І що мені потрібно спочатку знайти себе...
Вони стояли і мовчки дивилися один на одного.
Стара Чижиха, котру вже мало хто з родовичів пам'ятав по імені – Полада – була знаменитою бабою-сповитухою, яка десятиліттями приймала в Коропі пологи. Добрій половині коропців, що народилися і виросли за той час та мали вже навіть власних онуків, пупи зав'язувала саме Чижиха. Низенька, кругленька, носик як жолудь, метка й непосидюча, вона не ходила, а бігала, вірніше – котилася, мов колобок. "Чижиху, як випростається, конем не доженеш" – незлобиво підсміювалися коропці, бо любили свою сповитуху. Ніхто ніколи не чув від неї лихого слова: усіх звала ягідками, лебідками, соколиками та коточками.
– Родити мені скоро, – прийшла якось до неї Вишня. – Ти вже ж не відмов мені, бабусю. Боюся я...
– Пощо, моя ти ластівочко? – беззубо усміхнулася стара і дійсно стала схожою на рум'яний колобок.
– А раптом щось станеться?
– І-і-і-і... – тоненько затягнула сповитуха: – Дивне ти мені речеш: станеться... Що може статися?! Коли вже понесла – народиш та й по всьому.
– Не відмовиш, бабусю?
– Відмовити по Праві не можу, якби й хотіла: Божий се труд. Іди дитятко. Прийде та година, нехай муж твій за мною явиться.
… Біль розривав Вишню зсередини. Вона в нестямі щось кричала на ложі в горниці, піт лився з неї градом і крізь той біль, що затулив собою увесь світ, часом звідкілясь здалеку чулося Чижишине: "Тужся, ягідко, тужся, Вишенько... " А потім, коли стало зовсім нестерпно, смертельно боляче, їй здалося, що біль всередині ковзнув із неї назовні, неначе з високої гірки і не встигла вона прийти в себе після полегшення, як почувся якийсь писк, якесь котяче нявкання і бабин голос:
– Прийшов, лебедику! Ач, який довгий: в отця увесь... А де моя сокирка[519]?.. Ось ми зараз пупочок тобі зав'яжемо, коточку...
"Це ж про моє дитя..." – Вишня підвела на тоненький плач голову, побачила на Чижишиних руках мокре рожево-червоне тільце, чубату чорняву голівку, затурбувалася:
– Плаче, бабусю! Дай мені!
– І-і-і-і... Не можна, зірочко!.. А ти куди, соколику?! Назад, назад! Син у тебе. Зараз же мені двері зачини! І купель, купель неси, чуєш, соколику?!
Сивер забігав, мов ошпарений. Вискочив у двір – Величко з Доморадом товклися біля ґанку.
– Ну що там? – спокійно, мов би йшлося про якесь козеня, поцікавився Величко.
– Син!
– А-а-а... Добре. Древоділом буде.
Ото й усе: що їм, молодим?
– Домораде, воду нагрів?!
– На-а-грів...
Під казаном догорало багаття, поверхня води парувала. Нагонив своїх домочадців – забігали, заметушились: понесли до горниці відра з окропом та холодною водою, корито.
Баба знову нікого не пустила. Перша купіль для новонародженого немовляти, яке щойно прийшло у цей світ нічим не захищене від злих, ворожих сил, має бути особливою, тож сповитуха готувала її неабияк: купала немовля в гарячій воді з коренем девясилу, аби виріс мужем міцним, нездоланним, як отець його, діди та пращури. Скупаного сушила біля печі, що палахкотіла у жарко натопленій горниці – нехай звикає до тутешнього Сварожича, а той до ще одного домочадця, затим взялася, нашіптуючи, кропити горницю, себе, Вишню та дитину – від злих духів, від Нав'їв – і лише потім передала малого крикуна матері:
– Ти бач, який горластий! Весь у діда! Оце тобі, сонечко, зілля, покладеш у вашу постіль, а це в колиску, а це ось носитимеш за пазухою, як на людях будеш – від лихого ока воно. Гляди ж, не сплутай, рибонько!
