ьменників було значно більше, ніж приміщень у новому будинку, самі мешкання були більші й менші, ліпші й гірші. Багато .пайовиків, що мають формальне право на мешкання, не дістануть його. Як то треба володіти інструментом влади, щоб заграти цю складну п'єсу розподілу!
Як недавно розподіляли масло згідно з визначністю, знаменитістю, так пішло діло й тепер. От тільки з тією відміною, що мешкання вже були раз розподілені, деякі навіть заселені, але час і відповідні органи внесли корективи, знову з'явилися вільні.
Насамперед, переглянули списки невселених ще пайовиків, це було найлегше. Там траплялися прізвища репресованих. Тільки один помах олівця — і пайовика вже не було.
Межи тими номінальними пайовиками бовталися такі прізвища, як Смеречинська...
— Смеречинська? Яке там її соціяльне походження? Батьків не розкуркулили?
— Кажуть, що вона попівна, — (відповідає Юхим Загайгора, радянський український письменник, член президії, походжаючи по кімнаті з закладеними в пройми жилета пальцями, як його 'батько, ювелір Аба Цудечкіс.
— Почекає, — ронить Борис Харитонович. — Хай ще трохи подрукується, а там буде видно...
— Тамара Сагайдачна.
— От кому треба дати в першу чергу, — оживився Борис Харитонович. — Здібна письменниця, працює над книжкою про жінку-ударницю, крім того, обтяжена сім'єю. Сагайдачну треба стимулювати до праці. В нас зовсім бідно з жінка-ми-письменницями.
— Тарас Сарґола.
— Нам баляст непотрібний, — недбало кидає Микитчук. — Повернути пая.
І Сарґола із списків викреслений.
Так схуд список пайовиків, його відклали тим часом, а взялися до списку "потребуючих розширення площі". Це були переважно нововідкриті молоді таланти, що їх ретельно стягав Юхим Оксанич до "Літературної газети". Бо імена, як Рогнідич, Криничка, Першотравневий, а так само секція жидівської літератури, були вже задоволені.
За кожного з цієї талановитої молоді, говорив слово, два Юхим Загайгора. Свої реб'ята!
До деякої міри й Борис Харитонович знав їх. Чад хвали й тиміяму став уже необхідний. Друкований листок здавався йому сірим, коли там не мелькало його ім'я чи портрет. А молоді критики вже додавали куті меду.
— Треба їм створити умови, хай молодь працює! — схвалює Борис Харитонович.
Симбіоза критики драматургічного генія була б неповна, якби не було самих творів. Вони були.
Була премійована на всесоюзному конкурсі "Комуна в степу", була нова п'єса Микитчука "Нова знать", що ось має з'явитися одночасно і на сцені, й на екрані. Недаром він стільки років працював у кінематографії.
Ніхто ж не знає, що авторів того фільму два. Один із них засланий. І все в порядку. Зрештою, Ставенко колись сам запропонував йому таку комбінацію: пишуть удвох, Борис дає своє комсомольське ім'я, гонорар поділять. Так багато робили, щоб просунути сценарій.
Як то вчасно підбігло! В цека комсомолу фільм дістав уже великопишномовну оцінку. Слава ніколи не ходить поодинці.
Борис Харитонович згадав, нарешті, що десь напевно чекає Танцюра. Настрій у нього був, як у доброго вельможі.
— Не журіться, товаришу Танцюра, якось то буде, як сказав безсмертний Купер'ян, — привітав він його без довгих передмов. — Я гадаю, все обійдеться якнайкраще. Колись я у вас був, а тепер може ви на часок коли ввечорі заглянете. Поговоримо, в шахи пограємо. Бо, їйбогу, я зараз так не маю часу...
VII.
Миналося літо, миналося. Рання осінь із своїми принадами все більше входила в права.
Мама все частіше згадувала, що їй треба вже їхати. Оксана буде сердитися, що мати втікла від неї, а на зиму... все одно, треба вертатися.
Так ніяк не хотілося їй їхати, не солодко їй там. Ще як згадає про ті черги... В великому місті більше чого можна дістати, а в таких провінційних містах крамниці завжди порожні, наніч у чергу навіть за пайковим хлібом треба ставати. Бо як не станеш звечора, то о десятій годині ранку хліба вже нема. Зимою намерзнешся, намучишся, поки діждешся тієї шостої години. А ще й наштовхають тебе... А на чиї то плечі все лягало? Бідна мама...
— То зоставайтеся на зиму, — несміливо казав Тарас, бо знав, що в цім холоді та його нужді не витерпить тут.
Ні, на зиму він матері не міг залишити. Літом ще можна спати на підлозі, а зимою...
Батько й мати мають права зневажати його. От, учився, учився, а яке пуття з того? Захотілося йому в писаки!
Слід було б йому хоч заради них змінити свій життьовий шлях, — десь на будівництві цеглу носити чи чоботи шити. Але при одній цій думці в ньому зринала затятість. Мусить і собою, й своїми обов'язками знехтувати, а не відступати. Це безпощадно, — але так мусить бути.
А тому Тарас почував себе винним, хоч ніколи в нього такої розмови не було з батьками. Вони делікатно промовчували головне, ніколи не дорікали, не розпитували. Може вони пригадували свої молодечі прагнення й нездійснені мрії? Тим то таке заторкнуте смутком їх сумісне життя.
Раз увечорі, того вечора прощального, коли літо в най-буйнішому розквіті, а вже чути подих ранньої осени, витягнув маму Тарас у сади над Дніпром.
Сиділи, слухали концерт на літній естраді, фантастично оторченій вітами вікових лип. Мама по-дитячому свіжо все сприймала, переймалася жалем.
