Відтак Петро переживав: "А що буде зараз?"
Цього разу командував процедурою лейтенант НКВС середнього віку. На руці у нього не вистачало двох пальців, що могло свідчити про його бойове минуле. В підпорядкуванні у службіста були здебільшого молоді, зелені, мабуть щойно призвані солдатики. Зовсім ще хлопчаки, вони, напевно, проходили в цьому містечку прискорений курс навчання перед відправкою до діючої армії. Становище на фронтах було важке, тому для охорони ув'язнених, замість відправлених у райони бойових дій співробітників НКВС, часто використовували курсантів і ополченців, які вдосконалювали своє бойове мистецтво в навчальних частинах.
Петро вистрибнув з вагона одним із перших, трохи відійшов убік та почав спостерігати за тим, що відбувається, уважно вслухаючись і вдивляючись у дії охорони. Лейтенант командував процесом досить грамотно, без зайвої метушні й запопадливості. В його манерах відчувалася певна нотка демократизму, втім водночас він повністю контролював ситуацію. До вагонів із карними злочинцями керівник приставив більш досвідчених НКВС-ників, а видачу пайків та дров політичним проводили в основному курсанти й ополченці.
Якраз у той час, коли Петро чекав, поки "співвагонники" зістрибнуть на сніг, повз них пройшов лейтенант, мимохідь віддаючи розпорядження підлеглим. Сержантик, котрий саме підбіг до начальника, браво доповів:
– Товаришу лейтенанте держбезпеки, один із трьох вагонів, призначених для приєднання до потяга з ув'язненими, перебуває в неробочому стані. Проблеми з обшивкою. Робітники кажуть, що для усунення несправностей їм потрібно близько години.
Лейтенант подивився на годинник, щось запитав у залізничного службовця, який його супроводжував, зробив запис у блокноті.
– Скажіть, що вони мають 50 хвилин. І дайте їм на допомогу трьох курсантів з Вашого відділення.
Сержант побіг виконувати наказ. Тим часом лейтенант підійшов до двох ополченців, відповідальних за видачу продуктів та дров для ув'язнених із вагона, в якому "подорожував" Петя.
– Як справи, Василю Івановичу, все готове? – по-дружньому запитав лейтенант одного з ополченців, старшого за віком.
– Та ні; бісові душі зі складу обіцяли ще принести рибу й сухарі, але щось не несуть. А хлопці-ув'язнені дуже вже слабі, мруть. Ось і з мого вагона два трупи винесли. Треба б додати людям їжі, адже ж їх везуть працювати, а трупи нічого не зможуть зробити для нашої перемоги, – приземкуватий українець, явно із селян, говорив, перемежаючи українські та російські слова; при цьому він діловито і з розстановкою закінчував останні приготування до дорученої йому процедури.
Петра ніби струмом пробило. По-перше, він почув рідну мову, а по-друге, цей простий немолодий дядько так влучно та стисло висловив те, що вже багато місяців не давало спокою і самому Петрові: чому треба морити голодом, повільно вбивати людей, здатних своєю працею принести набагато більше користі, ніж ті нещасні зайві 200 грамів хліба в день на людину?
– Роздавай те, що є, Василю Івановичу, а потім з'їзди на возі з парою курсантів до складу та спробуй забрати обіцяні рибу й сухарі, – тихо сказав лейтенант. – Поїзд стоятиме ще годину, отже можеш встигнути зробити добру справу для Батьківщини і для цих людей.
Злегка кивнувши головою в бік ув'язнених, він посміхнувся одними куточками губ, а потім жорстким командним тоном розпорядився:
– Ув'язнені з восьмого вагона! Вишикуватися в шеренгу по одному! Приготуватися до переклички, а також до отримання пайків і дров!
Почалася звична метушня. Однак почутий діалог між лейтенантом та ополченцем уже запустив у душі Петра лавиноподібно наростаючий вир почуттів. Будучи людиною чутливою й захопливою, хлопець миттєво перейнявся повагою до свого доброго та скрупульозного земляка. Думки про необхідність отоварити останні батьківські гроші гарячково накладалися в Петровій голові на нові яскраві емоції. І вже через кілька секунд рішення було прийнято: слід ризикнути, довіритися цьому ополченцю, й попросити його купити продуктів на ті десять карбованців, що залишилися.
"Одного разу прийняте рішення не обговорюється, не переглядається, а підлягає виконанню", – це незмінне правило було одним із основоположних каменів у характері Петра, незаперечною аксіомою, якій він слідував усе життя.
Ось і тепер мозок, відкинувши емоції, запрацював чітко, як годинниковий механізм, для реалізації чергової мети.
"Люди, котрі відповідають за роздачу пайків та дров, порядні, старанні й досить терпимі, – думав хлопець, – усе підготували заздалегідь. А враховуючи те, що двоє арештантів із вагону померли, пайків має вистачити на всіх, ба навіть ще залишиться. Водночас ув'язнені, навчені гірким досвідом, намагатимуться якнайшвидше отримати належне. Отже, щоб поговорити з ополченцем, найзручніше було б стати у чергу останнім: так ніхто не підганятиме й не заважатиме. Ситуація поки що складається сприятливо, але потрібно потрапити в кінець шеренги".
Петро швидким кроком рушив до людей, що знаходилися якнайдалі від місця видачі продуктів, на ходу кличучи одного зі своїх друзів, який перебував там. Не дійшовши пару кроків до товариша, він ніби спіткнувся та впав на сніг. А поки піднімався, прозвучали наступні команди охорони, і хлопець уже бігом перемістився в кінець шеренги, що вишикувалася, та став у стрій останнім.
