ну, не конче у вас... нема якого діла до цієї пані?..
— Якої пані?
— Ну, цієї старостихи, що то у неї Марина...
— Яка Марина? Що тобі, Скобенку? Ти, може, з глузду теє?..
Гарний парубок почервонів.
— Бо я думав було...
— Що таке?
— Що у вас є яке-небудь діло там, я його вельми радо полагодив би і пішов туди.
Андрійко все ще не розумів челядника.
— Яке ж у мене може бути діло до Марини? — дивувався він.— Я ж її у вічі не бачив!
— Ба ні, не до Марини, а до пані! До Марини — то вже я...
Андрійко зрозумів, і кров вдарила йому в голову. Сцена у кімнаті воєводи, сплітки пажа, тепер бажання Скобенка змусили його подумати про багато дечого. Видко, дядько воєвода добре вчинив, що поставив варту біля воріт красуні, бо вона за всяку ціну бажала притягнути хоч би його, недолітка, або ковтуна Скобенка. Для чого? Цього він не знав, але, певно, знала вона.
— Ні, у мене нема діла до пані Офки, та й тобі не раджу заходити собі з Мариною. Служниця старостихи є, як чував, боярською дитиною і на тебе дивитись не буде, а якщо тебе кличе, то, видко, бажає тебе підвести на якусь нечисту справу. Тому бережися, щоб не потрапив у халепу! Ти приїхав зі мною, і я відповідаю за тебе перед дядьком. Якщо дізнаюся, що ти не послухав мене, побачиш, що буде, а швидше відчуєш на власній шкірі! А тепер шуруй спати!
З похиленою головою, наче вишмаганий пес, пішов Скобенко геть, а Андрійко з'їв нашвидку вечерю і відкрив високе вузьке вікно, яке виходило на ріку. Холодне повітря овіяло його, але він не звертав на це уваги. В його голові пропливали всі враження дня, сильні і різноманітні: дядько, паж, пані Офка, її краса і злоба, її хитрощі, Скобенко, Марина, якась невідома затія ворогів князя Свидригайла, нитка якої губилася у палаті воєводи, а саме у покоях старостихи. Хлопця огорнула цікавість, він закрив вікно і вийшов з кімнати, що лежала у критій галереї над задньою хвірткою замку. Таких кімнаток було три, і всі виходили на вузький коридорик, з якого вели одні східці вниз до хвіртки, а інші вгору до критих хідників. У цьому коридорику було також віконце, крізь яке виднілись палата, арсенал і одна із веж. Андрійко вийшов на коридорик, і перше, що він помітив, було те, що Скобенка, який спав у сусідній кімнатці, не було. Крізь віконце побачив він, що та половина палати, де жив воєвода, яскраво освітлена, видко, там відбувалася якась нарада. Але й у половині, де перебувала пані Офка, світилося ще в одній кімнаті. Чи там був Скобенко? А як був, то про що вони там говорили? Андрійко вернувся у кімнатку, взяв кобеняк і вирішив іти та дослідити все як слід. Коли, однак, вийшов на коридорик, світла у воєводи вже не було. Через майдан ішов зате хтось, брязкаючи лицарськими острогами та піхвами меча, і то якраз сюди, бо по хвилині заскрипіли чоботи на східцях... Тихо вскочив Андрійко у свою кімнатку і ледве скинув кожушок та сів біля комина, як у кімнату ввійшов боярин Микола.
— Гаразд, хлопче! — гукнув він.— Дай-но тут свою маківочку, хай поцілую. Воєвода вельми радий, що ти тут. Видко, припав ти йому до серця. Радій, хлопче, з того, бо Михайло Юрша нікому даром душі не віддасть.
VI
Боярин сів біля вогню. Андрійко поставив перед ним дзбанок меду, який приніс йому був Скобенко до вечері і якого він не пив. Довго сидів боярин мовчки і дивився у багаття, зморщивши брови. Врешті поставив кубок на припічку і звернувся до хлопця:
— Андрійку! Тобі вісімнадцять літ минуло, ти вже не дитина і знаєш, чого я їздив у Олесько, правда?
Хлопець кивнув головою.
