Та віра Христова туди не дійшла. Де ж було пресвітерів на всіх набрати? Нині на Русі є доста власних мніхів[638]-чорноризців та він, великий князь, василевс забув обітницю свою не лише перед ромеями, та й не перед ромеями зовсім, – перед Господом самим! І то ще один страшний гріх його...
А те, що церкву тут, у Василеві, до цього часу не звів, боячись, щоб не уздрів Господь гріхів його плотських?! На що сподівався: що Вседержитель не має Ока свого всевидячого скрізь?
Важкі гріхи його... Минулої ночі, вочевидь, урвався терпець у Всевишнього, а він у гордині своїй ще й думав зранку, нібито нема вже про що й Бога просити...
"За якихось два літа возніс мене, Господи, до небес, а скинув за один лише ранок. Який там ранок? За мить одну – що печеніжин з лука цілив. Пощо в живих лишив, Боже? Чому в безвиході дав уникнути полону?!
Невже не покинув сподіватися? Невже ще віриш в мене, Господи?! Боже милосердний, – забувши про все на світі, ревно клав хрести Володимир, – пробач мені гріхи мої: пролиту кров людську, блуд мій, усе, що всупереч заповідям твоїм діяв, а найперше – гординю мою непомірну! Пробач мені, Христе, Боже наш!"
Він не чув уже й гомону битви – здавалось Володимирові, що на світі нема нікого, окрім Бога та його, грішного.
"Боже правий! Милосердний, всеблагий та всемогутній Отець наш! Зрікаюся кров людську проливати... Про блуд забуду назавжди... Храм твій, Господи, зведу в Василеві – тільки пощади мене й город мій... Світло віри Твоєї, Христе, Боже наш, далі понесу... – зводив догори очі князь і... здавалося йому, що крізь дерево мосту бачив Небо та сяйво на ньому. – Про пощаду молю!"
... Коли повернувся єством своїм на грішну землю, під копитами оглушливо гуркотів настил мосту. Гуркотів довго і причина того скоро стала очевидною.
– Ру-усь!! Ру-у-усь!!! – рознісся від Василева над водою багатоголосий руський клич і знову гуркіт копит по мосту.
– Боже!! – зайшовся в якомусь самозабутті Володимир: – Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі...
Вчасно нагодився Вовчий Хвіст. Угледівши комонну руську рать, орда відступила на Застугну й переслідувана руссю, подалася в степ.
– Великий княже! Живий!! – раділа молодша дружина й не вірила власним очам: півтораста княжих гриднів полягло у вранішній нерівній січі, сотник Людмил наклав головою, а Володимир Святославич зник безвісти та незбагненним дивом лишився живим і неушкодженим, уникнув полону й самої смерті.
– На все Промисел Божий, дружино моя, – смиренно схилив голову Володимир, – дякую Господу нашому за порятунок в день Його Преображення, за...
Затнувся, хотів сказати, про своє власне преображення під мостом, але не став продовжувати.
Нечуване на Русі, неймовірне діло вчинив Володимир Святославич: позвав на княжий пир увесь мир. "Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть". Триста проварів меду й стадо говяди, риба зі Стугни, птиця з княжих перевесищ – столи, збиті нашвидкоруч, стоять по всьому Василеву і навіть за його стінами. Кожен бажаючий може безборонно пити та їсти за ними від самого світання й до вечірніх сутінків. Скрізь палають вогнища, в казанах готується вариво, над жаром печеться птиця й гов'яда, підводи везуть діжі з медом та пивом, а слуги, падаючи від утоми з ніг, несуть і несуть на пир нове питво та свіжі наїдки. Забулося про жнива, про всі клопоти живота – малі й великі прийшли зо всієї округи; мужі та жони, славлячи великого князя, здіймають до неба роги та утиці, п'ють і наминають, сміються та співають; бубни, гуслі, сопелі й ріжки витинають таке, що ноги самі собою несуть господарів до танцю – веселися, полянська земле! Князь, чуєш – сам великий князь пригощає!
Вдячні люде живуть на Русі. Бо п'ючи мед, заїдаючи м'ясом та рибою, не забували славити великого князя і гук людський чувся аж на Застугні, розносився понад водою на версту навколо, луною одбивався на узліссі.
– Слава-а Володимиру Святославичу! Сла-а-ва!!
– Князю наш любий! Живий єси! Сва з тя!!
"Не думалось ніколи почути таке від простолюду. Але ж душу як тішить – зроду не подумав би! Боже милостивий, пробач мені, нетямущому, гординю – ось у чім воно, щастя володаря!"
Вісім днів лишався Володимир у Василеві. В неділю справили по отчому покону тризну за загиблими, а в понеділок три десятки древоделей вже почали ставити церкву святого Преображення. Вправились за п'ять днів і весь цей час, усі вісім днів тривав у Василеві княжий пир. І лише коли з Києва прибули Анна з Добринею та митрополит з пресвітерами, вся старша дружина, новозведений храм був освячений і в ньому почалася Служба Божа, тільки тоді, сам собою, пир потроху згас.
Вже перед полуднем рушили до Києва, бо наступного дня було Успіння Пресвятої Богородиці; дорогою князь пересів до митрополичого візка – мав дещо сказати Михаїлові.
– Заутра пошлю биричів по землях, аби волю мою оголосили: вертаю виру за головництво, карати на смерть більше не хощу!
– Ти не вчиниш так, великий архонте, – густі брови митрополита зійшлися на переніссі, – бо цього не схвалять ані Патріарх Константинопольський, ані василевси ромеїв.
