– Спробуй на секунду зачепитися плечем, а в цей час хлопці посунуть ворота.
Парубок навіть не встиг здивуватися холоднокровній вказівці охоронця, який тільки що так несамовито репетував, як той зразу ж істерично заверещав:
– Заколю! Скотина! Гад! – багнет встромився в спину мужика, що стояв перед Петром.
Той смикнувся від болю, і в цей момент Петя вклав усю силу в повторення свого маневру. Він відчув, як плече зачепилося за щось тверде. Майже тієї ж миті прогримів постріл у повітря, люди інстинктивно здригнулися, і ворота подалися ще на кілька сантиметрів.
Здоровезний амбал, ухопившись двома руками за краї проходу, вперся чоботом у Петіну спину і зробив величезне зусилля. Хлопець заволав від болю, рвонувся убік і відчув спиною тверду поверхню.
Ще кілька хвилин було витрачено на втискання останнього в'язня та закриття воріт.
І тільки коли брязкіт заліза припинився, Петро зміг відволіктися від цього шаленого дійства, яке захопило його всього без залишку.
Перший урок у школі
1925 рік, жовтень. Томаківка.
У підготовчому класі п'ятирічний Петя став наймолодшим і найменшим учнем. Він розпочинав навчання, вважай, із середини півріччя, коли левова частка матеріалу була вже пройдена. І директор школи, і вчителька, Ольга Пилипівна, без ентузіазму поставилися до появи зовсім крихітного та непідготовленого малюка. Ідучи назустріч умовлянням батьків, вони погодилися, в порядку експерименту, посадити Петрика одного за останню парту, щоб менше заважав, але поставили умову, що Данило забере сина на першу їхню вимогу.
Свій перший шкільний день хлопчик тихенько просидів за останньою партою. Строго попереджений і батьком, і вчителями про необхідність дотримання тиші, він надто відповідально поставився до цього, і до кінця занять не промовив жодного слова. Всі передні парти були зайняті старшими, а подекуди навіть дорослими, учнями. Тому, щоб бачити вчителя і все, що відбувається біля дошки, Петі довелося сісти на край сидіння. Через відсутність іншого заняття, він усю увагу зосередив на навчальному процесі.
Першим уроком, на який потрапив хлопчик, виявилася арифметика. Багато однокласників, які вже засвоїли за час навчання ази лічби, навперебій тягли руки, жваво відповідали на запитання вчительки, розкладали палички по купках, а потім по команді робили з ними якісь загадкові переміщення. Спочатку шкільне дійство здалося Петрикові якоюсь незрозумілою тарабарщиною. Він все чекав, коли ж учителька розповість казку чи історію. І справді, Ольга Пилипівна почала розповідати історію, але такою ж тарабарською мовою цифр, паличок та фігурок. Настрій малюка погіршився; йому нудно було слухати слова, яких він не розумів.
Урок арифметики в школі
Новоспеченого учня так і підмивало запитати, коли ж нарешті буде казка. Але, пристраханий строгістю шкільних порядків, він стримувався і терпляче чекав. Його витримку було винагороджено на другому уроці – уроці читання. Буквально на самому початку заняття вчителька стала виразно читати цікаву казку про Івасика-Телесика. Петя піднісся духом: він любив казки більше за все на світі та готовий був слухати їх годинами. Але до кінця казка дочитана не була. Натомість Ольга Пилипівна змусила учнів повторно читати вже відомий текст. Більшість із них читали повільно, із запинками та помилками, що викликало роздратування Петрика. Все ж таки він знову стримався: як би там не було, у школі було цікавіше, ніж сидіти вдома під замком. На превелику радість пацана, наприкінці уроку вчителька продовжила читання тепер уже наступної частини казки, але знову перервалася на півдорозі, тільки розворушивши цікавість підопічних.
– Бажаючі можуть удома самостійно дочитати всю казку до кінця та розповісти нам на наступному уроці читання, чим вона закінчилася, – лукаво посміхаючись, підбила підсумок уроку Ольга Пилипівна. – За це всім, хто впорається, обіцяю поставити п'ятірки!
На третьому уроці вчителька дала Петрикові ручку та аркуш паперу. Акуратно макаючи перо в чорнильницю, хлопчик старанно намагався виводити такі ж палички та закорючки, які намалювала викладачка. Ця робота в нього виходила досить жваво, хоч і супроводжувалася кількома кляксами. Підбадьорений наставницею, наприкінці уроку він уже написав перший у своєму житті рядок літер "і".
Продзвенів дзвоник, і діти з розкритими зошитами та щоденниками вишикувалися біля вчительки. Та ставила оцінки, паралельно нахвалюючи одних та журячи інших. Петя не мав щоденника, але він разом з усіма став у чергу, тримаючи в руках аркуш паперу зі своєю роботою.
– Ну як, сподобалося тобі у школі? – спитала Ольга Пилипівна малюка, який запитально дивився на неї чистими очима.
– Сподобалося, але що було далі з Івасиком і чим закінчилася казка? – задав Петя питання, яке мучило його вже биту годину.