Перший пункт плану було виконано успішно.
"Тепер є достатньо часу, щоб обміркувати, як поводитися далі, що говорити, – прикинув хлопець. – Ну, по-перше, щоб не викликати підозр, потрібно висловлюватися стисло й чітко, тільки про найголовніше. По-друге, краще говорити українською: ополченець, котрий перебуває в російському середовищі, проте не може перебудуватися на мову оточуючих, напевно, зрадіє, почувши рідну мову. Крім того, це одразу, без зайвих слів, позиціонує мене як земляка".
…
Тим часом настала черга отримувати пайок. Беручи належні йому буханець хліба й десяток картоплин, Петро звернувся до старшого ополченця:
– Василю Івановичу, вибачте, що звертаюся, але я випадково був поруч, коли Ви розмовляли з лейтенантом, і дуже зрадів, почувши рідну мову. Ще більше зрадів, коли Ви сказали те, про що я увесь час думаю. Усі ми, в'язні, справді дуже виснажені. І я відчуваю: сили залишають мене, хоча багатьом з нас іще гірше. У мене залишилися останні 10 карбованців із тих, які дала мама, коли мене забирали. Чи не могли б Ви щось купити з продуктів на ці гроші для мене й моїх друзів? Частину грошей можете взяти собі.
– Та ти що, синку! У мене самого брата забрали, і де він, що з ним – я не знаю, – тихенько став побиватися ополченець. – Давай гроші, спробую тобі допомогти.
Петро простягнув йому купюру, а Василь Іванович все ніяк не міг заспокоїтися:
– Та що ти, земляче! Та хіба ж я... Господи! Та що ж це за життя таке?..
В очах уже немолодого чоловіка стояли сльози. Кілька секунд він витратив, щоб оволодіти собою, вгамувати спогади й емоції, що розгулялися, а потім уже майже спокійно продовжив:
– Час ніби є. А коли видаватимемо додаткові пайки, знову стань у чергу останнім.
Вражений несподіваною батьківською реакцією земляка, Петро подякував йому і зі змішаним почуттям радості, здивування та ностальгії пішов отримувати належні йому дрова. Відійшовши кілька кроків, він почув слова ополченця, звернені до самого себе:
– Дасть Бог, може й братові хтось допоможе…
Потяг стояв, мабуть, на тупиковій гілці, а кількість охорони, хоча в основному і незвичної до виконання такої функції, була великою. Тож ув'язненим дозволили певний час побути біля своїх вагонів.
Петра переповнювали радісні почуття від того, що "операція" з отоварювання грошей вдало розвивається, від зустрічі з українцем, від його теплих слів. Витравлені місяцями поневірянь та принижень, проте самою природою закладені у хлопцеві довірливість, любов до людей і доброта з новою силою наринули й разом захопили всю його істоту. Він ні секунди не сумнівався в успішному завершенні задуманого. Та і його жахливе, тяжке становище не здавалося вже таким страшним.
...
Скомандували шикування для отримання додаткових пайків. Однак Петро ніяк не міг отямитися від милих спогадів. Тільки тепер він відчув, що змерз, а тому тугіше затягнув ремінь, поправив шарф і дужче насунув шапку. "Співвагонники" чекали команди у повній готовності, а відтак зреагували на неї миттєво. Поки Петя підійшов до кінця черги, всі вони вже були попереду.
"Ну і добре; принаймні цього разу, щоб стати останнім, не довелося спотикатися й падати", – в умі відмітив хлопець.
Додатковий пайок був воістину царським: по 10 чорних, трохи запліснявілих, сухарів та черпаку солоної кільки. Хоча на який час доведеться "розтягувати задоволення", ув'язненим ніколи не повідомляли: може на тиждень, а може на два.
Петро дуже зрадів, коли побачив біля земляка-ополченця солідну тканинну сумку, котрої не було під час попередньої процедури роздачі пайків. Ця сумка перейшла у власність Петра відразу після отримання додаткової порції продуктів. Українці залишились удвох. Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного. Обоє в ці миті згадували безмежні степи Батьківщини та рідний дім.
– Вибрав найкраще з того, що було на базарі, – тихенько сказав ополченець. – Не зважай, що продукти здаватимуться малопоживними. Їхню користь я випробував на собі ще в часи моєї дороги до Уралу після розкуркулювання. Не перехиляй сумки – там глечик із молоком. Щасти тобі, хлопче, і тримайся!
– Дякую Вам, Василю Івановичу. З Вами я ніби доторкнувся до Батьківщини. На все добре! – довше залишатися віч-на-віч із охоронцем було небезпечно для обох. Тому Петро востаннє зі вдячністю глянув на земляка, посміхнувся й пішов виконувати команду "По вагонах!".
Коли він зі своїм солідним вантажем підходив до нар, товариші з його групи "інтелектуалів" із цікавістю та заздрістю поглядали на сумку. Петро не став випробовувати їхнього терпіння і відразу ж повідомив про вдало проведену операцію з отоварювання грошей:
– Зустрів земляка-ополченця, колись розкуркуленого та висланого на Урал. Хороша, добра й чуйна людина. Я довірився йому, і він купив продукти на мої останні батьківські гроші, – повідомив Петя друзям, розпаковуючи сумку.
Окрім акуратно зав'язаного промасленим папером глечика з молоком, у сумці виявилося приблизно відро моркви.
За неписаним правилом, прийнятим серед "інтелектуалів", власник неказенних продуктів залишав собі більшу їх частину.