Гребцями керуватиме чоловік, котрий стоятиме в димарі.
Микошинський довго не озивався, та зрештою підвів на Саву очі.
— Ну, що ж, спудею, кебета в тебе справді варить. Поміркуй ще над тим, аби човен був легкий і щоб його неважко було тягати по морю. Світ-бо неблизький.
Сонце вже сховалося за фортечними стінами, коли Приблуда з Потурнаком пішли до свого куреня. Микошинський дивився їм услід; він усе ще відчував запах риби, яким віяло від них. Були вони одного зросту, обоє худорляві; їх можна було б вважати за батька з сином. Втім, не тільки постаті й риси характеру (обоє були небалакучі) поєднувало їх, а й щось інше. Тим іншим було горе — велика сила, що зближує людей. Потурнак спізнав його сповна за багато років неволі, спудей теж звідав, що це таке. На мить гетьман відчув себе відповідальним за долю цих двох, як і за долю сотень інших, котрі почали прибувати з зимівників, хуторів, бурдюгів, щоб взяти участь у морському поході. Почуття провини неначе накотилося на нього з майбутнього. Його раптом охопило нездоланне бажання заглянути на кілька тижнів наперед і запобігти лихові, якщо воно чатує на них.
Підводний човен стояв на стапелі в потаємному місці Військової Скарбниці. Смужку прибережного піску захищали з усіх боків від стороннього погляду високі очерети та верболози. Це були дві зменшені копії чайок, покладені одна на одну, як половинки горіха. З дна верхньої стриміла порожниста колода заввишки з людський зріст. Спідня мала по два короткі весла з кожного боку. Сава припасовував до борту шкіряний манжет з ноги теляти, який тонким краєм обтягував весло.
— Неси смолу! — гукнув він Гарбузові, котрий неподалік палив багаття.
Той приніс цеберко і, спотерігаючи, як товариш обсмолює довкіл отвору для весла, сказав:
— Ось роблю я, Приблудо, це діло, а не маю до нього віри. Бо не втямлю, чому човен плистиме під водою, а не затопиться зовсім? Чи я вже такий дурний?В’юн, який працював з другого боку човна, озвався на те:
— Не сумуй, брате, зате ти здоровий і гладкий. Сава кинув погляд на Гарбуза, проте на широкому рожевому обличчі не завважив і тіні гніву. Він чи не зрозумів кпину, чи не образився.
— Жив чоловік один розумний у Стародавній Греції — на ім’я Архімед, — мовив Приблуда. — Чув про такого? Отже, не чув... Так оцей мудрець довів, що будь-яке тіло плаватиме доти, доки вага його не перебільшить вагу води, яку воно собою витискає. Петраєш, Гарбузе?
— Не дуже...
— Ну, ти ж не дивуєшся, коли плоскодонка, в яку ти сідаєш, занурюється мало не по самі кочети. Човен наш також можна навантажити так, що він у воду ввійде аж по край димаря.
— Гм... — тільки й сказав Гарбуз, який попри своє дрімуче невігластво ставився з повагою до кожної освіченої людини.
Сам він народився в родині посполитих неподалік від Чернігова. На Січ Стецько Гарбуз утік ще юнаком, рятуючись від помсти управителя княжого маєтку, до якого було приписане Стецькове село. Пан управитель Яць Пшеволодський полюбляв влаштовувати різні спортивні змагання і сам брав у них участь. То був здоровенний і дужий чоловік, з яким ніхто не міг зрівнятися в силі та спритності. Рік у рік до маєтку приходили молоді шляхтичі, аби стати на герць з паном управителем. Та кінець був завжди один: того винесуть з вивихом ноги або руки, іншого — з поламаними ребрами, а одним бідним шляхтичем пан управитель так гепнув об землю, що той віддав Богові душу. В дні змагань господар влаштовував велику учту: наказував викочувати з льоху діжки з вином, різати свиней... Незаможна шляхта та посполиті потім на всі заставки вихваляли відвагу пана Пшеволодського. Якось Стець Гарбуз — йому було тоді вісімнадцять — прийшов з гуртом молодиків до маєтку подивитись на змагання. Та цього разу ніхто не наважувався стати на герць з паном управителем. А той сидів у кріслі біля пустого килима, нервово покручував вуса. Вже тричі рефері викликав до герцю, та марно. Тоді господар підвівся з крісла і окинув поглядом юрбу.
— Ти, — показав пальцем на Стецька, який помітно вирізнявся поміж гурту.
В голосі чувся наказ.
Гарбуз перелякано белькотав про те, що він не може бути суперником ясновельможного пана, бо звик лише ходити за плугом, а на борні зовсім не розуміється. Та його не слухали. Рефері Пшеволодського вмить здер з нього сорочку і випхав на килим. Пан управитель, розглядаючи молоді сильні біцепси супротивника, вдоволено посміхався. Він був на півголови вищий від Стецька і усмішку мав чуйну й добру. Від тієї усмішки хлопець враз заспокоївся. Навіть відчув гордість, що змагається з таким вельможним паном. Він і незчувся, як Пшеволодський, вхопивши його в оберемок, жбурнув ним об килим. Стець лежав, хапаючи повітря, немов риба, яку викинули на берег. Коли врешті він прийшов до тями і крізь густе марево, що заволокло очі, побачив усміхнене обличчя управителя, то підскочив, немов потужна пружина, і, вхопивши Пшеволодського за руку, так сіпнув її, що висмикнув з плечового суглоба. Пан дико заволав. Знявся лемент: одні челядники кинулись до свого господаря, решта — в’язати Стецька. Та коли дворовий костоправ управив суглоба, управитель наказав розв’язати супротивника, але його прозорі очі нічого доброго не віщували. Вчинив він це, як і все, що робив, для позерства, бо ж на святі було присутнє панство навіть з Києва. Тим, хто знав управителя, було ясно, що Стецька Гарбуза потягнуть до маєтку, як тільки роз’їдуться гості. За Литовським статутом простому хлопові, який ударив шляхтича, відрубували руку. Того ж вечора батько наказав Стецькові осідлати коня й відіслав до Чернігова. Цілий рік по тому він був учнем кравця, працюючи від сходу до заходу сонця. Місто мало свої звичаї. Тут більше, ніж у будь-якому місті Речі Посполитої, був потяг до запорозької вольниці. Тут і пристав кравчик Стецько до гурту молодиків, котрі вирушали на Низ у пошуках пригод і кращої долі. За дванадцять років він став професійним вояком, брав участь у суходільних і морських походах, був сміливий і ні в гріш не ставив власне життя, водночас залишаючись скромною людиною і надійним товаришем.
