Меч Бельдея лише розсік пустоту, бо рус щез під конем, а вже за мить кінь пронизливо і жалісно заіржав і, немов підрізаний, завалився назад – Бельдей лише встиг висмикнути ноги зі стремен, дивуючись тому, що трапилося з конем і куди зник рус, аж раптом угледів, що на нього в шаленому високому стрибку летить якась здоровенна чорна тварюка з роззявленою зубатою пащекою, устиг, захищаючись, виставити вперед зігнуту у лікті правицю, відчув, як зійшлися на предпліччі страшні щелепи, почув хрускіт власних кісток, упав збитий звіром на землю, спробував закритися здоровою лівою рукою, але скоро і її кістки затріщали на зубах звіра, а потім враз його голова немов луснула надвоє і Бельдей провалився у морок...
... Сивер ледь скочив на ноги, а Бримо вже збив вершника з коня і скоро той, закриваючись потрощеними, понівеченими руками, почав з переляку верещати – Сиверові нічого не залишалося, як рубонути його топором по голові. Кінь нападника все намагався піднятися, але перерізані сухожилля не давали йому цього зробити і він раз у раз жалісно іржав, тривожачи Птаха, що й досі стояв прив'язаний біля осокора. Не гаючи й миті, Сивер відтягнув пса від пошматованого тіла, відв'язав коня, скочив на нього, свиснув Бримо і навзаводи помчав від вербняка, котрий закривав його від валки та охоронців, проскакав через нешироку лугову прогалину і щез серед осикових та вербових заростів.
... І пронизливе кінське іржання, і короткий вереск Бельдея почули усі. Охорона розвернула коней і помчала назад, туди, звідки чути було жалісні звуки. Досить скоро їм відкрилося страшне видовище: закривавлений кінь, котрий намагався встати і не міг, а за ним – понівечене тіло Бельдея... Його руки трималися лише на клаптях шкіри, рани виглядали так, неначе в людське тіло хтось забивав ухналі, неприкритий шоломом череп за лівим вухом зяяв страшною раною, нанесеною, швидше за все, сокирою. Коли печеніжина підняли на руки, він злегка відкрив очі і заворушив губами, намагаючись щось сказати. Охоронець, що нахилився до його обличчя, зумів розібрати лише одне слово:
– ... вов-ко-дла...
– Вовкодлак! Оборотень!! – із жахом повторив він і кожен, хто був біля тіла, відчув той жах і в собі. Одразу ж стало зрозумілим, звідки той лікантроп[532] знав стільки мов і чому ніхто не помітив його засідки, і чому таким невеселим був їхній господин: хто-хто, а він напевно знав свої гріхи і, виходить, добре розумів, у яку халепу потрапив. Одразу ж відпало будь-яке бажання переслідувати ту страшну істоту – кому ж хочеться такої ось смерті?
... Коли охорона, дорізавши другого коня, привезла до валки уже мертве тіло Бельдея та розповіла про те, що побачила і почула, усі пополотніли. Навіть Міскавейх, котрий через те, що за своє життя яким тільки богам не приносив пожертви і тому давно вже ні в що, і ні в кого не вірив, і той зблід не менше від інших. Найнесподіваніші думки носилися в його голові: стрибали, танцювали, перекидалися, ховалися і знову вискакували звідкілясь; він ніяк не міг змусити їх уповільнитися і дотримуватися хоч якоїсь черги.
Задум у нього був пройти правим берегом Семі до Путивля, скуповуючи по дорозі віск та хутро, а, можливо, і рабів; коли ж видасться нагода, то взяти їх силою, бо щодо них була домовленість з начальником охорони та євнухом кордовського халіфа: сакаліби з берегів Десни та Семі високо цінувалися у халіфаті – дівчата за красу, а молодики за дику неміряну силу, через що уся охорона халіфа Абд-аль-Рахмана давно вже складалася з колишніх русів. Міскавейх збирався під Путивлем переправитися через Семь, обігнути у верхів'ях Сулу, дістатися Псла і помінявши у місцевих підводи на насад, дістатися Борисфену; по ньому, маючи на руках шмат бичачого лоскуту з випаленою розпеченим тавром печаткою хана Ільдеї, допливти до Білобережжя, де можна було найняти морську хеландію і вже на ній прийти в Константинополь, щоб там продати свій товар та й здійснити нарешті свою мрію – осісти спокійним, забезпеченим життям на невеличкому тихому острові.
Тепер усе це рушилося. Щось, якась зла невидима сила ставала на заваді не лише цьому його задумові, але й узагалі збиралася, як він це добре тепер розумів, відібрати найдорожче – його життя. Раз по раз, перериваючи хід його думок, у пам'яті зринав той голос і щоразу він лунав усе моторошніше. Міскавейхові навіть почало здаватися, що він уже чув колись той голос, він силився зрозуміти, як таке може бути, але це видавалося йому не під силу, згадка постійно вислизала в останню мить із його чіпкої, як він вважав, купецької пам'яті.
