Кого, чого? То неважливо.
— Товаришко представничко, чи не пора б уже кидати? — раз-у-раз питає Галина, ще й сонце не підбилося. — Здається, вже на обід дзвонять…
Мар’яна не чує. Хоч у неї також від незвички ниє спина, але нею володіє атавізм праці біля землі, переданий від предків. Звичайно, не вженеться вона за тими трьома сільськими дівчатами, що ото вже ген-ген попереду, але й Галині, яка досі ні разу в житті не ступала на землю босою ногою, до неї далеко. А проте, звертання "товаришко представничко" в устах Галининих кожен раз наново й свіжо її смішить — і це, власне, виділило їй Галину з-поміж усієї "проривної бриґади".
І чого вона весь час така сяюча? Каже, що кілок у спині від цього "прориву", а усміх не сходить з виду. Чи не тому, що так чудово закраяний роман — учора ввечорі на очах у Мар’яни обірвався?
— Що з вами вчора сталося, товаришко представничко? — питає Мар’яна.
— Та я сама не знаю! Мабуть тому, що я сиділа на стосі колод і бовтала ногами, а може тому, що місяць прокрався з-за хмар… Але як загляділа я ту цапину борідку, — відчула непереможне бажання заблеяти: "Ме-ке-ке!"
— Ви б побачили, як витягнулося Максимове обличчя! Він же підходив до вас, а тоді відразу вдав, що йде до мене.
— І подумати тільки! Вже все було на мазі! — комічно зідхає Галина. — Ах, який би то був роман!
Це вже Максим, мабуть, навіки розгнівався.
Нічого подібного! Максим із своєю цапиною борідкою йде їм назустріч у парі з агрономом Левком Береговим і голосно заблеяв, побачивши їх:
— Ме-ке-ке!
Чого тільки не робить свіже повітря! Сьорбали польову радгоспівську юшку і кожне по-свойому смакувало;
Левко:
— Оце хоч раз наїмся, бо вдома нема часу жінці чоловіка доглянути. Іспити, педологія, партія! Отакий то світ тепер настав! Мусить бідний чоловік сам собі хустинки прати…
Максим:
— А мене як нагодували істматом, діяматом, конституцією, то я й досі ситий. Їм через силу.
Галина:
— Тільки якби ще до цеї юшки та трохи хліба. Ніхто не хоче в селі продати. Кажуть: "Самі не маємо!"
Мар’яна:
— Згадуймо мак, та їжмо так…
Максим:
— Це ще в цьому році благодать. Були роки, що їси, бувало, цю бурякову юшку, а за твоєю ложкою стежать голодні очі. Неподалік стоять люди з села й жебрущо чекають, може й їм трохи залишиться.
Мар’яна:
— Нема то, як колись… Молодиця виходила аж за село з пирогами й сметаною, може зустріне якого подорожнього та він зласкавиться почастуватися…
Левко:
— А за що це вас частувати пирогами із сметаною? За те, що полишали на плянтації увесь бур’ян, а всі буряки повиривали? Або ж мене… За те, що я приїхав таку капость вчиняти, як відмірювати по десять сотих гактара присадибної землі? — А решта города? — Хай вакується, бур’яном заростає, а не зачіпай…
І ніхто не подумає над тим, що каже. В такому товаристві тим то й добре, що не треба себе нічим обмежувати. Сьогодні разом — узавтра розлетяться, й тільки легкий приємний присмак залишиться на душі.
Мар’яні подобається цей м’яко-лагідний гумор, де в триб потрапляє все: я, ти, жінка, приятель, "свята святих" — сучасний катехизис соціалістичного будівництва.
І не було різниці для Мар’яни між Галиною та Максимом чи Левком. Всі вони — "представники". В Левкові було навіть щось ніжніше в натурі, ніж у Галині… та й у самій Мар’яні. Максим — втілення тих безжурних студентських часів, коли вони раз-два здибалися…
Отакі то сільські розваги. Здається, й нічого не діється, а душа повна, нема хандри, нема гнітючого муру над самісінькою головою. В місті всі ці люди знов стануть замкненими, сухими, нецікавими.
