Для отця вони надія, що опорою стануть, для землі Руської – тягар: княжим дітям усього треба сповна і хоч належне дати їм непросто буде, зате надія є, що не чужі владарюватимуть у отчині та дідизні, головне – аби не було поміж них розбрату, котори. А Руська земля, як ніяка інша, багатствами своїми вельми рясна – треба тільки вміти лад їй дати й суд княжий, справедливий.
Навіть окраїнні землі прийняли владу князя-робичича й очі тим йому вже ніхто не коле. Вже й "кодло" Гори не помишляє про іншого князя для себе та Русі. Дружина любить свого вождя – життя готова за нього віддати. Золото й срібло, дорогий посуд, самоцвіти й паволоки широким потоком пливуть тепер у скотницю Володимира Святославича, коштовної зброї й табунів ліпших коней вистачить у нього на цілу рать.
Милостива доля дарувала все це йому в тридесять літ і опісля того вже восьме літо Володимирові Святославичу немає рівних серед смертних від моря Руського й до моря Студеного[615], від землі франків і до Ра-ріки. Про що іще просити Бога?
Здавна київські великі князі мали свої городки поза Горою: щоб було де відпочити на самоті, поза невсипущим пильним оком "кодла". Вишгород, Білгород, Берестове були й до Володимира, але одразу після свого хрещення велів поставити ще й Василів – порубіжний новий город на правім березі Стугни, де київські князі лови завжди діяли – щоб разом із іншими такими ж: Тумащем, Треполем та Торчеськом був перепоною для орд немирних печенігів, котрі чи не кожного літа, нещадно шарпаючи землі полян, намагались дістатися стольного Києва. Коли ріка Рось та город Родень на ній були першим рубежем оборони руського Правобережжя від кочовиків, то городи по Стугні – другим.
Василів Володимирові одразу ж полюбився. Іменем його новим наречений і від Києва далеко – за двадесять верст: тут завжди можна було сховатись не тільки від Гори, але й від грецьких пресвітерів та Анни, що всіма силами намагались блюсти праведність та боголюбивість князя. Хіба ті греки зрозуміють хоч колись пориви й сум'яття Володимирової душі, котра не спроможна отак відразу позбутися тих гріховних спокус, якими живилась двадесять останніх літ поспіль?
В порубіжнім городі, котрий будь-якого дня може бути дотла спалений степовиками, немає місця для пресвитерів, бо й храма Божого тут ще не ставили. Відтак і став Василів тим місцем, де Володимир почувався вільним од пут, накладених рідством з Багрянородними. За одежі з багряних паволок та вінець василевса в Києві йому доводилось платити власноруч урізаною волею, зате Василів став новою відрадою навзамін Берестовому і тим місцем, де й багряні одежі лишались при ньому, й на великокняжу волю ніхто не міг зазіхати. Тут можна було звично відпочити на ловах чи в трапезній з гриднями, а часом і в ложниці.
Був четвер седмиці[616] та свято Преображення Господнього. З чотирма сотнями дружини ще позавчора Володимир пройшов понад Стугною від Треполя[617] до Василева, бо мав звістку з Родня, що варта зі стін бачила нібито печенігів, котрі віддалік немалим числом ішли на північ. Вислані вчора князем на Застугну[618] дозорці повернулися ні з чим – не знайшли і сліду орди, але Володимир все ж послав гінця до Києва – аби Вовчий Хвіст борзо збирав полянську рать та йшов до Стугни. Дружина вже сідлала коней, щоб вертатись до Києва, на свято, коли ж це прибіг ловець з посаду і на крові присягнувши, повідав, що у глибокій ярузі правого берега бачив степовиків, числом, можливо, й кілька сотень.
Покинути напризволяще свій улюблений Василів Володимир не міг, тож вирішив, що ліпше сам з дружиною перевірить чи дійсно Застугною ошиваються печеніги в числі для города небезпечнім, чи то даремний страх смерда-простолюдина. Та й не хотілося, поклавши руку на серце, вертатись до Києва, щоб укотре непорушно відстояти всю святкову Божу службу, нехай і в новозведеній Десятинній церкві, – грецький обряд звиклому до дії великому князеві завжди видавався надміру обтяжливим, а тут така причина!
Стугна – ріка неширока, проте у вельми високих берегах, добряче зритих яругами, що поросли деревами й кущами, по дну котрих часом линуть до річки ручаї й притоки. Маючи за провідника смерда-ловця, на чолі своєї дружини Володимир перейшов по мосту річку і через версту, розділивши свої сотні навпіл, двома між'яр'ями, понад глибокою улоговиною з потоком, званим Рівчаком, де смерд і вгледів степовиків, рушив на полудень, маючи за мету або прогнати печенігів, або упевнитись, що їх таки немає – щоб уже зі спокійним серцем вертатись до Києва.
То була його велика помилка. Бо печеніги з'явились одразу з двох боків – вигулькнули з ярів, неначе з-під землі та й узялися відрізати княжу дружину від рятівної Стугни. Певно, Святослав не показав би степовикам спину за жодних обставин – таким уже вродився. Святославові було, звісно, легше: головне, що він мав та цінував – честь свою: "Мертві бо сраму не імуть!" Ліпше померти, аніж показати ворогові спину.