Він має щось придумати. Мусить показати своїй охороні, що він сильніший, ніж невідомий нападник. Де він чув цей голос?... Так усе гарно складалося! Стати на два-три дні табором, поробити засідки і чекати нового нападу: попадеться обов'язково! А якщо – вовкодлак, перевертень? Проти нього усі хитрощі безсилі... Казки? Нічого собі казки – так пошматував печеніжина! Треба б помолитися..., але – кому? Ієгові, Аллаху чи Христу? Де він чув цей голос?... Потрібно якомога швидше дістатися Степу... До найближчого перевозу два дні шляху по спеці, в обладунках – весь час боячись отримати стрілу в горлянку – і ніхто ж не поручиться, що такого не станеться... Два дні, це довго. Шукати перевіз через Семь – десь же має бути! Як шукати? Та нечиста сила не спить! Ото там, на півдні, зелена смуга густих верболозів та високих верб по всьому видноколу – там Семь. Ну де ж він чув цей голос?... Єдиний вихід – переправитися через Семь. Зробити пліт! Нехай це буде довго, але завтра вони будуть уже на тому березі. Досить скоро почнеться степ: це єдиний вихід! І залишити засідку! Нехай Никодим помолиться Христу, щоб той допоміг... Сонце вже пішло донизу – треба братися за плота!
І Міскавейх наказав шукати по берегу зручне для переправи місце та в'язати пліт.
Для охорони немає на світі нічого гіршого, аніж розгубленість начальника, тому Никодим з полегшенням зітхнув, коли почув наказ шукати переправу. Половина охорони, розсипавшися по лугові віялом, почала підбирати зручне для перевозу місце і вже досить скоро воно було знайдене. Обоз узяв добре вліво і десь через три стадії дістався неширокої прогалини у верболозі, що вела до сеймівського плесу. Охорона попередньо прочесала усі кущі, але нічого підозрілого не знайшла. Міскавейх, посумнівавшись, таки наказав відійти назад на один перестріл та стати табором. Троє охоронців залишилося біля купця, решта заходилися рубати верби і кіньми стягувати до плесу.
Бранці сиділи за возами і пожвавлено про щось перешіптувалися. Міскавейх не ризикнув поставити їх до роботи – не вистачало ще, щоб вони збунтувалися, або розбіглися: дев'ятеро міцних, жилавих сакалібів могли наробити клопоту, не меншого, аніж той песиголовець.
Для охорони решта дня промайнула швидко, для Міскавейха ж час тягнувся повільно, сонце палило ще нещадніше, аніж ополудні, – він божеволів від очікування: йому навіть ввижалося, що охорона зумисно затягує час, що вона немов зговорилася із тим вовкодлаком, хай йому грець, занапастити життя Міскавейха і розділити поміж собою нажите його важкими трудами добро.
Сонце сховалося за верхівками верб, коли Никодим доповів, що пліт вже готовий. Переправа підвод займе, щонайменше, півдня, подумав Міскавейх. Доведеться ночувати прямо посеред лугу, але це краще, ніж так, як учора – під самісіньким лісом.
– Ночуємо тут, на цьому місці. Переправу почнемо зі сходом сонця, – якомога спокійнішим голосом наказав він Никодимові. – Пошли чотирьох своїх на той берег, нехай розчистять та розрівняють заступами підйом від води. І на ніч постав не двох, а чотирьох дозорців.
– Слухаю, мій господине, – опустивши очі, відповів старший охоронець і, поклонившись, узявся виконувати наказ.
... Сивер, сидячи на верхівці верби за три чверті версти від місця майбутньої переправи, спостерігав за табором Хозарина і за тим, як охорона будувала пліт. Провівши добрих два десятиліття в охороні купецьких валок та караванів, він добре знав порядок таких переправ: спочатку на той берег переправляться кілька дозорців і будуть пильнувати, аби убезпечити переправу від нападу; потім по одному перевезуть вози, коні на той берег дістануться вплав з коногоном; бранців, пов'язавши, задля безпеки, попарно по рукам і ногам, бо сіверяни у воді почуваються не набагато гірше, ніж бобри чи видри, а тому можуть посеред річки спробувати втекти, перевезуть в останню чергу; з ними переправлятиметься половина з тієї охорони, що залишиться на цьому березі; ті, що прикриватимуть берег і чатуватимуть його в верболозі, перепливуть останніми. Або ще й засідку залишать на той випадок, коли він захоче переправитися їхнім слідом. Усе це Сивер знав наперед.
Але коли і як буде переправлятися Хозарин? Чи робитиме це прямо цього вечора, чи завтра зранку? Його перевезуть на плоту, чи буде перепливати сам, біля свого коня? Нічого з цього Сивер не знав і не міг знати. Колись давно, коли Хозарину зим було менше, ніж йому тепер, той завжди перепливав сам. Він узагалі постійно показував усім, що нічим не гірший від будь-кого зі своєї охорони, здатен, коли потрібно, захистити себе і сам, і що вона потрібна йому більше для охорони товару, аніж самого себе.
Сивер чудово розумів, що з кожним днем йому все важче буде дістати Хозарина, тим більше – за Сем'ю і що ворог вислизає з його рук: такої нагоди, як учора ввечері, у нього вже не буде ніколи. А пращури з докором дивилися на нього з небес, а пам'ять роду ятрила душу, а покон – "око за око" – вимагав діяти, бо інакше весь світ втратить рівновагу і полетить шкереберть: усе нині зійшлося на ньому, Сиверові, і саме від нього усе й залежало. Він міг би спробувати вночі нагло напасти на сонний табір разом із Бримо, але в разі невдачі уже ніхто й ніколи не помстився б за рід і за нього, і рівновага так і не була б відновлена, вона була б втрачена назавжди. Він ще не мав на це права, він мусив знайти якийсь вихід.
І Сивер, сидячи на дереві, неочікувано для самого себе, почав молитися. Молитви потребував не розум, котрий був зайнятий пошуками способу помститися, ні, молитви раптом запрагло саме його єство, його обтяжена гріхами душа, якій нестерпно забажалося мовити слово до Бога.