Із задоволенням умившися у річечці, купець, підійшов до багаття:
– Ісидоре, – звернувся він до молодого грека, котрий з протилежної сторони багаття саме підкладав у вогонь хмиз: – візьми...
Юнак, зачувши своє ім'я, з готовністю скочив і в ту ж мить невідома сила з глухим звуком немовби вдарила його в потилицю, а Міскавейх з подивом побачив, як раптом зі щоки Ісидора біля самісінького носа на добрий фут вперед виткнулася стріла...
У ту ж мить тіло купця саме, вперед волі господаря, щучкою кинулося на землю. Міскавейх, ледь торкнувшися трави, перекотився вліво, ховаючись за сакалібів, що сиділи, прив'язані до возів, на траві, а Ісидор повалився прямо в багаття.
Напад! Усі, хто вештався по табору, і собі тут же попадали на землю, ховаючись, куди хто міг, від хмари стріл, що мала полетіти на табір з узлісся. Але стріл не було. Розгубленість тривала недовго. Тишу порушив сам Міскавейх:
– Що тобі треба? – на місцевій мові вигукнув він, звертаючись до невидимого нападника.
Відповідь його приголомшила.
– Твоє паскудне життя! – пролунало із грушевих хащів грецькою мовою.
Почути таке у цій глушині, майже на краю світу, Міскавейх не очікував. Він узагалі вважав, що зробив усе, аби в старості не мати ворогів і доживати свій вік спокійним життям, аж коли раптом – на тобі! Хто б це міг бути?! Найманець від Феодора? Але той здатен був найняти і три десятки убивць, та й навіщо йому потрібно було б так далеко засилати цього стрільця-одинака? Хтось із тутешніх? На його глибоке переконання грецької мови ці сакаліби не те, що не знали, а й не чули ніколи! То хто ж тоді?
Він не мав права показувати перед своїми людьми власну розгубленість, а тому гукнув до двох братів-печенігів, що відіслані були до коней, їхньою ж мовою:
– Гей, пацинакити, ану обійдіть його і візьміть мені живцем!
– Хто ти?! – одразу ж за тим крикнув Міскавейх до лісу, бажаючи відволікти увагу стрільця.
– Твоя смерть! – пролунало звідти печенізською і уперше за багато років купець відчув холодок, що заповзав у груди, бо це вже було занадто: з одного боку виходило, що несподіваний ворог знає про його задум, а з іншого знання ним стількох мов зовсім збивало з пантелику – хто ж це, в дідька, може бути?!
Тим часом печеніги, прикриваючись табуном, осідлали двох коней, скочили на них і по широкій дузі помчали з обох боків до лісу. Та ледве один з них, влетівши на повному скаку в потічок, змушений був притримати коня, як тут же стріла глибоко вп'ялася в груди саврасого скакуна і той з іржанням повалився у воду, притиснувши собою вершника. Іншому повезло ще менше: усі в таборі побачили, як поміж молодими грушками на мить майнула постать – стрілець, не надто й ховаючись, холоднокровно змінив своє місце – а вже за мить і другий вершник падав із коня, отримавши стрілу в правий бік.
У таборі всі принишкли. Їхні повні стріл тули та луки зі спущеними тятивами лежали на возах і не було жодної можливості дістатися їх без ризику і собі скуштувати стрілу з лісу, а кидатися на стрільця майже голіруч, та ще й коли спершу потрібно перескочити через вози – то була майже вірна смерть щонайменше для двох чи й трьох із охорони. Було б за що ризикувати! Тим більше, що нападник не пішки ж за ними йшов: скочить на свого коня і шукай вітра в полі, чи то пак, голку в стозі сіна – он який той ліс густий, і смеркатися вже починає!
Потрібно було щось робити і Міскавейх, шепочучи, наказав Никодимові, начальнику охорони, послати до лісу ще двох. Але тут почувся тупіт кінських копит, що віддалявся – певно, стрілець подався-таки геть.
