Чемпіонка з-поміж них завиграшки скоротила дистанцію — одна біда, що я був непрострелений і цупко тримався поверхні. Тому потвора, перш ніж роззявити пащу, мусила перекинутися нею, аби вчепитися знизу, й засвітила маневра — тому я встиг ногами штовхнутися мілкого дна й вистрибнути вгору з води. Якою, пінячись, профурчали ошкірені ікла, вони ляснули, не повіривши інстинктові, що порожні. Провалившись знову в хвилі, я хутко здобув ногами дно-опору й штурхнув її — й не одні щелепи невхопно прошкварчали поверхнею. Отак, стрибком по стрибкові я вихилявся, доки побіг по мілкому. Це не зупинило хижаків. Вони дерлися на залюднений пляж, але я не озирався, чуючи, що ті по твердому втратили швидкість.
Я одхекався швидше, аніж зорієнтувався. Ну так, оно дахи санаторію, онде дитячий спортмайданчик. А ось і улюблений пальмовий гайок, де я так полюбляв придавити комара в мертву годину. Я вичовпав туди, аби невборонно долучитися знов до цього праведного, вкрай потрібного тепер діла. Однак мало не впав на двійко, які саме кохалися під моїм кущем. Вони обурено припинили, а я, мов дурень, витріщався на це. Тому що узрів Кончіту. Добродія ж, позаяк він не лежав горілиць, не впізнав, надто виявився мізерним. Омріяна мулатка запнулася ковдрою, щойно він зіскочив з неї.
Отут мені хміль вивітрився остаточно — те, чого не змогли навіть зробити перегони з рибами-людожерами. Бо постать чоловіка виявилася ще химернішою — він дибав до алеї, і я не міг одірватися поглядом від дива: замість голови він мав досконалі й непідробно дебелі геніталії. Побільшені ще й цілковитою відсутністю плечей. Ці розміри можна би пояснити й перерваною ерекцією, а ще й карликовим, на відміну від прутня, зростом його носія. Я ще раз протер очі — але марево не впинилося: замість голови теліпалося щось геть протилежне. Аби освіжити глузд, я перевів погляда нижче — якщо в нього така голова, то що має бути ж між ногами?
Там виявилося лице. Червоне чи то од люті, чи то — невдоволення. А може, від того, що йому було затісно межи худих, однак добряче волохатих кінцівок. Й невідомо, що кому більше заважало йти. Це треба було пропірнути пів-світу, рятуючи тяму, щоби наштовхнутися нею на феномена, здатного похитнути її остаточно. Я пересунув очі, рятуючи їх, на Кончіту. Та вправно зібрала плаття, й, обурено струснувши гривою, рушила в протилежний бік. Я безпорадно знову втупився в коханця, аби осягнути. Зрадили його гомілки. Спершу мені здалося, що вони, як у мавпи — замість ступнів вони мали долоньки.
— "Боже милий, — сахнувся я, — до чого самотність здатна довести гарну жінку, що вона кидається вже й під брата нашого меншого", — подумав я про примата, тобто про мавпу.
Й щосили втупився, аби пересвідчитися. Однак одразу ж постала й перекинута істина: волохатий добродій той був геть не орангутаном. Просто калікою безногим. З досконало відтятими ногам'и, аж по саме нікуди. А-таки дядьком. Тому він, потривожений, мусів хутко перекидатися догори, й на своїх білих руках простувати геть. На руках по землі, маючи межи них власну голову, а не навпаки. Я милувався ним, доки він, акробатуючи, не зник в роздягальні.
— Кончіто! — кричав я доти, доки не додивився, що пляж порожнісінький.
З докуки я тупнув в нього ногою. А потім кинувся під пальму, нігтями розгріб рушену глину. Викопавши пластикового кулька, вихопив звідтам за кокарду чорного берета. Обтрусивши, поніс його до хвиль. І пожбурив акулам. Ті враз накинулися, наче споконвіку чекали, подерли й заковтнули.
