– Від зміни начальника табору продуктів-то не додасться.
– Це правда, однак такий хід дозволить хоча б на якийсь час зупинити скочування у прірву, стабілізувати становище й побачити об'єктивну ситуацію зсередини, – із запалом відгукнувся Синіцин.
– Ну, припустімо, стабілізував, побачив, а що далі: де взяти продовольство, як виконувати план!? Від тебе ж цього вимагають? – резонно парирувала дружина.
– Поки не знаю, – зізнався чоловік. – Потрібно шукати всюди розумних і чесних людей, давати їм владу – це вже буде пів справи. А потім спонукати їх до прояву організаторських, технічних та інших талантів, ініціативи. Випробовувати їхні ідеї, знову шукати і пробувати. А все найкраще, що виправдало себе, – впроваджувати повсюдно.
– Що ж, логічна схема виглядає переконливо. Втім де їх набрати, цих чесних, розумних, талановитих?
– Серед політичних. Згадай наших друзів, яких забрали. Там, у таборах, – вони і такі, як вони. Їх просто потрібно знайти, поставитися до них по-людськи та стимулювати до застосування своїх здібностей! – Олександр Іванович перевів дух.
– Але ж виявити їх новоприбулому начальникові табору буде не так просто. Тут потрібні інтуїція, знання людей і психології. Хто в нашому відділі, наприклад, годиться на таку роль? – жінка на кілька секунд задумалася. – Велянин?.. Соколко?.. Ухницька?.. Бірман?.. Мабуть, усе.
– Відверто кажучи, я на всіх них дуже сподіваюся. Проте особливі надії покладаю на твою допомогу: щодо точної інтуїтивної оцінки людей тобі немає рівних, – Олександр впритул подивився на дружину.
Його слова не були лестощами – вони були чистою правдою, в якій він не раз переконувався протягом спільного життя. Незважаючи на ймовірні прикрі наслідки, котрі випливали із останньої фрази, Ользі було приємно почути з вуст чоловіка високу оцінку своїх якостей.
– Мабуть, ти маєш рацію. У такій ситуації це найкраще, що я можу зробити для тебе та всієї нашої сім'ї, – уґрунтувала вона.
Ользі Михайлівні не хотілося розлучатися з чоловіком, втрачати друзів і відчуття затишку, однак вона ясно уявляла, що на кону стоять життя багатьох рідних людей. А як кадровий співробітник держбезпеки старший лейтенант Синіцина вміла сприймати сувору необхідність із честю.
– Признач мене в найгірший із таборів, – жорстко сказала вона, глянувши на чоловіка впевненим хльостким поглядом, таким самим, який наповал уразив серце молодого Олександра 30 років тому.
– Найгірший визначити не так просто. З десяток таборів перебувають у катастрофічному становищі то за одним, то за іншим показником, або навіть за кількома. А де гірше чи краще – можна встановити лише об'єктивно порівнявши їх. Саме з цією метою я й маю намір послати весь мій "кадровий десант" до проблемних таборів. Та ще для пошуку там чесних і розумних людей, які мають знайти вихід із глухого кута.
– А що збираєшся робити ти? – запитала Ольга.
– Об'їду найкращі табори, вивчу на місці переваги та недоліки організації їхньої діяльності. Сподіваюся, що ховати там нема чого, й за кілька днів можна буде розібратися з кожним таким табором. Потім складу вашу і свою інформацію, проаналізую, а там видно буде...
Через день десятеро найкращих співробітників місцевого НКВС, відібраних старшим майором Синіциним, були призначені керівниками таборів і вирушили до нових місць роботи виконувати завдання шефа. Воно полягало у наведенні порядку та виконанні виробничих планів шляхом залучення до управління кращих людей із ув'язнених. Особливо наполягав Олександр Іванович на стимуляції ініціативи знизу й пошуку нестандартних рішень.
Старшого лейтенанта Ольгу Синіцину було призначено на посаду начальника табору "і"/6. Його вона обрала сама після того, як упросила чоловіка показати їй надіслані з місць звіти. Саме табір "і"/6 жінка оцінила як найгірший.
План Кідмана
1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Прочухан, отриманий від начальника табору, спонукав оперуповноваженого Михайла Кідмана до нестандартного мислення. Йому було зрозуміло, що Попенков незадоволений ходом вербування і хоче будь-що скоріше зламати цього Шаблю. А отже, можна не боятися засудження начальства та застосувати деякі не цілком легальні методи переконання.
Тому протягом дня Кідман іще раз ретельно проаналізував наявні в справі Петра документи, зіставляючи їх із відповідями на запити щодо родичів ув'язненого, які недавно надійшли з українського архіву НКВС. У результаті вдалося знайти деякі потенційно вразливі місця. Виявилося, що цей упертий стоїк дуже прив'язаний до своїх батьків; про це свідчили певні непрямі дані.
Щойно особіст усвідомив цю слабкість підопічного, в його голові одразу ж дозрів, як йому здавалося, по-єзуїтськи блискучий план. Протягом часу, що залишався до допиту, Михайло подумки відточував деталі. Як пес, котрий почув дичину, оперуповноважений гарячково перебирав у думці можливі варіанти розвитку подій, намагався змоделювати ситуацію та реакцію "об'єкта".
Зупинившись на найефективнішому, з його точки зору, алгоритмі дій, він узяв офіційний бланк і написав на ньому з десяток рядків, ретельно обмірковуючи кожне речення. НКВС-ник підготував ще кілька документів, поклав усе до папки в тій послідовності, як збирався задіяти під час допиту, подивився на годинник. До початку заходу залишалося близько пів години.