Уночі ніхто не спав. Сакаліби жваво про щось перешіптувалися, охорона з натягненими луками чатувала на всі боки, ніхто до ладу і не повечеряв. Міскавейх сидів у задумі. Ще б пак: один охоронець загинув, інший, з накінечником в кишках, навряд чи й виживе, до того ж, ще й пораненого коня довелося прирізати. Ще кілька таких раптових нападів – і він залишиться і без охорони, і без коней, а значить, і без товару, відповідно – без золота. Та що там золото – варто йому самому втрапити під стрілу і хто поручиться, що котрийсь із помічників чи охорони його не доріже, аби заволодіти товаром. Усі ж чули, що полюють саме на нього, Міскавейха. От прийде комусь у голову обміняти його життя на можливість решті спокійно дістатися домівки – і все!
Та ні, дурниці! Що це він себе накручує?!
А втім, які дурниці? Ці кляті сіверянські ліси! Хіба ж у степу, чи десь у місті – Хорезмі, або Багдаді таке було б можливе? Кому міг він перейти дорогу? Сакаліби, усі, як один, викуплені чесно, бо вже були рабами своїх же одноплемінників, або, як кажуть місцеві, обельними холопами – то хто ж цей нападник?
Немов зблиснуло щось у мізку – ті дві сестрички-близнючки! Хтось за них хоче помститися! Ні, дурниці! Дурниці! Тоді, як і тепер, ніхто не був проти – колишній старійшина, казали, помер, родовичі не заперечували – усе було за їхнім же звичаєм. Та й літ пройшло... І хто б тут знав стільки мов?
Врешті-решт, яка різниця, хто мститься? Думати треба, як відбитися. І чого це він розкис? Той один, а їх, як не крути, майже два десятки! Старий ти став, Міскавейху, досить уже тинятися світом... Останній похід...
Ну, так: їхати відкритими місцями; майже половина охорони – шестеро – верхи, на перестріл від валки, прикривають її спереду і з боків, нишпорять по хащах; троє їдуть позаду, теж на перестріл, аби той песиголовець не наскочив зі спини; решта шестеро охоронців – біля обозу. Він завтра знову спробує напасти, це точно. Щось потрібно вигадати, аби його самого заманити в пастку. Та це вже завтра зранку буде – вранці краще думається.
Міскавейх зовсім заспокоївся і врешті-решт, зсунувшися на розстелену повсть, заснув.
Уранці сторожа шукала сліди нападника, знайшла місце на узліссі з потолоченою травою, сліди від кінських копит – і все. Міскавейх оголосив охоронцям: хто вб'є того нахабу, той отримає тут же, біля його тіла, аж два семисіси[531] – і для наочності показав золоті кружальця. Потрібно було рушати; всі, окрім, звісно, рабів, одягли броню. Доки не пригріло сонце, ще якось можна було терпіти. Ближче до полудня всі вже були роздратовані, стомлені і люті на того, через кого мусили терпіти цю наругу. Посувалися повільно. Навіть Никодим, котрий в охорону людей підбирав сам і за безпеку купця відповідав у першу чергу, і той ледь не казився зі злості.
Сивер вважав, що йому не повезло, що Христос чи свої рідні Боги відвернулися від нього. Ще б пак, Христос проти помсти, а Перун, ясна річ, не стане допомагати відступникові. Стріла, що була призначена Хозаринові, полишила життя ні в чому не повинного охоронця. Сивер розумів, що відтепер навряд чи матиме ще таку можливість однією стрілою поквитатися з безчесним та підступним купцем, котрий, так чи інакше, звів у могилу найдорожчих йому людей.