— Бачиш, у нас не було ніяких заздалегідь підготованих сил, не було провідників, зброї, припасів. Уся погранична війна, яка уже ведеться, це діло простих людей. Князь Несвизький і Богдан Рогатинський подбали про найближчі околиці своїх замків, і кожний з них має уже чималу силу озброєних мужиків. Наш воєвода також вчинив те нині для Волині, Опілля, Холмщини і Перемишльщини. Але Перемишль лежить далеко на заході, і туди треба вислати якогось мужа більш тямущого, ніж звичайні мужики. Туди ось поїду я, а Коструба й Грицько вирушили туди ще вранці. Усе те гаразд, шляхта знає про нашу готовність і тікає в оборонні замки. Із заходу починають напливати польські ратники, всілякі дурисвіти, дармоїди, жебраки, і все те, дике, обдерте й голодне. Звідки шляхта знає про наші наміри не віддати ані клаптика споконвічної руської землі без бою? Я цікавився дорогою, якою відомості йшли із сходу на захід, і пересвідчився, що вони йдуть із Луцька. Тут, під боком воєводи, живе зрадник...
— Того зрадника вбачає воєвода в пані Офці! — сказав Андрійко.
— Так! Тільки вона сама не перевозить вісток із палати. У неї є або був помічник-посланець. Цього посланця треба нам знайти за всяку ціну. Ти зрозумів мене?
Андрійко кивнув головою.
— А тепер послухай, боярине, що я помітив! — сказав він і коротко розповів про свою розмову з пажем та Скобенком.
Боярин слухав уважно, потім встав і почав ходити по кімнатці.
— Так, правда! — сказав він.— Тут напевно заховано відповідь на питання, хто саме носить і носитиме вісті у город.
— Думаєте, що Скобенко?
— Еге ж!
— Ну, я його припильную і якщо помічу що-небудь, то донесу негайно воєводі, а Скобенка покараю тюрмою.
Забавно звучали такі рішучі слова в устах Андрійка, тому боярин Микола всміхнувся собі у вуса.
— Саме тому я прийшов до тебе, бо ж воєвода не буде бігати за закоханим парубком, а піймати його треба обов'язково. Я мушу виїхати, ти залишишся сам, бо князь Олександр... щось не теє, а його брат Танас сидить у Троках. Ти один можеш це зробити. Тільки тут треба братися до діла хитрощами. Якщо накинешся на Скобенка мокрим рядном, з буком та тюрмою, то він затнеться і нічого не скаже. У вісімнадцять чи двадцять років життя героєм стає навіть боягуз, якщо йде про ласку дівчини.
— О, так! — вирвалося у молодця.— Я сам волів би згинути, ніж осоромити себе перед дівчиною.
— Невже ж? — усміхнувся боярин, а його обличчя здригнулось неспокійно.— То й ти вже також скуштував цього овочу? Ти любиш?
Але ясний відвертий погляд Андрійка заспокоїв боярина.
— Ні, боярине,— відповів він,— але я не раз думаю про це...
— Гей, не думай, сину, про це! Воно само прийде і знайде тебе у свій час, і горе тобі, якщо не зумієш стримати невчасні пориви...
— Саме тому; щоб не піддатися їм завчасно, не раз думаю про них! Боярин махнув рукою, як той, що відганяє від себе якусь прикру гадку.
— Отже, ти будеш стежити за посланцем пані Офки і зловиш його? — спитав.
— Якщо не втече заздалегідь, то зловлю його напевно! — запевнив хлопець.
— То добре! Уважай тільки, щоб не налякав противника передчасно. Дивись добре і як вистежиш, тоді лови, хто б то не був. Чотири татари Юрші й двоє моїх пахолків будуть готові на кожний твій поклик!.. Добраніч!..
Боярин пішов спочивати у третю кімнатку в галерії, поряд житла Андрійка і Скобенка. Через якийсь час пішов спати і Андрійко, вирішивши, що зрадник все одно вжив усіх заходів обережності і не дасть себе зловити так легко.
Незабаром він міцно заснув.