__________________
Кроки по склу
Відлуння кроків було голоснішим за них. Так буває лише в Києві, коли старе життя завмерло, а нове не народилося, це тих півгодини, коли ні таксі не зловиш, ні повії. Коли бомжі та злодії засинаоть на яку часинку, знеможені, й припиняються навіть виклики "швидкої допомоги" — так ця мить змагає. Розпруження — ось як вона називається в закомплексованому місті; що навіть спекулянти зі своїми кіосками та ба навіть початківці-транссексуали натовклися й попадали, аби за годинку почати все спочатку.
От тоді-то й приємно плодити свої відображення у вітринах, які множилися купніше, аніж луна від закаблуків, отут ти й можеш помилуватися віддзеркаленнями себе на численних звабах, яких ти зроду не матимеш. Однак і вони тобою не володітимуть ніколи. Лише мить взаємного відбиття, ілюзія спілки добробуту з романтикою, спілки, якої зась навіть тим, хто її власник.
Оно, наприклад, автосалон, де навіть його директор не здатен придбати тамтешнього авта. Але якщо примудритися, то взириш у лімузинових шибах кільканадцятеро себе, немов ти там не лише сидиш, а й посідаєш.
Зажурений променад відображень тривав доти, доки моє видиме відбиття не щезло мені з-перед очей.
— Ото вже винайшли скло! — зрадів я з іноземної вибаганки, — що й не вилискує навіть. Поляризоване воно чи що?
То була ювелірна крамниця, звісна річ, що їй потрібна така вітрина, аби з-за неї вироби краще зблискували, вона мала такого поверхневого просвітлення, що коли я підніс долоню упритул попестити, дотику не відбулося.
— Оце техніка... — похвалив я її пучками пальців, проте й вони просоталися склом дематеріально. Тут я й завважив, що виробів на підвіконні занадто забагацько — себто все шкло, збите на скалки, купчилося там. І доказом побиття його на підлозі там, усередині, помаранчовіли двійко цеглин, які й виважили вітрину.
Я озирнувся. На мене уважно примружилися лише мої відбиття із не повибиваних ще вітрин.
— Кепські це свідки, — зрадів я на них.
Часина, коли відлуння кроків дужчі од них самих, тим і зручна, що почуєш їх раніше, аніж надійде самовидець — із тими думками я й переступив до крамниці.
Скло хрумкотіло попід підборами і втамовувало — адже відбитків за ним вони не лишать. В кожному розгепаному прилавкові також лишалося по цеглині — а окрім них — багацько цікавого такого, чого грабіжники за поспіхом не прихопили; ось, наприклад, чудова діадема із таких дебелих діамантів, що навіть скидалася на підробку. Рука чомусь не проковзнулася ними, а твердо торкнулася коштовностей.
— Не дурій, — сказав до неї внутрішній голос.
— Іди к бісу, — відповіла вона.
Логіка в неї була проста — коли вона вже залишила на гранях відбитки пальців, то яка різниця — забрав ти річ чи ні? Тицьнувши хапкома діадему до кишені, я вийшов на тротуара.
Анікого, бо й я, й мої віддзеркалення мовчали. На випорожненій геть вулиці, де навіть ані транссексуалапочатківця, який...
Я хутко переступив назад, бо перед тим крайкома зафіксував у сусідньому прилавкові кілька бранзолетів. Платиновеньких таких, із смарагдиками, дорожчими за будь-якого автомобіля в салоні навпротишньому; увійшов, наче до себе додому, хапнув тих лімузинів цілу купу, струсив, вибив скляного пилу з них і кинув за пазуху.
Мить — і стояв надворі. Оглядаючи себе в полірованих, помитих поверхнях. Крізь полисковане повітря, ніжне до позаматеріальності, одпружене, без біополів. Отих, які йменуються, наприклад, словом "глузд".