— Подивіться он на того чоловіка, що стоїть біля брички. Он він уже пішов до директора радгоспу, — каже Галина. — Чи не зіскочив він, бува, із сторінок Джека Лондона?
— Та то Мороз! Певно, приїхав лаятися за якогось поламаного трієра.
Для Ме-ке-ке він зовсім не герой Джека Лондона, а звичайний собі голова колгоспу.
Мороз, не знаючи, що потрапив у Джек-Лондонові герої, зняв запорошеного кашкета й тріпнув золотою гривою. Обернувся й сталево-блакитним поглядом подивився на них запитливо. Він наче відчував, що говорять про нього. У рясній "толстовці", в галіфе, у чоботях, що тріснули на пальцях, він аж згинався від своєї великости. Кремезний, аж похитувався, як ішов.
Ішов же він просто до них. Подав усім руку, стиснув Мар’яні так, аж пальці позлипалися, і сказав:
— Сідайте, підвезу!
— А це ж куди? — здивувалась Галина.
— Наш драмгурток ставить "Пошилися в дурні".
Так, наче він з цими всіма вже давно знайомий.
— Ви тільки почекайте мене. Я лише на десять хвилин заскочу тут…
І пішов хазяйським кроком, не по радгоспному подвір’ї, здавалось Мар’яні, а по житті. Цей буде лаятися, домагатися, — але не киснути.
Чекали вони, правда, не десять хвилин, а добру годину. Мар’яна хотіла вже зникнути, але Левко так докірливо подивився на неї, що вона не наважилася.
V
До станції п’ятнадцять кілометрів, болото розгасло й сягає коням по кісточки, сонце на ньому розпливлося рідким золотом, Мар’яна з Левком Береговим сидять на возі, повному пахучої жовтої соломи.
Порозуміння, що виходило із таємниці, закладеної у Левковій лагідній посмішці (при цьому завжди показувався нижчий вищерблений зуб і здавалося, що людина ніяковіє), — порозуміння це було таке нікому з них необразливе, нікому з них незагрозливе!
Вже тепер завжди згадуватимуть вони це чудесне літо й короткотривалих супутників цих днів. Навіть більше: Мар’яна на прощання, розчулена хвилиною фіналу короткої дружби, розповідає таємницю цього літа. Левко навіть не знає, як була вона закохана. У кого?
— Невже ви не помічали? Ну, хвалити Бога! Я думала, що увесь світ це бачить. А та Галина так підозріло поглядала на мене, що я аж рада була її від’їздові.
Що за химерна людська вдача! Здавалося блюзнірством ввести когось у сяючі палаци душі, де панував усе літо незримий Януш. Але мусіла увінчати дружбу з Левком признанням.
Він вражав зовсім-зовсім іншим, то два різних почуття. І все ж, і те, і те — кохання. Та й кажуть, що не можна в двох разом закохатися. Йому наче тісно в одежі, в світі. Якби Мар’яна була скульптором і хотіла виліпити козацького лицаря, то взяла б за натуру його.
— Ви так багато говорите й не кажете, про кого, що я слухаю-слухаю та й от-от повірю, — може це я? — посміхнувся Левко ніяково, немов хотів заховати вищербленого зуба.
— І цікаво, що я все окремо пам’ятаю: і до міри овал, і цю здорову смаглявість, і "математичну" ямку на підборідді, і ніс, що рівною грецькою лінією переходить у чоло, і рівні русяві брови, і чоло високе та відкрите, і золоту гриву, закинену назад. Усе пам’ятаю. Але цілий вираз згубила, бо він у нього неоднаковий, кожен раз інший.
— Мороз, справді, дуже скульптурний, але чому ви мені про це говорите? — перебив Левко на самій середині безконечного Мар’яниного монологу.
Мар’яна зніяковіла. Справді, чому?