Із самого світання він стежив за обозом: знайшовши високого дуба, що здіймався своєю верхівкою на краю розкинутого суцільним кожухом лісу, Сивер ще у вранішніх сутінках видерся туди і бачив, як шукали його сліди, як готувалися у таборі до від'їзду – закопували в землю загиблого, одягали броню і нарешті рушили, оточивши обоз вершниками на відстані перельоту стріли. "Таки злякався, – подумав він, – це вже добре. Той, хто боїться – обов'язково зробить щось не так". Він зрозумів, що Хозарин боїться хащів, звідки завжди може вилетіти неочікувана стріла і відтепер буде йти найбільш відкритими місцями.
Але як діяти йому, Сиверові? Іти по сліду означає обов'язково потрапити колись в залишену Хозарином засідку; до того ж, він бачитиме лише те, що уже відбулося, а не те, що має відбутися. Тому, краще за все, спостерігати за валкою спереду, або збоку – отак, як зараз, із високого дерева. Сивер піднявся, наскільки можна було, ще вище, до тоненької верхівки, оглянув видноколо, прикинув про себе, як рухатиметься обоз і куди краще податися йому. Потім спустився з дерева, почекав, доки валка і троє охоронців позаду неї не сховаються за невеличким переліском, сів на Птаха, свиснув Бримо і, огинаючи по широкому колу рух обозу, рушив легенькою риссю вперед.
Сивер вгадав напрямок руху Хозарина. Коли десь після полудня він видерся на височезного осокора, що стояв у вербовому гайку вже на самісінькому краю семівської заплави, то побачив купецьку валку не надто й далеко від себе. Охорона, утворюючи навколо обозу захисне коло на відстані польоту стріли, уважно обдивлялася всі зарості, що траплялись на її шляху. Чималий острівець вербняка, серед котрого і стояв осокор, валка огинала справа, з протилежного від Сивера боку.
Коли обоз минав вербняк, Сивер вирішив, що потрібно спуститися до Птаха. Печеніжин на ймення Бельдей, під котрим Сивер напередодні підстрелив коня, їхав останнім і випадково помітив на тому осокорі щось біле. Спочатку він подумав, що то чорногуз, але зиркнувши ще раз зрозумів: то постать людини, котра спускається з дерева.
Дві золоті монети! Ворог, що підстрелив його улюбленого коня, поранив вірного друга! Бельдей схопився був за лука, але зрозумів, що навряд чи поцілить – гілки осокора, нехай і рідкі, заважали цьому, тому він розвернув коня вліво, до вербняка, вихопив свого кривого меча, плазом ударив по кінському крупу і помчав до гущавини. Не маючи змоги продертися на коні крізь густі та високі кущі верболозу, печеніжин огинав вербняк зліва і шукав місцину, аби швидше підскочити до осокора. Нарешті з'явилася прогалина через котру до стовбура рябого велетня було хіба що з десять сажнів. Вершник рвонув туди.
Печеніжин обігнув останнього перед маленькою галявинкою куща, враз побачив під осокором осідланого, прив'язаного гнідого, кінь під Бельдеєм розгарячився далі нікуди і нісся вперед, аж тут із дерева стрибнула на землю постать високого руса і присіла до самої землі; за сажень від нього Бельдей щосили натягнув поводи, враз піднявши свого коня дибки і перехилившись на праву сторону, з усього плеча рубонув мечем...
... Сивер уже знав, що його помітили і, як міг, швидко спускався униз. До землі залишалося ще добрих півтора сажні, а вершник був уже прямо за сусіднім кущем верболозу і тому він, не роздумуючи, стрибнув з товстої гілки униз.
Ледь торкнувшись землі, Сивер присів, аби пом'якшити стрибок, тут же ухопив шуйцею топора, що лежав біля дерева, краєм ока помітив, що передні копита налетілого коня вже відірвалися від землі і потилицею відчув, що вершник уже замахнувся своїм мечем, а тому, не розгинаючись, він блискавично шаснув, аби сховатися від удару, прямо коневі під живіт, умить вихопивши з-за правої халяви ножа, полоснув коня по піджилках задніх ніг, перекотився по траві одесну, щоб не бути розчавленим і скочив на ноги...
...