Промучившись, вирішили віск з возу вивантажити на пліт, а самого воза переправляти окремо. Хоча всі розуміли, що таким чином часу на переправу піде удвічі більше, проте іншого виходу у них, вочевидь, не було.
Як то завжди буває, коли гарний задум у людини раптом з якоїсь причини зривається, Міскавейх не знаходив собі місця і роздратований, зривався часом та ходив вперед-назад біля покинутого воза. Він усе вишукував, як би прискорити переправу: то наказував, щоб ще четверо, окрім двох із луками залишалися постійно на протилежному березі, то вимагав, щоб охорона, покинувши усе, оглядала навколишню місцевість, аби не проґавити знову того оборотня, то на його вимогу половину тяглових коней плавом переправили на інший берег, аби за їх допомогою викочувати вози на луг і таким чином досить швидко засмикав усіх, чого раніше ніколи з ним не траплялося. З великими потугами до полудня вдалося переправити лише чотири підводи, бо до всього, як виявилося, ще не так просто було і перекотити їх, не втопивши, із плота на протилежний берег: окрім коней ще четверо чоловіків рвали там пупа, аби це зробити, а ще ж цілий десяток підвод чекав своєї черги.
Міскавейхові ніяк не вірилося, що на протилежному березі усе так складно, тому він наказав вантажити на пліт пустого воза, поставити на нього плетений кіш і вкласти туди усе хутро та скриньку із сріблом і золотом. Спочатку він і сам збирався переправлятися на плоту, але, побачивши, що навіть навантажений хутром віз добряче притоплює плота, на котрому мали стояти ще й четверо охоронців, які по мотузці перетягували пором на той бік, він, згоряючи з нетерплячки, вирішив дістатися омріяного берега уплав, разом зі своїм конем.
Міскавейх зняв перев'язь із мечем, розстібнув широкий пояс, стягнув із себе кольчугу і повністю роздягнувся; поклав усе це на воза, взяв коня за повід і почав повільно заходити у воду. Чотири охоронці, що була на плоту, ухопилися за мотузку – пліт рушив. Міскавейх спочатку ішов по дну, потім, тримаючи коня за гриву, поплив поруч з ним...
... Сивер бачив майже усе, що відбувалося на переправі. Ледь зачувши на світанні голоси, він вимазав глеєм собі обличчя, аби його не помітили і ховався під своїм кущем, висунувши над поверхнею одну лиш голову. Досить швидко глей висох, узявся кіркою і почав стягувати шкіру та Сивер на те не зважав. Він не бачив Хозарина, лише чув його, але коли той вирішив переправлятися уплав, зрозумів це і аж затрясся від хвилювання: саме про це молив він Христа увесь ранок, бо чув колись від Трифілія, що Бог, коли хоче когось покарати, полишає того розуму. І ось зараз саме це й сталося. Звісно, він не знав і не міг навіть здогадуватися, що було причиною для такого рішення, він не розумів навіть з якого такого дива Хозарин вирішив робити тут переправу. Але, якби він взнав справжню причину такої поведінки ворога, страх того перед таємничим "оборотнем", то вирішив би, що насправді це ні що інше, як заступництво Сварги, у котру він колись перестав вірити і котра тепер лише випробовує його, Сивера-відступника, на терплячість та упертість.
Він все-таки зміг оволодіти собою. Коли пором відчалив від берега, а за ним разом з конем поплив Хозарин, Сивер, немов хижий звір, що так довго чатував на свою здобич, обережно, аби не пустити жодної хвильки, витяг встромленого в берег ножа, ще раз примірявся до відстані, що розділяла його і ворога, двічі глибоко вдихнув і видихнув, набрав у легені повітря і тихесенько заглибився під воду. Тримаючись якомога ближче до дна, він вигрібав на стрижень, де, по його окоміру, і мав пересіктися з Хозарином. Пливти під водою за течією було дуже легко, він устиг побачити спершу косяк в'язів, що, загледівши людину, блискавично шугнув на глибину, а потім смугастого судака, котрий, на відміну від в'язів, своєї засідки так і не покинув; нарешті попереду, вгорі, вималювався тулуб коня, за котрим пливла людина. Сивер піднявся трохи вище і, не марнуючи більше часу, зробивши два сильних гребки, опинився поряд із пловцем; вчепився лівою рукою за його ногу, відчув, як той смикнувся з несподіванки і тоді, вже не гаючись, широким рухом полоснув ножем по череву. У воді нізвідки раптом виникла червона хмара і закрила все навколо, а потім зверху почали вивалюватися людські нутрощі. Він гребонув кілька разів убік, аби швидше покинути ту хмару, що закривала усе навколо, і, так само під водою, подався по стрижню вниз, якомога далі від порома. Мста звершилася!
... Пором пройшов уже третину шляху, охоронці перебирали собі руками за мотуз, коли це позаду порома налякано гекнув їх господар; охоронець, що останнім стояв на плоту, здивовано поглянув на воду, а купець раптом захрипів страшним нелюдським хрипом, від нього вниз по течії розпливалася велика червона пляма, він перевернувся на спину і тут уже всі, хто був на плоту, побачили тельбухи, що вивалювалися з черева їхнього господина, а потім той враз зник із поверхні і лише широка кривава пляма продовжувала свій шлях по течії. Нажахані охоронці закричали так, що їх, певно, було чути за версту, з потроєною переляком силою вони заходилися тягнути пором і щойно той вперся у лівий берег, як вони повискакували на нього з лементом:
– Лікантроп! Лікантроп!! – і чимдуж дременули подалі від води.