— Не ходи туди більш! — наказав внутрішній голос інтонаціями моєї пружини, вона вже давно була там, особливо, коли треба було зробити слушне зауваження. Отут вона й припустилася помилки, бо за слушність їй правила образа. Я притишив свого зовнішнього голоса до рівня внутрішнього:
— Хто плакався, що я квіти перестав носити? А та пляшка шампанського, якої я не поставив на Новий рік? Га? — уперто відповів я.
Бо побачив майбутнього її дня народження, коли я одягаю на її приголомшену шию діамантового намиста з семи низок — саме отих, які лежать поруч розтрощеного касового апарата.
Я скочив досередини й прихопив до тих низок чималої жмені сережок. Аби стачило ще й на восьме березня. Нерви луснули лунко, і я, хутко вискочивши, не збиваючи відлунь, подався геть.
Пройшовши десять кроків, я замалим не спіткнувся. Об думку, що треба бути повним ідіотом.
— Адже сигналізацію там відімкнуто, — осяйнув здогад.
Справді, якби "ювелірку" взяли за хвилину до мене, вже* там було б повнісінько ментів. Й не чути порожнісінькими кам'яними джунглями, аби щось їхало.
Тепер я діяв без поспіху, одбираючи найцінніше, платини не брав, оскільки легко міг сплутати її зі сріблом, чи, гірше, з мельхіором, не кажучи про нейзільбера. Жаль, що вранішні романтики не носять мішків. Набравши й у штани, я вискочив, аби набрати свіжого повітря, бо крамничне, здавалося, геть просотане тонюнькими скляними скалками, які пекли горло.
Неначе спогад про колишню убогість.
Одійшовши чимало, я наштрикнувся поглядом на розгадку. Поруч, у бічному завулкові, стовбичила дерев'яна естрада, уквітчана саморобними квітами, як буває, коли виступає саморобний рок-ансамбль. Або фольклорний, і збирають глядача на шармака послухати. Або духовий.
— Ясно, — буркнув я уголос, аби внутрішній не встиг першим. — Коли тут гурт лабав, грабіжники, виждавши крещендо, брязнули цеглинами у вітрину.
Я хутко йшов назад, біжучи, бачачи, як під неоковирні, однак гучні ритми, злодії б'ють прилавки, хапаючи добра, скільки є нервів. Звісно, вже ніколи тут, на цій вулиці, не лабатиме самодіяльність, бо той, хто підмикав струм до гірлянд та підсилювачів, цей умілець і вирубав сигналізацію в крамниці.
— Стій! — пролунало за спиною, що я закляк на півнозі. Голос був жіночий, проте не жінчин. Так звучала лише Наталка.
— Не жартуй так, — зачув я власного, який бринів холодним потом по спині. — Ти хочеш, щоб Кіндрат ухопив мене тут, на порозі? Із кишенями, набитими скарбами? Ні, я краще здохну там, усередині. Ти, Наталко, сумлінно не докоряла мені за злидні, за неподаровані квіти. Це ти купувала мені їх на річницю нашого кохання. А ту запальничку, яку ти подарувала мені на День армії? Та щоб я та не обсипав тебе каблучками?!
Бо примітив їх там, дрібних, цілу виставку. Стенда було розколото, я витягнув уламки й добрав тих перстеньків на десяток Наталок. А тоді вигріб і всі інші.
Одбігши од крамнички, я товк себе роковими ритмами:
— Все! Досить! Інаф! Годі! — у лад крокам, аби вони несли хутчій, непідвладні. Проте вони уперто завертали мене назад.
Це тому, що ліва нога в кожної людини на сантиметра куціша за праву. Отже, заблукавши в лісі (або в пустелі), чоловік неодмінно повертається туди, звідкіля почав.
"Нечистий водить!" — Полохається він і починає все спочатку, не знаючи про власні анатомічні особливості.
Місто спало.
Щохвилини ладне прокинутися, в ньому кожен талан чатував на іншого, аби жоден не випередив бодай на півкорпуса.
— Нехай навіть посадять! — сказав нарешті я своїм голосом.
Бо, лізучи туди досередини, мене турбувала не ця дрібниця.