І прочинивши двері, зумисно строгим голосом гукнула:
– Ну, де вже там колиска?!
Кленова колиска була старшою від Сивера, бо такі речі, щоб рід не перевівся, ніхто з господарства не викидає. Хтозна кому першому в роду вона прислужилася: чи й не самому Рожденові? А що вже усім Жадановим дітям – і до ворожки не ходи. Знайшлася вона ще восени все в тій же робітній кліті отчого житла; Сивер останніми днями лише замінив у ній одну боковину, геть побиту древоточцем та Вишня підшила до основи нову попінку – усе в колисці має сповна, до останку відслужити родові. Збігав до стодоли по житню солому, набравши ледь не оберемок, ускочив до кліті, прихопив колиску та приготовану Вишнею хлібину, подався нагору.
З острахом зайшов. Дитя вже затихло, припавши до материного молока; Сивер ніяково стояв, переминаючись з ноги на ногу, доки Полада встеляла колиску соломою, відчував себе зайвим, навіть трохи чужим.
Поклали нагодоване, спеленате в шмат старого зношеного матір'ю полотна немовля, поряд з ним хліб. Сивер зняв з пояса свого ножа в ножниці, притулив поряд із сином – нехай оберігає його первістка від зла.
– Ну все, – розвернула за плечі новоспеченого отця баба, – іди, коточку. Нехай посплять.
Перед ґанком, не знаючи куди себе подіти, стовбичили Доморад з Величком – Сивер мовчки пройшов повз них, зупинився посеред двору. Погляд чужих очей заважав, схотілося самоти. Вийшов за ворота. Прибутна лизала колію дороги за якихось два сажні перед ним: не треба нікуди й ходити по воду – з воріт вийшов, зачерпнув обережно відром і хоч худобі давай, хоч сам пий.
Перша зелень торкнулася вже верболозів – ледь-ледь виткнулися з розпуклих бруньок перші листочки, а як змінилося усе навколо! Замість сірувато-бурого неживого лугу тепер, скільки око сягало, вилискувала блакиттю відбитої Сварги і подекуди несміливою ще зеленню кущів прибутна, білі хмарки пливли угорі і розчинялися в воді, по лугу серед напівзатоплених кущів та старезних дупластих верб плавало розмаїте птаство, з лісу неслися багатоголосі вже співи крилатих щебетунів, красне сонечко пригрівало Сиверову спину і ліву щоку, а легкий вітерець ніс приємну прохолоду – в душі свято і навколо теж!
Син… Протинявшись по чужих світах мало не все життя, дожити до сивого волосся, вважай, до старості, і повернувшися до свого роду з єдиним бажанням притулитись до котрогось з братів чи братаничів, аби в теплому кутку дочекатися смерті та й лягти в рідну землю біля могил тих, хто тебе колись породив – а замість цього отримати у винагороду від Долі все, чим багатий кожен з твоїх родовичів, окрім тебе, колишнього, чого ти сам ніколи не мав та навіть і не сподівався мати – за що це все тобі? Дивно, але варто було повернутися на рідну землю, як пішло життя твоє просто і легко, наче віз під гору. Чому? Це від рідної землі сила така йде чи від роду твого? Ти прагнув кутка свого в чиємусь житлі та ще хіба ловів доста, а отримав і житло власне і жито, і жону, і лови, і ремесло. А тепер ще й сина!
На Видуту колись сердився, що жону тобі нав'язав, а слід було б за це стриєві в пояс поклонитися. Рикуш толоку зібрав – житло махом звели. Вишня щастям по вінця наділила. За все попереднє життя не мав стільки клопотів, як за минулі літо та зиму, зате поволі геть вивітрилися з голови усі оті сумніви та гризоти, що мучили його від Ломбардії до Коропа – коли маєш щодня повно турбот, ними одними голова лише й забита.
