Я думаю, довго не протримається: скоро побіжать струмки. – Петя трохи завагався, чи варто грузити брата своїми проблемами, однак потім вирішив, що це його відволіче від думок про хворобу. – Я змайстрував великий кораблик. Тож готуйся до походу на струмок, як минулого року.
– Може, краще на річку? – включився в розмову на звичні теми Коля: – Струмок вузькуватий, і суденце, як тієї весни, може потонути у вирі.
– Цього разу не потоне! – самовпевнено заявив Петро. – Я робив корабель за кресленнями з журналу "Зроби все сам"!
– Із вітрилом? – зацікавлено спитав брат, перестаючи жувати.
– Звичайно – що за корабель без вітрил?! – гордовито відповів Петя й широко посміхнувся.
Коля знову відкусив хліб та продовжив жувати, втім напад сильного сухого кашлю раптово захлеснув організм. Гучне бухикання, що накочувалося хвилями, перемежовувалося частим хрипким диханням і моментами болісного відхаркування. Наполовину пережовані частинки їжі розлетілися з рота в різні боки. Ближній до голови край підковдри замастився у брудно-червоний колір.
Санітарка поспішно виштовхала Петю в коридор.
– Іди додому! Що міг, ти вже зробив, – різко сказала Віра й побігла назад у палату. Напад наростав, відтак жінка чіткими вивіреними рухами надала тілу хворого зручного положення, очистила рушником його рот, обличчя та підковдру.
– Так краще? – поцікавилася вона. – Спробуй сісти зручніше.
– Так, – крізь кашель погодився Коля, гарячково намагаючись знайти оптимальне положення тіла й хапаючись своїми синюшними пальцями за Вірину руку.
Поступово кашель став рідшим і біль ослаб, проте дихання хворого хлопця так само залишалося частим та якимось поверхнево-іграшковим, як у цуценяти. Коля заплющив очі й забувся. Тепер для нього не мало значення ніщо, крім блаженства від відсутності болю...
У лазареті
1941 рік, грудень. Тавда.
Петро отямився і трохи розтулив очі. Перше, що він відчув після забуття, – нестерпний, гострий біль в усьому тілі. Страшний жар душив, вогняною лавиною огортав організм, розпирав зсередини. Дуже хотілося пити й дихати. Але не було сил ні вгамувати спрагу, ні вдихнути на повні груди, ні навіть поворухнутися. Мутний туман застилав погляд. Петя напружився та спробував хоч щось розгледіти. Все навколо було біле-біле – стіни, стеля, фіранки, ліжка, люди…
"Це табірний лазарет, – здогадався він, – а ці люди – лікарі".
Не в силах більше утримуватись у напруженому стані, повіки самі собою зімкнулися. А свідомість знову вислизнула з-під контролю.
Наступного разу Петро почав повертатися до тями ще за три доби. Крізь безпросвітну темряву важкої дрімоти до мозку долетіли невиразні голоси. Спроба розплющити очі не мала успіху: до повік ніби причепили гирі.
Тим часом головний лікар лазарету Валерій Ревенко разом зі свитою супроводжуючих його медпрацівників проводив обхід хворих. Нині Валерій Сергійович обіймав цю посаду як ув'язнений у привілейованому становищі, однак ще в зовсім недалекому минулому він був провідним ученим секретного медичного науково-дослідного інституту. Переходячи від ліжка до ліжка, медики тихо спілкувалися між собою та з пацієнтами. Хапаючись за уламки вислизаючої свідомості, Петя спробував вслухатися у розмову медперсоналу:
– Ув'язнений Шабля Петро, 21 рік. Надійшов шість днів тому непритомним з обмороженням тіла, особливо кінцівок, а також із сильним переохолодженням після провалу під лід і тригодинного шляху в мокрому одязі по морозу. Відторгнення обморожених переохолоджених ділянок по всьому тілу, гнійне запалення особливо у районі ніг. Загроза гангрени. Все тіло розпухло. Є лише невелика, розміром із п'ятак, не уражена ділянка в області серця. До свідомості не приходив. Вводимо внутрішньовенно глюкозу та фізрозчин для підтримки сил.
Петя відчув, як з нього зняли ковдру. Кілька секунд тривало томливе мовчання.
– А як інші хворі з тих, що провалилися під лід? – запитав головний лікар у медсестер.
Лазарет
– Вчора померло ще двоє чоловіків, включно з охоронцем. Цей пацієнт – останній поки що живий.
– Скасуйте глюкозу: вона йому більше не знадобиться. Він помре сьогодні, – безпристрасно констатував головний лікар, переходячи до наступного хворого.
Моторошні слова медика немов струмом пронизали мозок Петра. Хвиля тріпотіння пройшла по спині й повернулася назад до голови як цунамі, застилаючи жахом кожну клітину. Кров прилила до обличчя, а охоплене жаром тіло ніби облили холодною водою. Найсильніший стрес мобілізував приховані резерви організму. Хлопця пересмикнуло, і він розплющив очі. Вирази жаху, розгубленості, гніву та непримиренності по черзі відобразилися на його обличчі.
– Не помру! – крізь зчеплені зуби прогарчав Петро, стиснув кулаки і знову знепритомнів.