— От, і разу тут, у цім саду, не була...
Вона, хоч уже була на схилі літ, хоч уже побабчилась на лиці, — дивно зберігала в собі риси молодого підлітка, цікавого до всього діївчука. Незайманість її джерельно чистої мови витримала пробу цілого життя. Вона ніколи не підпадала жодним впливам. При мамі Тарас почував себе, як при найдосконалішому словнику, і при ній переконувався, як опростачіла, зубожіла, просякла штампами мертвої канцелярщини його мова.
Коли вже прийде час, що зможе він, працюючи, обернутися до мами й запитати іпро те, чого в книзі не знайдеш? Він ще багато й багато мае у неї вчитися.
Вона була неторкнута роз'їдаючим часом, тільки більше ясного ума мала.
На яскраво освітленій електрикою сцені, повитій по краях зеленими лапатими вітами, грала оркестра. Мама уважно слухала, — старенька, щупла, простенька жінка. Ланцюг від старої української селянської минувшини до українського тонко індивідуалізованого прийдешнього закидався десь у безсмертя.
Такі вони були й такими повинні бути, — материне покоління таке, а Тарасове таке. Такими й повинні бути для цілости й гону вперед.
Таємними шляхами приходить до нього думка, що так і мусить він жити та працювати. По-своєму, а не як наказують. А коли інакше, — то не хоче й жити.
Отак і життя пройшло. Все думалося, шо воно ще попереду, а оглянешся, — воно вже й позаду. Вже вона не така дівчинка, а бабулина.
— Чи давно було, що ми з Мар'янкою Ференцевою, та Даньком, та Никодимом разом до церкви ходили? Наче вчора. Я тоді також отаким патиком була. А хіба б і я не могла бути отакою, як оця тоненька в чорному, що на скрипці грає? Якби то нас учили.
Мама думала приблизно те саме, що й Тарас, але по-своєму те витлумачила, вклала в образ тоненької скрипальки на естраді.
Отак вони удвох уміли говорити. Мало сказати, а за тим покласти неочеркнено багато змісту. В тих скупих словах були заховані всі мрії, може навіть неоформлені. Чого хотіла, — на схилі літ побачила в живому образі.
— А що ж то воно таке, той СОЦІАЛІЗМ? — несподівано запитала вона.
— Це лад, щоб усім було добре, — знайшов що перше сказати заскочений Тарас.
Мама на це нічого не сказала. Але за кілька хвилин знов запитала:
— То як для всіх, — чому ж нас порозганяли?
І Тарас уже не мав що на це відповісти. Чому, справді?
його старі обоє чогось іншого хотіли все своє життя. Рвалися з епохи, в яку вставила їх сліпа доля народження. Мусіли якось пристосовуватися до тогочасних вимог епохи. Ну, а стали куркулями, позбавленими права голосу.
І зміна та, що розламала їх епоху вдрузки, прийшла. І могли здійснюватися мрії про якесь досконаліше життя...
Та не для них прийшла вона. І не для їх дітей.
Вони — парії в цьому сьогодні... У "безклясовій, соці-ялістичній ері"...
А життя йде. І він скоро оглянеться — вже все позаду.
Чи ж має він право відкладати на майбутнє свої завдання і прагнення? Ні, не сміє.
VIII.
Ще не так давно Тарас, хоч не почував під ногами власного ґрунту, хоч жив лише надіями на незабарну перемогу, все ж почував якесь опертя. Одною точкою він спирався на приятелювання з Левітом, на плинні, хоч не дружні, та все ж, рідні чимось зустрічі із такими ж, як він, викиненими за борт. Дарма, що вважав він їх за ретроградів, а себе повно-вартним носієм пролетарської ідеології. Третя точка опертя була між Тамарою й Килиною, чи в них обох разом.
Сьогодні, ідучи оце сходами нового письменницького будинку, він почував себе самотнім, загубленим. Він ніяк не міг відкараскатися 'почування, наче живе й ходить під низько навислими гранітовими ущелинами. Низькістю своєю вони давлять на нього, от-от придушать.
Вже зовсім "порвалися зв'язки із світом. Тарас входив щодалі в душевне підпілля, — більше заслання, ніж би десь у засланні серед таких самих парій. Наростали непокірні думи, несподівані й бунтівливі висновки — і росло це на тому самому угноєнні, на якому "партія й уряд вирощували
своїх стахановців та ударників. Росло воно само з себе, без жодного навіяння, впливів, підживлювання заходами "кля-сово-ворожих елементів".
І росло саме тому, що Тарас прийшов до епохи соціялі-стичного будівництва із юнацьким запалом, із ©ірою, відданістю, правдивістю, щирістю.
Все це непотрібне "безклясавому соціялістичному суспільству". Він із своєю чесністю, щирістю непотрібен.
Вже не було куди й заходити. З Килиною він не зустрічався. Кузьма помер. Навіть до Поштаренкової не міг зайти, її викинули з квартири і невідомо, куди. Інших, хто б не приходив на думку, не хотів бачити.
Може навіть і Кузьми не хотів би бачити, той хоч був щирий, але застиг на рівні світовідчування дядька з села, таким і помер. А кого хотів би — це якогось такого лицаря й далекогляда. Може Миколу Хвильового... А може й не його самого, лише діткнутися атмосфери сузір'я вільних умів, яких так багато зродилося було на Україні зразу в пореволюційні часи і яке завершив хвильовизм. їйбогу, кращого, цікавішого часу, більшого горіння Тарас у своєму житті й не знав. Тоді, зблизька, він того оцінити не зміг, розстроєний настирливістю покритих червоними сатинами трибун. Але