"Кожен птах повертається до свого гнізда" – сказав йому колись Шамро. Кожен! Он їх скільки – усі повернулися, ну, майже всі… І ти міг не повернутися, можливо, сто разів міг не повернутися, одначе ж стоїш тут. Стоїш, вважай, на тому ж самому місці, з котрого колись давно усі твої поневіряння й почалися: немов пішов по колу – велетенському такому, на весь світ, колу – йшов, йшов та назад і прийшов.
Спитати б себе: навіщо ходив? Що шукав – минуле щастя? Чи кого – Хозарина, ворога свого? А недарма ж Праполк сказав колись: "Знайди спочатку себе"… То, може, правда, себе шукав та оце тільки тепер і знайшов? І тому жити стало легко і просто, як з гори підвода котиться?!
Бачиш, як воно виявляється: не лише річ загублену можна шукати, чи звіра в лісі, чи ворога, але й себе. Може, навіть в першу чергу себе. Може, навіть не один раз. Часом і все життя. Бо без цього, виходить, ніяк.
… А сина Молибогом назве: стільки молився за нього та Вишню!
Епілог.
Літа плинуть, як вода в Десні, та коли вірніше сказати – намотуються щільними витками на твоє життя, як смужка сиром'ятного ременя на кибить[520] руського лука, коли лучник хоче склеїти її частини між собою. Від Великодня до Великодня, від косовиці до косовиці – одне за одним: чого не навчився робити, чи з якоїсь причини не встиг минулого літа, мусиш навчитися або зробити тепер – Сварог дарує тобі ще одне своє коло – вчися, дурню! Бо коли не зробиш і цього літа чи потрібну мить проґавиш, хтозна чи й виправиш потім той огріх живота свого.
Рикушевій сотні сіножать дісталася цього літа найближча – між двома деснянськими протоками: Короп та Вить, за пастовнем, справа від плавучого мосту. Коли, повертаючись у город, ішли косарі понад Коропом, там, де протока робить поворот ошую, відкрився їм з-за верболозу двір пришлеця Сивера, що, повернувшись три літа назад зі своїх скитань, виселився з города та й приліпився зі своєю господою поряд з валом спаленого хозарами Вишнякового городища на протилежному березі, якраз навпроти коропського коліна.
– Жиру-у-є Озарич, – обернувся до Новака Будай. – Три літа тільки минуло, як звели йому терем, а ти дивись – вже новий собі зижде!
– Що терем, – двір наскільки розсунув... Вже не тин, а ціла стіна і ворота немов у граді. Жирує, це ти вірно речеш, – не змовчав дрібний, мов біб, Паско. – Бач, за три літа нарочитим мужем став, з купцями сурські вина розпиває, закупи тепер у нього й рядовичі. Чого б не жирувати – на всьому готовому. Від Десені, казали люде, пуди срібла йому лишилися...
– Паско, ну що ти отсе мелеш безкостим своїм язиком?! – обурився Рикуш, що випадково підслухав ту розмову. – Які пуди срібла?! Став би він з ранку до ночі на купецьких забаганках сокирою махати? У мене теж і закупи, й рядовичі, то, як тебе послухати, і я жирую?
– Ти коваль, Рикуше, як і дід твій, і отець – хто не знає? Молотом своїм, хитрістю ковальською срібло собі куєш. Супокон віку – різана до різаної, ногата до ногати, – вступився за Паска Будай: – Ти собі терем звів? Отож! А тут прийшов на все готове, ми ж йому толокою житло звели, так, бачиш, розкидав і нове ставить – наче тобі в купця якого.
– Що то за швець, коли сам без чобіт ходить? – не змовчав і Новак: – Та й хіба ж не ти, Будаю, казав йому на тій толоці, що дерево негодяще? На теремах і ми з тобою нині взвить маємо – дякуй Озаричу.
– Сивер подруг мій з малих ще літ: не дам нікому гудити, – набурмосився коваль.