Покинутий пором підхопила сеймівська течія, він поволі рушив уздовж берега, проте, ніхто не звертав на нього жодної уваги: нажахані страшною і незрозумілою смертю купця прямо у них на очах, і охоронці, і помічники вже не думали ні про що, окрім власного порятунку...
... Легеням не вистачало повітря, але Сивер все ще потужними гребками плив під водою: десь попереду, вниз по течії, повинна була лежати у воді суха верба, яку він запримітив, ще перебуваючи у засідці і, ховаючись за якою, йому було б зручно відхекатися, відпочити і роздивитися, що робити далі. Повітря легеням вже забракло настільки, що груди розривало навпіл, горло зводила судома і в очах темніло, проте, він нарешті побачив правіше від себе темні корчі і, вже майже втрачаючи свідомість, таки устиг, оминувши їх, піднятися на поверхню. Не тямлячи себе, нічого перед собою не бачачи і ні про що вже не думаючи, він тримався рукою за слизьку товсту гілляку і хапав, хапав, хапав широко розкритим ротом повітря аж доки не прийшов нарешті до тями.
Верба, за якою він тепер ховався, лежала під правим, глибоким, берегом; як не дивно, на місці переправи нікого не було видно, а покинутий пліт осиротіло плинув плесом, потім зупинився на повороті, зачепившися, очевидно, за дно: дивно, але доля його чомусь нікого не цікавила... Та Сиверові не було жодного бажання ламати голову над тією заковикою – мста звершилася, усе інше було несуттєвим.
Нарешті відхекавшись, він лише тепер по-справжньому усвідомив, що мрія його, котра так міцно засіла в ньому ледь не три десятиліття назад, нарешті збулася: він помстився за смерть найближчих родовичів; зло було покаране і рівновага у світі відновлена! Проте, відчуття радості, свята чомусь недовго тривало у Сиверовій душі. Йому дивно було це усвідомлювати, бо виглядало воно, як неповага до Богів: і до Христа, що змилостивився над ним, позбавив Хозарина розуму, і до Сварги, котра насправді, як виявилося, увесь час була на його боці, і до Перуна, який зробив його руку твердою і не дозволив схибити, допоміг покарати Хозарина.
– О, Боги! – зашепотів Сивер. – Що ж це я за людина така невдячна, що немає нині у мене радості від помсти, котру лише завдяки Вам я здіяв? Добре... Робіть віднині зі мною все, що забажаєте – я сам Вас про це просив...
Власна доля знову стала йому байдужою. Тут він помітив, що не тримає в десниці свого ножа – певно, випустив його, коли майже втратив був свідомість, але не став навіть пірнати та шукати на дні. Нема, то й нема. Він відштовхнувся від корча, ліг на спину і течія без поспіху понесла його униз.
По синьому небу пливли високі білі, мов кучугури снігу, хмари. Носилися в повітрі стрижі. І не було перед очима більше нічого, окрім неба, хмар і стрижів. Не було у синьому небі ані добра, ані зла. Хмари були байдужими до всього, що творилося тут, на землі – до смерті Хозарина і до чийогось народження, котре, можливо, вони спостерігали звідти, зі своїх висот, саме зараз. Лише стрижі, як і люди, заклопотані були працею і думки їхні, певно, як і в людей, теж були, перш за все, про те, як прогодувати рід свій.
А десь у Коропі чекають на нього Вишня і Молибог, і ще одне дитя, ненароджене поки що... Згине він тут – дуже важко буде Вишні жити вдовою. Рикуш, звісно, допомагатиме, але чи посміхнеться вона коли-небудь? Скільки пожила вона в щасті? Три літа... Чи переживе його смерть, коли не знатиме навіть, де лежать його кістки?
А Молибог? Хто зробить йому першого лука і навчить стріляти з нього, як учив його батька дід Жадан? Протинятися ізгоєм по світу більшу частину свого життя, насмілитися повернутися до могил роду свого, неочікувано, з милості Долі, отримати від неї і жону, і сина, зажити повнокровним життям і тепер ось, звершивши справедливу, по Праві, криваву мсту над кривдником,скласти крила і впасти грудьми на землю, розбитися, мов птах? На радість злу, мертвому Хозаринові, нарешті – Чорнобогові, чи Люциферу?
Ось він плине, безоружний, беззахисний – однієї стріли вистачить, аби відправити його на семівське дно, услід за Хозарином – рибам на корм. Але ж, видно по всьому, нікому це зробити. Значить, вирішили там, на Небі, що рано ще...
Виходить, треба жити. Не лише для себе. Заради інших. По заповідях Божих, Христових. Чи по закону Прави і покону пращурів? Одне, чуже колись, манить до себе і душею відчуваєш: лише тут істина і лише тут життя вічне. Друге – рідне, від праотців, увесь рід жив і живе по ньому: просте воно, легке і зрозуміле. І теж вічне життя у Вирії. А як же йому жити тут, на Землі, тепер?!
Ошую раптом краєм ока помітив на тлі неба зелені вербові листочки, гілля... Сивер перевернувся на живіт – течія донесла його до плесу; оглянувся назад – так само було тихо та спокійно по обидва береги Семі. Начебто і не проливалася тут нічия кров, начебто і валки купецької не було, і ніхто не розпорював Хозаринові черево.