Володимир же, син його, отримавши від Долі все, чого бажав і навіть більше, прагнув жити, а тому велів трубити відхід і розділена, стиснута між ярами княжа дружина мусила з боєм пробиватись назад, до Стугни. Від повного оточення рятувало тільки те, що печенізьким коням непросто було піднятися з ярів нагору: заважали крутизна схилів та дерева, тож їхня чисельна перевага поки що не давалася взнаки. Січа котилась рідколіссям обох між'яр'їв, аж раптом, уже на заплаві, коли Володимир з гриднями щодуху мчав понад кручею до рятівного мосту через Стугну, наче нізвідки, з вербняка попереду вихопились ще печеніги й завиваючи, помчали напереріз.
Вже перед самим мостом він помітив степовика, що цілив у нього з лука хіба що за якихось півтора десятки сажнів, зрозумів, що не встигне ані зблизитись для удару мечем, ані прикритись щитом і вчинив єдине, що міг – здибив свого коня. А за мить печеніжин уже ввігнав у кінські груди стрілу і жереб, жалісно заіржавши від болю, почав валитися набік. Володимир заледве встиг вихопити ноги зі стремен, як кінь гримнувся на землю і князь покотився з кручі аж до води. В падінні фібула багряного корзна розстібнулася, меч випав з руки й плюхнувшись на річкове мілководдя, безоружний Володимир шаснув між кущами верболозу під міст – єдине, що встиг зробити.
Нагорі гула, дзвеніла, захлиналась криками страшна січа, рештки його дружини так і не помітивши зникнення свого князя, з печенігами на плечах пробивались мостом до Василева, а охоплений страхом беззбройний Володимир, втиснувшись в устій мосту, стояв під ним по горло у воді й чекав свого безславного, ганебного кінця.
"Господи... Господи, врятуй!... Христе, Боже наш, молю тебе..." – не тямлячи себе, хрестячись, тремтячими вустами шепотів Володимир і прислухаючись до вигуків печенігів, що шастали понад водою, шукаючи, звісно ж, його, великого руського князя, вінчаного василевсом, аби взяти беззахисного, беззбройного в полон, знущатися й глумитися, змушувати доїти їхніх кобилиць, а потім, вволю навтішавшись, продати в рабство кудись за тридев'ять земель або ж, як повезе йому, вбити прямо тут, на місці, – відтяти голову, щоб зробити з лоба окуту золотом чи сріблом чашу – як з отцем Святославом учинили – з котрої питиме кумис якийсь замурзаний, немитий та бридкий печенізький хан...
"Боже милостивий, порятуй мене, грішного!" – всім тілом тремтів Володимир-Василій, боячись не смерті – ні! – ганьби, бо не мав при собі навіть ножа, щоб захищатись чи віку собі вкоротити. Здерши неслухняними руками гостроверхий княжий шолом із золотим обкладом, мазав голову та лице мулом, аби тільки степовики не помітили його в напівтемряві, що навіть удень панувала під мостом. Ще вранці, рушаючи з Василева на пошуки печенігів, переконаний був, що немає вже про що й Бога просити: все у нього було – все й устократ більше, ніж мріяв... Та Христос, Бог всемогутній і справедливий, в мить одну показав йому чого вартий живот людський – висить на одній лиш волосині й волосина та в десниці Божій.
"Господи, каюся... Каюся, грішний! Пробач мені, Господи, провини мої й гординю мою!! Пробач, всемилостивий Боже, та порятуй многогрішного раба твого Василія... Порятуй, Боже!!!" Ще жодного разу не була Володимирова молитва такою щирою та палкою – навіть і на десятину від нинішньої: ані коли в Херсонесі, хрещення прийнявши, з купелі виходив, ані коли злюб з Анною взяв, ані напередодні того, як киян хрестив – що вже там про ті молитви, що опісля були, казати?! Молив простими словами, як до ближнього звертався, забувши й "Отче наш", і до Богородиці молитву, й "Символ віри", прохав Бога, як ниций смерд боярина не просить – з тремтінням тіла й душі, обома руками вчепившись у палю устою, аби лиш не пустити по воді зрадливі кола.
А печеніги явно шукали саме його: чути було, як знайшовши корзно, раз по раз гукали "Хакан!"[619], коло мосту тріщала лоза, хлюпала вода й розкосі очі всього за кілька сажнів від Володимира заглядали під моста...
"Христе, Боже наш! Коли не вартий я життя, даруй мені смерть, токмо не полон... Грішний я, Господи, грішний непоправно та повір мені востаннє, що спокутую всі гріхи свої, вільні й невільні такожде..." Покинутий дружиною, один, мов перст, серед сотень ворогів, він почувався останнім з ізгоїв, що від воріт раю умить потрапив до входу в пекло. То палка молитва давала князеві слабку-слабку надію, то зневіра опановувала душу й він завмирав, скутий страхом. Час зупинився.
... Того літа, як Володимир упокорив радимичів, прибув до Києва ромей від Геласія: стримав старий дане великому князеві слово. Рудий, колись кучерявий, якщо судити по коротко стриженій охайній бороді, а тепер лисий, мов бубон, прибулець назвався Ілією і припер із собою цілий міх вівліо. Був болгарського роду, тихим та непомітним, але знав про все на світі й на відміну від віщих волхвів, котрі тим, що відали, ні з ким із невтаємничених смертних не ділилися, радів, коли Володимир у нього про щось розпитував, а ще більше – коли вони сперечались, разом доходячи того, що Ілія називав істиною.
Хоча вони досить добре один одного розуміли, а все ж мусив Володимир поза власною волею вчити грецькі слова.