричі поцілувалися і, не змовляючись, взялися за підготовку святкового столу. Данило займався сервіруванням, а Ірина – розстановкою страв. Через деякий час все було готове.
– Піднімай дітей, – звернулася теща до зятя.
Той кивнув і пішов у спальню.
– Петюшо! Петю! Вставай! Христос Воскрес! – Данило тряс сина за плече, намагаючись розбудити: – Вже чотири години, і мама скоро прийде зі Всеношної.
– Зараз, – промимрив Петрусик, розплющив очі, повернувся на бік і благаюче пропищав: – Ще трошки.
Данило пожалів хлопця і переключився на старшого – Колю. Той виявився відзивнішим: у відповідь на дії та заклики Данила одразу ж сів на тапчан, хоч і погано розумів, що відбувається. Зраділий несподівано швидким результатом своїх зусиль, чоловік знову взявся за меншого:
– Вставай, Петрику! А то проспиш усе Царство Небесне! Христос Воскрес!
– Воістину Воскрес! – уже досить бадьоро відгукнувся Петя, тричі цілуючи батька.
– Одягайся і біжи на кухню, допомагай бабусі: до маминого приходу стіл повинен бути повністю накритий, і ми будемо розговлятися.
Хлопець побіг, а Данило повторно взявся будити Колю, який, як ні в чому не бувало, знову спав.
Через деякий час всі домашні були готові до приходу Марії. Наряджені в найкращий одяг, вишитий яскравими орнаментами, члени сім'ї снували від накритого в кімнаті столу до кухні. Куди б вони не подалися, скрізь були скоромні страви, такі бажані наприкінці Великого посту. Розповсюджені по всьому будинку запахи м'ясних, рибних та мучних страв розпалювали апетит. У передчутті скорого розговіння, Коля і Петя кожні кілька хвилин нетерпляче виглядали на вулицю, намагаючись розгледіти в темряві матір, яка мала повертатися додому.
Зрештою двері відчинилися, і на порозі постала сяюча від щастя Марія.
– Христос Воскрес! – повідомила вона благу звістку.
– Воістину Воскрес! – хором відповіли домочадці.
Члени сім'ї стали цілуватися, щоразу повторюючи: "Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!" Потім розсілися за святковим столом і голова родини урочисто розрізав освячену в церкві велику паску.
– Христос Воскрес! – піднесено проголосив Данило, осіняючи спочатку себе, а потім усіх присутніх Хресним Знаменням.
Інші присутні теж перехрестилися. Тільки після цього і після молитви приступили до розговіння – спочатку освяченими крашеними яйцями з паскою, а згодом – усім, що було на столі.
Петя здебільшого налягав на м'ясне: їв свої улюблені котлети з пюре та ніжку запеченого гусака, окорок та домашню ковбасу. Потім покуштував смаженої риби, холодцю та пиріжків. А завершив трапезу квашеною капустою та великим шматком паски з молоком.
Дорослі говорили тости, які так чи інакше стосувалися Світлого Свята Пасхи, трохи випивали і рясно закушували. Коли всі досить наситилися, Марія взяла ініціативу в свої руки:
– Давайте сходимо на ранкове Богослужіння: там так чудово, така піднесена атмосфера; священики окроплять нас водою, разом з іншими віруючими славитимемо Воскресіння Христа і бажатимемо один одному щастя й любові. А потім послухаєте наш церковний хор.
– Ура! – першим закричав Петрик, і решта теж підтримали його.
...
До церкви підійшли якраз коли розвиднилося. Здавалось, уся Томаківка зібралася біля Храму, а народ усе прибував і прибував. Шаблі взяли участь у черговій ранковій Службі, а потім разом із односельцями вишикувалися по периметру церковного двору в очікуванні обряду окроплення водою.
– Христос Воскрес! – на всю міць свого баритона віщав священик, в усі боки поливаючи сяючих від щастя людей освяченою водою. – Христос Воскрес!
Він вимовляв ці слова із захопленням, ніби щойно сам був свідком чудесного Воскресіння. Обличчя його світилося радістю. Було видно, що священнослужитель беззавітно вірить у подію, про яку він благовістить.
– Воістину Воскрес! – із не меншим захопленням та вірою відповідали люди.
– Христос Воскрес! – зі невгасаючим оптимізмом знову віщував священик.
Томаківська церква у святковий день (1920-і роки)
Його рука здійнялася вгору; кропило описало дугу і краплі холодної води бризнули на Петрикове обличчя, шию та руки. При цьому потужна та чиста енергія наповнила душу й тіло.
– Воістину Воскрес! – в екстазі вигукнув хлопчик, долучаючись до найбільшого таїнства та переломної події в історії...
Потім у стінах храму співав хор. Царствені звуки заливали все навколо. Люди підспівували... Хотілося влитися у потік любові й захоплення, випромінюваного хором. А серед співців Петя бачив маму. Вона була такою прекрасною в оточенні величних церковних склепінь. І Петрикову душу заполонили почуття радості, щастя та любові...
З речами на вихід
1941 рік, вересень. Харків, Харківська Холодногірська тюрма.
Скомандували вивантаження з поїзда. Ледве зістрибнувши на землю, Петро відчув принади вечірнього свіжого повітря, яке так разюче відрізнялося від задухи розпеченого на сонці вагона. Він жадібно вдихав, намагаючись заповнити цілющим киснем найдальші куточки легенів. Але як не напружував хлопець свої грудні м'язи, здавалося, що ніяк не вдається захопити в себе стільки повітря, скільки хочеться.
Між тим у НКВС-ників якийсь час пішов на перекличку та групування ув'язнених. І ось нарешті рушили. Спочатку дорога від вокзалу до Харківського слідчого ізолятора пролягала паралельно до залізничних колій. Криваво-червоне світило на заході з останніх сил чіплялося за горизонт, посилаючи свої фінальні промені в'язням, що брели по узбіччю. "Зверніть на мене увагу – я існую!", – ніби вигукувало воно наперекір скорій завісі, яка неминуче насувалася.
Звернули праворуч, і дорога пішла в гору. Незабаром з'явився і кінцевий пункт призначення – Харківський слідчий ізолятор, а по-простому – Холодногірська тюрма.
Формальності було виконано досить швидко. Після довгого блукання по тюремних лабіринтах арештантам нарешті видали мінімальний "джентльменський набір". Петі дісталася якась подоба матраца, набитого злежалою соломою, два шматки дірявої матерії, які відрізнялися за розміром і структурою тканини, а також кухоль і ложка.
Потім новоприбулих розподілили за місцями поселення. В результаті багаторазових перетасувань і переходів між блоками, що супроводжувалися брязканням замків та криками охорони, хлопець, разом зі ще п'ятьма співвагонниками, опинився у досить великій камері.
Зайшовши у своє нове житло, Петро відразу навмання визначив номінальну місткість камери на рівні 20-30 чоловік. Насправді ж у ній знаходилося близько 70-80 арештантів, які займали як два яруси нар, напевно, передбачені початковим проєктом, так і третій – додатково надбудований. Крім того, практично вся площа підлоги також була зайнята майже голими людьми, що лежали й сиділи на матрацах.