Мрія про хрещення відтоді не давала отрокові спокою. Коли ж від Сивера почув, що в Києвому граді багато християн, вирішив, що потрапить туди неодмінно – і куди ближче, ніж до Вручія, і город великий, стольний: там утікачеві з рабства легко сховатися, легко й прожити.
"Хай тільки поводень спаде – ніщо не спинить: пішки піду, на колоді Десною попливу, а все одно, Києва дістанусь і християнином справжнім, як Павло, а не Сивер оцей, двурушник сіверський, стану!" – раз по раз повторював про себе Доморад, немов обітницю Христові давав.
– Усе суще Родом поєднане і в Роді перебуває. Боги від Роду пішли і ним у Праві тримаються, люди ж – суть рід Дажбожий в Яві, а тому й жити потрібно родами, Пращурів своїх прославляючи, чиї душі Землю нашу тримають, Божою силою в Сварзі підвішену! – гучний Шамрів голос тут же й потонув у криках "Сла-а-ва!!", виголошених в кумирні капища тридесятьма горлянками перших мужів коропського роду та підхоплених багатьма іншими, що були на капищі поза круглою хороминою з Богами..
– Почнемо ж, Кологастові нащадки, сукупно з Дажбогом та отцями нашими, що незримо присутні тут, пожертву спільну во славу їх!
Шамро узяв спечений Ізборою великий та високий, мов прутень Ярила, великодній хліб з лискучою коричневою маківкою, що увінчана була шишкою, двома Божеськими Птицями та свастею, прописав ножем на його круглому денці криж, означаючи тим Дажбога, що має чотири сутності, і розрізав навпіл.
– Прийми, Подателю благ усяких, цей хліб від роду нашого! – волхв низько вклонився кумирові; за ним те ж саме зробили й усі присутні.
– Прийміть і ви, Пращури наші, хто нас породив і тримає на світі незримо, цей хліб від дітей ваших! – тепер уже на всі чотири сторони вклонився Шамро і половину хліба, розкришивши її над жертовним каменем, лишив біля кумира Дажбога, а з іншою, ламаючи її рукою, пішов по колу; разом із ним йшов іще й молодий волшебник з макітрою колива – частували три десятки найзнатніших родовичів, тих, хто напряму, через отців своїх, походив від Кологаста.
Сивер стояв другим, одразу ж за Видутою, потіснивши навіть злого через те Любима – такою була воля Шамра, адже Жадан, отець Сивера, був старшим сином Рождена, Видута – молодшим. За Любимом височів Величко, за ним – решта родовичів, по першорідству, по тому, скільки в кого текло Кологастової крові. Ще шість десятків мужів, що не мали прямого рідства з пращуром Кологастом, не вмістившись в кумирні, стояли навколо неї: вони також отримали з рук Шамра свою дрібку великоднього хліба та ложку колива від волшебника.
За тим перейшли до требних хоромин: в усіх трьох стояли накриті білими лляними убрусами та вставлені обрядовими наїдками, жбанами з медом і сиченим пивом довгі столи: волховичі трудилися над ними увесь попередній день. Почалося храмування: спільна з пращурами треба.
Славив волхв пращурів, здіймалися над столами роги та утиці з липовими, чорничними, малиновими медами, вишневою сур'єю; родовичі, хмеліючи від випитого, гукали дужими голосами "Слава!" – аж луна котилася лісом, понад Ужеттю й вихлюпувалася на залитий прибутною водою луг. Захмелілий вже Сивер нетерпляче чекав того часу, коли волхв Шамро візьме до рук гуслі – надходив час кощуни співати, аби кожен, хто справляє нині сукупну з пращурами требу, пам'ятав стезю роду свого, знав, чия кров тече у жилах його і не забував тих, хто світ тримає, не дає йому згинути.
Ще восени, на минулі Діди, Сивер, розмовляючи з Видутою про свою лядину, прослухав дещо в кощуні – щось таке, що всю зиму не давало йому спокою; тепер же нетерплячка била його, мов лихоманка – здалося тоді йому, чи ні?!
– Слава Богам нашим доблесним:
Роду, Сварогу, Макоші та Велесу! – почав Шамро:
– Сувирів Дажбог породив од корови Замунь,
Праотця Ора нащадки ми рідні,
Пращури наші з Богами єдині у суті,
Землю тримають, щоб ми тут жили!
Крилами б'є Мати-Слава, пісню співає
Про тих, що ворогам не здалися
На довгім шляху, що судилося Долею
Сувирам пройти до Пендебу,
Через Перусю вернутись назад,
Як вертається птах навесні...
Не вчулося!! Не здалося! – Сивер увесь аж вперед подався, боячись пропустити бодай одне слово кощуни, не звертаючи уваги на Видуту, що смикав його за рукав і щось говорив не надто слухняним уже язиком. Пендеб... І Перуся... Авжеж! Від здогадки Сивера аж у піт кинуло. Він тепер уважно вслухався в кожне слово кощуни:
... Згадаймо про те, що отці наші
У Сварзі блакитній обитель звели
І зорями дивляться звідти на нас,
Бачачи все, що ми діємо тут.
Кон берегти нам суворо велять,
Уложений ними з Богами!
Мати-Слава співає над нами.
Крилами б'ючи у Сварзі,
Туман розганяє зневіри,
Щоб бачили всі, хто живий,
Дорогу пряму до високої Сварги
І не звернули за Кон.
Мусимо знати усіх праотців
Від Ора славетного до Богумира,
Що з Подунав'я, рятуючи русь,
Вивів роди наші од ворогів.