…
У кузні було нестерпно жарко. Гаряче повітря з горна обпалювало голе тіло; піт струмив по спині, заливав очі. А Петро все махав і махав молотом, намагаючись попасти по шматку розпеченого заліза, який увесь час нахабно утікав від ударів. Щоразу, коли хлопець піднімав важенну кувалду, старанно цілився і, вкладаючи в руки всю свою міць, спрямовував її вниз, здавалося, що вже цього разу ціль точно буде повержена. Проте в останній момент вогненно-червоний метал, уже готовий розлетітися на шматки від найпотужнішого удару, якимось дивом вислизав, знущально-насмішливою невидимою гігантською рукою відсовувався вбік. Молот із брязкотом ударявся об ковадло, надсильна віддача стрясала тіло, пронизуючи його шаленим болем. Петя задихався, як викинута на берег риба, хапав ротом розпечене, просочене гаром повітря, втім вдихнути на повні груди не міг: легені нахабно відмовлялися наповнюватися киснем. Однак він знову напружував змучені м'язи, піднімав кувалду, вчергове цілився й бив. І знову мимо... Зморений спрагою, Петро хапав кухоль з водою, але коли нервово підносив його до рота, виявлялося, що кухоль порожній... Роздосадуваний та змучений, молодик все ж таки знову й знову брав у руки молот: адже він знав, що повинен, навіть зобов'язаний рознести на дрібні шматочки цей ненависний утинок червоного заліза...
Боротьба тривала нескінченно довго. І ось навіть на те, щоб занести молот над ковадлом, уже не залишилося сил. Знемоглими руками, вперши держак у живіт, Петя ледве підняв свій інструмент над головою і, якось незграбно допомагаючи всім тілом, навіть не вдарив, а просто тицьнув ним уперед. І – о диво – ненависний мерзенний метал розлетівся на дрібні бризки, обсипаючи та обпалюючи все навколо! Потрапивши на шкіру, найбільша крапля розжареного металу страшенно зашипіла, спопеляючи плоть. Тіло пронизав нестерпний біль, і цей біль заступив собою увесь світ...
Петро прокинувся, важко дихаючи. Йому здавалося, що цей кошмарний напівсон-напіввидіння тривав вічно. Темні кола пливли перед очима. Залишки жахливої мари ще певний час продовжували бередити душу, змішуючись із дійсністю в непередбачуваних комбінаціях.
Хлопець не відразу зрозумів, де він і що з ним. Все тіло палало, ніби його нагрівали у печі. Мокра від поту білизна тільки посилювала відчуття вивареного в окропі та повністю вичавленого організму. Страшенно хотілося пити. Видіння, котре замордувало бідолаху, майже зникло, втім кухоль із водою вперто витав перед очима. Петя спробував сконцентрувати на ньому свій неслухняний погляд. Однак жаданий кухоль щез. Тоді він постарався зафіксувати увагу на якійсь білій плямі, але марно. Тільки з третьої спроби мозок зміг розпізнати стіну і бильце ліжка.
Бажаючи будь-що знайти й осушити кухоль з водою, Петро повернув голову, втім у відповідь гострий біль пронизав шию та списом врізався в основу мозку. Тихий стогін вирвався з грудей.
– Води… – тільки й зміг вимовити нещасний. Проте ніхто не відгукнувся на його благання.
Побоюючись повторення страшного болю, Петя обережно, одними очима почав досліджувати приміщення. Кожен клаптик стіни давався з труднощами, і все ж таки йому вдалося змістити зону огляду на кілька полів зору вліво. Вкотре перевівши погляд, він вичленив із розмитих контурів двері, які саме в цей момент відчинились. У них з'явилися люди в білих халатах.
Головний лікар табірного лазарету, котрий увійшов до палати першим, одразу натрапив на вперті синьо-зелені очі, що гляділи прямо на нього. Він розгублено покрутив головою на всі боки, відновлюючи в пам'яті вчорашній обхід, потім ще раз подивився у вічі пацієнтові.
– Живий? – щире здивування проступило на обличчі бувалого медика. – Це той самий хворий, який і вчора був на цьому місці? – не вірячи своїм очам, перепитав лікар у медсестри.
– Так, той самий; останній, хто лишився живим після провалу під лід.
Рішучим кроком лікар підійшов до Петрового ліжка та зірвав ковдру.
– Він живий усупереч всім законам медицини, – констатував головлікар, промацуючи палаюче розпухле тіло. – Вчора я не давав йому жодного шансу. Але якщо він досі не помер, то, можливо, такий могутній організм зможе боротися й надалі.
Рухи колишнього завідувача відділу одного із секретних медичних закладів прискорилися. Відчувалося, що нестандартна ситуація пробудила в ньому азарт ученого. На обличчі з'явилася скупа усмішка.
– Ну що ж, спробуємо йому допомогти. Оленко, візьміть під свій контроль цього пацієнта, – звернувся головний лікар до старшої медсестри. – Для початку вводьте внутрішньовенно подвійну дозу фізрозчину та глюкози. Плюс сечогінний засіб. І подбайте про пристойний раціон. А може вдасться викроїти для нього хоча б одне яйце?
Оленка, красива жінка середніх років, теж трохи посміхнулася й записала вказівки до зошита. Вона вважала свого начальника світилом медицини та зразком лікаря, мала до нього почуття на межі жалості, захоплення й легкої закоханості. Бажаючи хоча б частково компенсувати страшну несправедливість, яка зробила його ув'язненим, вона намагалася допомагати своєму кумиру в усьому. Вроджена потреба творити добро разом із акуратністю і пунктуальністю дали їй змогу стати незамінною на своєму місці.
– Добре, Валерію Сергійовичу, – із розумінням відгукнулася Оленка.
За цими скупими словами в найближчому майбутньому послідували цілком реальні дії, котрі точно відповідали інструкціям і рецептам головлікаря, а часом навіть дещо перевершували їх: старша медсестра зуміла поставити справу так, що підпорядкований їй персонал всіляко сприяв одужанню Петра.