— Та тому, що… Ви — поза цією сферою і ви — в моїй сфері, — дуже туманно відповіла Мар’яна. — Вас це може цікавити стільки, скільки цікавлю я. Задосить для приятеля, замало для жонача. Імунітет є.
Левко з серйозною міною школяра, що мізкує над складною задачею, жував соломинку і дивився ніби десь у сяйні простори, ніби в себе.
— А ви знаєте, він — нащадок того Мороза-Морозенка, що за ним уся Вкраїна плакала. Я думаю, що як той Мороз був такий самий, то справді вся Україна повинна була б за ним плакати. Пам’ятаєте, ми сиділи в їдальні…
Ні, Левко не пам’ятає.
— … а він підійшов до нас і якось хлоп’ячо-миготливо блищали його очі, сам він увесь час жартував, сміявся, про свою бабу розповідав. Він поздіймав образи в хаті, "а баба не добачила того та й пускала навмання свої молитви у куток. А хоч була дуже стара, все про славного козака Мороза на призьбі співала…" Він і не помітив цих слів сам, так у них це звичайно, що Мороз із пісні — їх дід…
Левко й цього не пам’ятає:
— А тоді, як я вже хотіла їхати… Я справді була вже поїхала, хоч він злегка умовляв ще побути, "взавтра кіно буде". Але мене так вразила розмова напередодні. Повінна радість тоді розбилася об: "Так, мабуть, бувайте здоровенькі… чогось мені спати хочеться". — "Звичайно", — відповіла я, а те "звичайно" було таке жалісливе, якби збоку подивитися. І от я попрощалася, не захотіла побути ще, я в одну душу й у кіно не хочу, і вже не вернуся. А потім — на тобі! — я знов десь узялася і три дні по селі швендяла. Він хотів мене не помічати…
— І що ж далі?
— А далі — я взяла та й сама обернулася спиною й ось десь зникла, себто їду разом з вами на станцію.
— Нащо ви мені все це розповідаєте? — вдруге запитав Левко.
— Ну, а кому ж? — із жаром перепитала Мар’яна.
— Мені так хочеться себе розкрити — і рідко-рідко, раз в мільйон років знайдеться така душа, якій можна розказати себе й при тому нема тяжкого осаду. От ви такий. Була в мене ще одна приятелька така, але тепер нема. І так часто забиваєшся, так болить! Бачиш, що ти віддала себе всю, а тобі скупо віддушать якусь дещицю і зараз вимагають плати.
— Ми наче по розтопленому золоті їдемо, дивіться, ви, нещасливо закохана, — нерішучо й ніяково всміхнувся Левко, і знов не вдалося йому заховати вищербленого зуба.
— О, це вже ви й насміхаєтеся?
— Але ж не більше за вас. Ви хіба не посміхуєтеся весь час із себе, все це розповідаючи?
Ні, цей Левко надзвичайний!
А справді, як гарно їхати цим рідким золотом, повз ярки, ліски, переліски й переярки — і знати, що десь позаду є такий скульптурний Мороз. Наче з якої казки вертаєшся. Чого це так, що все неприємне із спогаду зникає, випарюється, зостається лише гарне? Мабуть тому, що цей Левко так уміє слухати, так найвірніше сприймати.
VI
Раптова злива вже вщухла, можна було навіть ризикнути перебігти попід будинками, кому треба дуже спішно. Але Мар’яна стоїть під аркою під’їзду й дивиться на пухірці та бульки, що киплять над калюжами. Зараз почнеться новий дощ.
В дзеркалах дощової води на брукові і тротуарах уже поставали друга вулиця, друге небо, другі дерева — все це розбите на дрібні скалки, все перевернене донизу. Повітря, прочищене громовицею від міського пилу й бензини, з кожним подихом вносило полегкість і радість буття, а вимиті червоні й жовті цеглини хідника справляли свято чистоти.
І кожен раз, як вертаєшся до Києва, переконуєшся, що ти ніде так не вдома, як тут.