Кідман кілька разів нервово пройшовся з кінця в кінець кабінету, наблизився до вікна, різко відсмикнув штору й глянув у темряву, намагаючись роздивитись силует барака, в якому мешкав "об'єкт". Нічого не побачивши, він досадливо прикусив верхню губу, потім тричі стиснув і розтиснув кулаки, схопив зі столу пачку цигарок та нервово закурив. Спершись задом об край підвіконня, Михайло зробив кілька затяжок поспіль, проте заспокоїтись не вдалося. Опер змусив себе повільно докурити цигарку, сів за стіл, як учень, склавши руки.
"Треба починати, – подумав він, не дочекавшись наміченої години, втім відчувши деякий спад емоцій, – головне – самому не перегоріти. Інакше вся процедура може піти наперекосяк".
Кідман рішуче підвівся, відчинив двері й покликав постового.
Нічний допит
1942 рік, березень. Виправно-трудовий табір "і"/6.
Вечірня повірка закінчилась, і ув'язнені поспішили кожен до своїх нар. Люди хотіли максимально насолодитися цими короткими хвилинами "вільного часу" перед сном, які були чи не єдиною віддушиною у безпросвітній гонці за виживання.
Більшість присвячувала цей відрізок свого існування спілкуванню, ремонту одягу та взуття, читанню, підготовці до завтрашнього дня. Проте Петро мав лише одне бажання – спати! Примарна надія, що сьогодні вночі оперуповноважений раптом "забуде" провести черговий допит, виглядала знущанням, навіть незважаючи на те, що все єство хлопця ревно сподівалося на такий перебіг подій.
Змучений 12-годинним робочим днем, вичавлений, як лимон, безсонними ночами й голодом, Петро, не чекаючи команди "відбій" та не роздягаючись, кинувся на нари і тут же заснув. Через 15 хвилин він відчув, як хтось завзято трясе його за плече, примовляючи: "Ув'язнений Шабля, на допит до оперуповноваженого!"
"Знову?! Ну коли ж це скінчиться?!" – такими були думки Петра, який при цьому силився перейти від стану сну до дійсності.
Вал люті прокотився по спині та вдарив у виски. Однак бідолаха зробив над собою зусилля, повільно підвівся, одягнувся і в супроводі охоронця побрів на черговий нічний допит.
...
– Прізвище! – свіжий, бадьорий оперуповноважений Михайло Кідман, прозваний ув'язненими Мойшею, продовжував свою щонічну виставу, котра надміру затягнулася.
– Шабля, – Петро сидів на стільці та спостерігав, як НКВС-ник неквапливо висуває шухляду письмового столу, виймає звідти аркуш паперу, потім олівець, лінійку. Акуратним рухом руки оперуповноважений переміщає чорнильницю у зручне положення, мачає в неї перо й повільно записує щось угорі листа. Лінійка лягає десь біля межі тексту, і ось уже олівець проробив жирну лінію, яка ніби підводить риску під вступною частиною.
– То як Ви кажете Ваше прізвище? – невинне питання опера вкотре вивело Петра зі стану рівноваги.
– Шабля! – уже з натиском повторив ув'язнений.
"Звісно, за три тижні щонічних допитів ти ніяк не зможеш запам'ятати моє прізвище! – подумки вилаявся Петро. – Тепер кілька разів перепитай ім'я, по батькові, рік народження, статтю, за якою засуджений, її повне формулювання, місце народження, останнє місце роботи, яким органом НКВС заарештований, яким судом засуджений..."
– Ім'я, – безпристрасно продовжив Кідман.
– Петро, – відповів допитуваний. М'язи, котрі втомилися за день роботи, вимагали відпочинку, плечі самі собою опускалися все нижче й нижче, а спина мимоволі зливалася зі спинкою стільця.
Представник державної безпеки каліграфічним почерком вивів ім'я на аркуші, взяв промокальний папір, поклав його поверх написаного і кілька разів притиснув долонею до столу. Потім двома пальцями підчепив промокашку і, перевернувши в повітрі, відклав її убік.
– По батькові, – тихо вів далі Кідман.
– Данилович, – якось уже на автоматі промимрив Петя; очі злипалися, боротися зі сном ставало несила.
– Відповідайте чіткіше, будь ласка! Ви не у дружини в ліжку! Тут державна установа, а Ви – ворог народу! Так що потрудіться точно дотримуватися процедури допиту! – оперуповноважений зірвався на вереск, скочив зі свого місця, зсунувши стілець так, що той повалився ззаду на підлогу. На довершення він сильно стукнув кулаком по столу і люто подивився на свою жертву. – По батькові!
– Данилович! – голосно промовив Петро.
Нескінченні нічні допити призвели до того, що хлопець знав цю знущальну процедуру напам'ять, розумів механізми впливу всіх цих шитих білими нитками єзуїтських прийомів. Але протистояти фізіологічним потребам свого організму у відпочинку та сні було вище його сил.
– Рік народження, – НКВС-ник, здавалося, заспокоївся, підняв повалений стілець, сів на нього і знову перейшов на заколисуючий тон. В цьому полягала "родзинка" допиту, рекомендована до застосування начальником табору лейтенантом держбезпеки Попенковим: ув'язненому необхідно якнайдовше не давати заснути, тримаючи його постійно у стані неспання.