– Ти дивним чином забув, святий отче, – з притиском мовив князь, – що василевс поряд із тобою, а не десь там, серед ромеїв! Константинопольський Патріарх не вказує братам моїм Василеві й Костянтину, як їм ліпше чинити! Богу богове, а кесарю – кесареве: адже так повчав ти мене?
Михаїл, зиркнувши на Володимира, стримався. Досить добре взнав князя, не раз уже бачив гнів його, тому промовчав. Володимир, охолонувши, продовжив:
– Коли ховався від поган під мостом, з Господом говорив: про гріхи свої та про спокуту... Преобразився я там... Не хощу більше, аби кров чиясь була на совісті моїй. Суд людський – ніщо перед Божим. Йому помста належить і Він воздасть. Я ж, раб Божий, лише дам Русі свою Правду[639] – одну на всіх.
І примирливо завершив:
– По весні хощу всю Руську землю хрестити: до останньої весі.
Митрополит з подивом угледів, як посвітлішав княжий лик: погляд Володимира дивним чином став променистим, світло-сірі очі дивилися ясно та натхненно – Михаїл такий погляд бачив лише один раз в житті, у ченця на горі Малеон біля Афону. Старця того теж звали Михаїлом і митрополит-ромей, дивлячись тепер на великого князя київського, невимовно йому заздрив: "Дякую, Господи, що сподобив бачити, як сходить на раба Твого благодать Божа!" Мовчки почав хреститись, а потім узявся за чотки: молився, пошепки промовляючи грецькі слова й Володимир, аби не заважати, пересів у сідло.
А нечувана донині слава вже котилась перед Володимиром і наступного дня кияни, так само, як і у Василеві, пируючи з його волі прямо на вулицях, побачивши свого великого князя, василевса що в супроводі жони Анни, отців церкви та старшої дружини пішки смиренно йшов з молебня в новій Десятинній церкві до церкви святого Ілії на Подолі, кричали у захваті:
– Святославичу, княже наш любий, на тя п'ємо!
– Сонечко наше краснеє!!
Князь на те він і князь, щоб воля його дивувала, бентежила і здавалась неосяжною для простого люду: як це можливо, щоб сам великий князь ділився хлібом і медом з простим мертом, жменями роздавав київському люду срібло?! І падали перед ним на коліна, намагаючись хоч край одежі поцілувати, хоч торкнутися її. Несли до Володимира хворих дітей, бажаючи, аби лиш приклався до них своєю десницею:
– Зціли, великий княже! – молили матері, а він, розгубившись з несподіванки, не знав що й діяти: не лічець, не знахар, не чародій...
Клав десницю на дитячі голівки, як просили і... І від щастя сам був на сьомому небі – ось вона, та любов, котрої йому не вистачало все життя! Через неї заздрив братам, шукав її в баби Ольги, серед жон та дівок, впивався мужньою любов'ю дружини, а повну міру її отримав лише тепер, від київського простолюду.
"Боже, навіки Твій!"
****
Земледух із жалем дивився на потравлену вепрами ниву вівса. Коли б чи не ведмідь поламав уночі підтрухлі вже жердини горожі, а вдень у пролом зайшло кілька диків і вволю пожирували – тільки зачувши ненависний та страшний людський запах, втекли щойно в ліс. Добре, хоч не стадо з поросятами: пів ниви б витоптали. Як слід, надійно, обгородити всі свої посіви було би добре, та де її візьмеш, ту годину? Витягнувши з-за пояса сокиру, з якою розлучався хіба що вночі, швидко вирубав у сосновому підліску нові; два молоді дубки пішли на опори, з липи надрав лика і вправно полагодив горожу – чи надовго?
Ще раз кинув оком на овес, колос якого вже наливався, завивши скраю поля борідку[640], попросив у Велеса заступництва й поправивши на голові полотняну шапку, наскільки міг швидко, рушив пущею на полудень, до Десни. Мав на меті перевірити два нові борті – чи не поселились в них бджолині рої?
Десять і чотири зими минуло з тих пір, як осів він на маленькій річечці Добрості, втікши колись разом із унотькою своєю з рабства в Коропі. Тільки одну зиму витерпіла слабосила й слабодуха Осьма – ні за що, ні про що згинула по весні, не лишивши по собі й сліду на землі. Злий був на Осьму через втечу її, а тому не дуже й побивався. Вже на Купайла умикнув собі на гульбищі в далекій, аж при Убіді[641], сіверянській весі дівку та й живе з нею донині.
Повезло йому. Нова жона, Хотена, хоча й не красуня, зате вдалася не просто роботящою, а впертою в роботі, двожильною. Хто пізнав у житті своєму роботу важку, тривалу й виснажливу, той знає, як багато важить саме ця впертість. Без неї ціна роботящому хіба на половину тягне.
Хотена якось зізналась йому, що не хотіла йти до злої свекрухи, коли ж побачила, що Земледух, п'ятнадцять зим переживши, вже житло своє має і підсіку, сам-один собі раду дає, подумала: "З таким не страшно. Мій." І впряглася в роботу. Все літо важко робили по ряду з радимичами, що на Добрості жили. Зате отримали жито на власний посів і чверть пуда солі. А Рагуйло, на котрого трудились, зглянувшись, задарма дав їм на зиму цілий луб[642] жита – щоб не давилися однією рибою.
І хоча жорен тоді в них не було, а все ж зимувати з житньою кашею було куди легше.