А вже від нього до Кологаста
І до останніх, хто славен ділами!..
Гуділи гуслі, шуміли сп'янілі родовичі та їхній шум все одно перекривав дужий голос волхва, що вів свою довгу оповідь про подвиги власного роду. Він співав чи не про кожного старійшину-праотця роду, розповідаючи про великі битви, перемоги і поразки, про те, як об'єдналися роди росів, антів, сувирів, борусів, кравенців та ільмерців у Руськолунь і праотець Ор повів їх на полудень, далі від холодів, шукати кращих пасовищ для худоби; як прийшли вони зі своїми стадами до Пендебу і відвоювали собі найродючіші межиріччя; як Велес навчив там сувирів обробляти землю і як проживши в достатку багато поколінь, частина русів пішла таки назад, до рідних земель; як по дорозі опинилися вони разом зі своїми стадами в полоні могутньої Перусі, але щасливо вийшли з нього; як сувири, прийшовши на береги Десни, поставили в середині своєї землі Воронжен і відтоді сиділи на його столі свої князі, і як пішли з руссю до Дунаю, але не втримались там супроти Замор'я[506] і змушені були йти назад, засіваючи своїми кістьми чужі поля, поливаючи власною кров'ю чужі пасовища, як прийшли потім хозари і примучили рід, як за ними внадились варяги та сіли на Десні біля Чернегова, перетявши сувирам шлях у Дніпро, і як знову повернулись хозари, попаливши городи та городища, як занепав після Подунав'я Воронжен, а князі сіли в Чернегові...
Довго співав Шамро. Скінчивши кощуну, він пішов з гуслями до наступної хоромини, аби усі родовичі чули, знали та не забували те коріння, що живить дерево коропського роду аж до останнього листочка, а Сиверові уже не пилося й не їлося, думки крутилися тільки навколо одного: невже правда те, що він намислив і здогадка його вірна? Коли ж храмування скінчилось, усе було випите та з'їдене і родовичі, похитуючись, покидали капище, Сивер не витримав, підійшов-таки до Шамра.
– Скажи мені... Ти співав про якийсь... Пендеб – так? І ще – про Перусь... Де це?
Волхв знизу вгору уважно дивився на Сивера, наче вивчав його, уперше побачивши; а може він вирішував про себе, чи варто розповідати оцьому відступнику сокровенне? Нарешті сказав:
– Присядемо.
Коли вони сіли на лаву, Шамро мовив:
– Кощуни мені передав Божеслав, а йому інші волхви, що перед ним були... Пендеб – то земля на краю світу, за Ра-рікою, за високими горами, за сімома морями. Там в кисільних берегах течуть п'ять рік з молока, зовсім не буває зими, а пшениця й просо родять двічі на Свароже коло. Там скрізь у лісах диковинні звірі, небаченої краси птахи, що постають із попелу, в ріках повно коропа, немає голоду і хвороб, усі люди веселі та щасливі, там живуть мудрі рахмани, а хижі леви й пардуси їдять з їхніх рук.
В Сиверовій пам'яті в одну мить зримо постало далеке минуле.
– Я там був, – тільки й сказав і ствердно кивнув головою.
... Ще ніколи Доля не заносила їх так далеко, як того разу, коли вони з Фрейваром підрядилися охороняти купця-вірменина Месропа. Той протоптав шлях із Константинополя через Багдад та Дамаск в гірську країну Саманідів[507] і далі аж до підніжжя гір Куньлунь, туди, де сторожова застава хинів Янґуань перегороджує чужоземцям шлях до їхніх земель. Дуже вигідно продавши на тій заставі хінам виноградні пагони і грецьке вино, Месроп рушив на полудень, до Бгарату[508] – в хіндські землі, по слонову кістку та алмази. Пройшовши уздовж кордонів хинів, їхній караван перетнув озерний край Кашмір[509] і через Барамульську ущелину, що навпіл розтинає гірський хребет Панчала[510], понад бурхливою Вітастою[511] вони потрапили в Пенджаб – країну п'яти річок.
Після багатоденних переходів гірськими перевалами серед голих, безлюдних гір Гіндукушу, що виблискують проти сонця снігами своїх крижаних вершин, де людина на верблюді почуває себе малесенькою комахою, мурашем, що повзе у самоті високою деснянською кручею, після узгір'їв Кашміру, де над тобою увесь шлях нависають ошую ще вищі, аніж Гіндукуш, сліпучо-білі гори на ймення Гімалаї, вершини котрих ховаються десь за хмарами і дістають, певно, обителі чужинських богів, і перед якими людина починає відчувати священний трепет та усвідомлення власної нікчемності – після цих гір зелені долини п'ятиріччя видалися Сиверові небаченою землею казкового достатку.
Десь там, на іншому кінці світу, в сіверській землі мели завірюхи, на гірських перевалах скажені вітри та люті морози проймали караванників до самих кісток, а тут схоже було на місяць рюен[512] – вдень не жарко, лише вночі тягнуло холодом, аж до пари з вуст. Місцевий люд, це було видно, жив у достатку, поля пшениці та безліч стад гов'яда нагадували Сиверові рідну землю, от тільки ріки були куди ширшими від Десни та гори височіли з трьох боків, зайвий раз стверджуючи, що шлях сюди нелегкий, мало кому посильний.
За кілька днів їхній караван, рухаючись з найнятим місцевим провідником до якогось потрібного Месропові міста, де той сподівався дешево придбати хіндські коштовності, встиг переправитися через дві ріки – Чандрабгаґа[513] та Іраваті[514], але почалися дощі, набагато раніше, аніж звичайно в тих краях.