Із заростей верболозу вийшов гетьман у супроводі джури.
— Здорові були, пани-брати! — привітався він.
— Здоров будь, пане-батьку, — відказали йому.
Гетьман усміхнувся, угледівши на могутніх крижах Гарбуза шматок обстріпаної тканини, яка колись була шароварами.
— Я прийшов подивитися, що ви тут накоїли, — звернувся він до Сави.
Сонце підкочувалося до гаю з протилежного боку водойми; в його мусянжових променях підводний човен нагадував обрисами кабицю з високим димарем, яка невідь-як погойдується на хвилях.
За вигадку спудея гетьман вхопився як за останню можливість уберегти братчиків від неминучої смерті під стінами Сінопської фортеці. Спостерігаючи, як з кожною торбою піску, знятої Гарбузом з плоскодонки і покладеної в скриню на даху підводної чайки, остання дедалі більше занурювалася, він відчув, як зріє в ньому надія. Тим часом під водою зникли уже й скриня з піском, і більша частина димаря. А те, що залишилося на поверхні, нагадувало колоду, яка стояла сторч. Та ось з димаря вигулькнула голова з оселедцем. То був В’юн. Він озирнувся довкіл, сказав щось усередину. Відтак колода стала віддалятися від берега.
— Добре діло зробили хлопці. Дуже добре! Га, як ти вважаєш, синку? — звернувся гетьман до джури. — Так, пане-батьку. Вони, як риби! — з захватом сказав хлопець.
Дивного відчуття зазнали Микошинський, Гарбуз і джура, коли на поверхню почала швидко спливати підводна чайка. Обтягнена шкірою і обсмолена, вона нагадувала волохате чудовисько з великою рурою на спині.
Коріння дуба товстими мацаками випиналося з трави. Характерник у сірій свиті також скидався на один з химерно вигнутих нерухомих коренів. На обличчі Оникія не ворухнувся жоден м’яз, як і не зайнялася іскра в очах, коли підійшов козацький зверхник. То сиділа сонна людина, якщо не сказати, обездушена плоть людська. Та водночас хтось і дивився, але не з одного місця, а звідусіль, сотнями очей. Микошинському на мить стало лячно. Він помітив над головою в характерника в корі дуба отвір від наконечника стріли і зелене кільце довкіл. У верховітті ворухнулось, то потоптався на гілці крук.
— Чого тобі, Богдане?
Козацькому ватажкові здалося, що озвався не чоловік під дубом, а хтось невидимий, десь поряд, бо обличчя характерника лишалося восковим, а очі осклілими. Та й навряд чи запитання було почуте вухами, а не свідомістю. І все ж він сказав:
— Оникію Колодуба, я прийшов порадитись...
— Чи в тебе старшини тямущої бракує? — обличчя Оникія почало оживати.
— Не в тім річ. Поплічники мої — люди мудрі. Я хотів запитати, чи варто йти на край світу. Колись ти Кулазі напророчив, і пророцтво збулося...
— Ти кажеш напророчив, і я кажу напророчив. А дехто вважає, що я наврочив. І мор у Львові та Перемишлі, кажуть, наслав.
— Аби я вірив у твою лиху вдачу, то не звернувся б до тебе. Дві з половиною тисячі братчиків беру з собою. Кожна смерть — то мій майбутній гріх.
Оникій уже був у собі: обличчя його ожило, тіло гладке життям наповнилось. Він заколивався взад-вперед на підібганих ногах.
— Що б я не казав тобі, отамане, воно однаково не вплине на твій намір.
— Вплине.
— Ні, не вплине. Подія-бо вже сталася. Декому вона радість принесла, багатьом — горе і страждання. Немає таких терезів, щоб порівняти, чого більше, бо лихо для одного є щастям для іншого, бо правд стільки ж, скільки й пожадань.
— Оникію, то як нам бути? Іти на мусульманина чи ні? — нетерпляче запитав гетьман.
— Не на мусульманина ти ходив... Е-е, підеш. На завойовника. А поради тобі моєї не треба. Повторюю, все вже сталося. Обертаються не стрілки дзигарів, а циферблат, на якому позначені події.
В очах козацького батька сяйнули лихі вогники.
— Ти що, віщуне, несповна розуму?!
— Я не несповна... Я іншого розуму. Море, море довкруж. Місто на пагорбі в огні. Страждання! Як багато страждань!Очі характерника стали отворами в безодню. Микошинський відчув, як його людську сутність туди всмоктує.
— Оникію... — озвався він нерішуче.
— Геть! Іди геть, Богдане! — почувся чужий, не схожий на Оникієвий голос.
Було в ньому однаково злостивості, докору і схвалення.