Тим часом у кімнатах старостихи горіло на великому круглому столі кілька свічок; на взорчастій скатерті стояло у глиняному дзбаночку чорнило, а біля нього кілька заструганих тростинок-пер. Одно з них держав у руці паж і водив ним спроквола по невеликому аркуші пергамену. Довгі русяві кучері молодця спадали аж на аркуш, а на чолі виступили густі краплі поту. Паж писав під диктант пані Офки, яка сиділа напроти нього, одягнена в куций кожушок, опершись маленькими ніжками на стільчик. Біла рука старостихи гралася дерев'яною мисчиною, у якій був пісок для засипування письма. Ця рука тремтіла від зворушення чи подразнення, а уста викидали з себе цілі потоки слів.
— Напиши, Ясю, що це моя остання вістка. У мене є чоловік, який має величезні маєтки і у всьому мене слухає. На один мій кивок викине з хати всіх, кого я не схочу в ній бачити. Він поганий собою, русин, і я не люблю його, але він любить мене і є дуже, ах! як дуже добрий! Краще мені жити з ним, ніж переносити на собі грубість такого Юрші! Ох, коби я його мала в руках... Я б йому веліла очі виколоти!.. Тому напиши, що я при першій же нагоді виїду звідси. Батько надіявся, що князь Жигимонт Кейстутович кине оком на мене, і через мене надіялися вельможі запанувати над Литвою. А тут раптом став князем Свидригайло, а Кейстутович його сторонником. Кердеєвича не вбили, хоч обіцяли, тож тепер хай дадуть йому спокій, але і мені досить уже чужих забаганок. Я хочу жити для себе! Розумієш мене?
— Розумію, ваша милість. Я написав уже, що Богдан Рогатинський збирає сили в Олеську, а Юрша в Луцьку та що у цих гніздах чаїться головна небезпека. Князь Свидригайло не бажає війни і не має для неї потрібних сил. Мужики і дрібне боярство — це найтяжча перешкода для кревсько-городельської умови. Тому наші війська повинні перш усього вдарити на ці замки. Русини готують також бунт на заході, але про це батько каштелян буде, певно, знати. Врешті додав я, що бажаєте свободи, як вам її не дадуть, то самі подбаєте про способи й дороги здобути її силою або підступом. Чи добре так?
— Дуже добре! Справний з тебе помічник, Ясю! А ось пісок. Засип письмо, скрути й загорни у шовкову хустину. Потім поклич Марину.
Ясьо мовчки слухав, тільки раз у раз поглядаючи на прегарне личко своєї пані ласо і підданчо. В очах світилися якісь хтиві вогники. Раптом почувся у сусідній кімнаті крик наляканої жінки. Прожогом метнулася старостиха із свічником у руках за Ясьом у кімнату Марини. А тут відкрився їй цікавий вид.
На низькій лежанці, вистеленій вовняними ліжниками, напівлежала, напівсиділа дуже гарна, кругленька та повненька собі чорнявка, літ, може, вісімнадцяти, а побіч неї — Скобенко. Личко дівчини аж горіло від рум'янців, а й лице пашіло від внутрішнього захвату, а може... може, й від чого іншого, бо в очах дівчини світилися іскри гніву, а рука була піднесена. Розхристаний одяг Марини свідчив про палке залицяння Скобенка, а він сам був майже непритомний. Побачивши Яся, дівчина розкричалася, а хлопець зірвався на ноги і стояв ні в сих ні в тих, немов зловлений на шкоді учителем школяр.
Побачивши пані Офку, Марина закрила обличчя руками і вибухнула плачем, а потім кинулася до її ніг.
— Ой, пані! — лебеділа вона.— Простіть мені, що прийняла цього злодюгу в хату, але я гадала зразу, що це парубок з доброї хати, який, може, пошанує мене і вам поклониться, а він зачав від другого кінця і...
— І що? — спитала старостиха різко, коли дівчина зупинилася.
— І ще нічого, але якби не ви і пан Ясьо, то не знаю...
— А ти не могла швидше крикнути?
— Та бо, прошу вашої милості, зразу він поводився чемно, а потім мені було соромно кричати...
— А сидіти на одній лежанці з чужим парубком не сором? Хто ти? — спитала, звертаючись до Скобенка.
— Я Скобенко, київський міщанин, тепер у боярина Юрші на послузі.
Пані Офка аж подалася назад від обурення.