– Дізнатися про це тобі може допомогти старший брат Коля. Попроси його прочитати казку до кінця. А на наступному уроці читання разом із Колею розповісте нам, що ж було далі. Ти молодець, розумник, поводився на уроках добре, навчився писати букву "і". За це я поставлю тобі п'ятірку. – Із цими словами вчителька записала щось на Петриковому аркуші. – І скажи батькам, щоби купили тобі зошит, або хоча б кілька аркушів паперу.
Додому Петя летів, як на крилах. Стримувана під час уроків кипуча енергія хлопця виплеснулася назовні. Він то бігав навколо Колі, розмахуючи листом із першою в його житті п'ятіркою, то радісно кричав, то переказував уривок почутої казки. Брату ж не було так весело: він того дня отримав тільки трійку і готувався до догани від тітки.
Але цього разу черга до Колі не дійшла. Переповнений емоціями, Петрик першим заскочив у будинок, миттю кинувся до матері, застрибнув їй на руки і засипав обширним потоком інформації:
– Мамо, мамо, дивись: я отримав у школі п'ятірку! – закричав він, показуючи матері листок зі своїми каракулями та оцінкою. – Вчителька сказала, що я молодець, що я розумник! Мамо, мамо, я навчився писати букву "і"! Це зовсім не складно! А ще Ольга Пилипівна читала нам казку про Івасика-Телесика! Вона сказала, щоб ми разом із Колею дочитали її до кінця та розповіли, чим вона закінчилася! Мамочко, а вчителька сказала, що мені потрібно купити зошит або аркуші паперу!
– А ти себе добре поводив, не балувався? – суворо спитала Марія сина.
– Ні, ні! Я тихо сидів і слухав учительку!
– Ну що ж, тоді купимо тобі зошит.
– Мамо, а ти навчиш мене рахувати? У класі всі діти вміють рахувати, вони розкладають палички на купки та відповідають, скільки у купці паличок.
– Ось прийде ввечері тато і ти попросиш його: він у нас бухгалтер і вміє рахувати найкраще в селищі, – з відтінком гордості в голосі порадила жінка. – А поки поїжте і біжіть на вулицю гуляти! – звернулася вона до хлопців і легенько підштовхнула їх до кухонного столу, на якому стояли дві миски з борщем і пірамідка зі шматків хліба.
– Добре! – радісно вигукнули пацани і почали обідати; обидва були задоволені: Петя – увагою матері, а Коля – тим, що цієї уваги на нього не вистачило.
Залізничний злодій Ташкент
1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе, Сталінська залізниця.
"Мішок?!" – такою була перша думка, яка прийшла в голову Петрові після усвідомлення того, що він міцно закріпився всередині вагона. Рука відразу ж сіпнулася до місця на боці, де ось уже більше місяця звично висів речовий мішок, але намацала лише лямку. Просуваючись рукою вздовж неї, хлопець зрештою дістався до самого мішка, який був міцно затиснутий між воротами вагона і спиною людини, котра стояла поруч.
Від серця відлягло, і Петро наполегливим зусиллям притягнув власний скарб ближче до тулуба. Відчувши дискомфорт від своєї нахиленої пози, він спробував зайняти зручніше положення, але не зміг знайти підходящого місця навіть для ніг. Сяк-так розштовхавши речі, що валялися на підлозі, хлопець повів плечима, внаслідок чого опинився хоч і в незручній, але принаймні, не у висячій позі.
Однак протягом кількох хвилин, поки потяг стояв на станції, умови у вагоні стали все більше погіршуватися. По-перше, нагріті палючим сонцем ворота наполегливо передавали тілу докучливе тепло, а по-друге – у замкнутому просторі такому скупченню народу стало важко дихати.
Шукаючи вихід із ситуації, Петро почав придивлятися і прислухатися до того, що відбувається в напівтемряві вагона... Весь нижній ярус був битком набитий спітнілими, змученими людьми, котрі стояли або сиділи на нарах. Але кілька нар верхнього ярусу, якраз біля заґратованого віконця, виявилися окупованими дюжиною карних злочинців, які, судячи з усього, відчували себе зовсім непогано. Підставляючи свої татуйовані наколками, сині тіла потоку свіжого повітря, урки затято різалися в карти, не звертаючи жодної уваги на решту людей.
Петро спробував вдихнути на повні груди, потім ще й іще. Однак було таке відчуття, що об'єму грудей не вистачає для їх наповнення повітрям.
"Ні, в цьому пеклі, та ще й при дефіциті кисню, я швидко загнуся: треба щось робити", – подумав він.
І рішення прийшло якось само собою. Хлопець згадав, що одного разу читав книгу про порядки в середовищі злодіїв, про особливості їхнього життя та спілкування. І хоча це було давно, молода пам'ять миттєво висмикнула зі своїх анналів сюжет разом з найяскравішими моментами, що підходили під поточну ситуацію.
"Була не була! Спробую прибитися до карних злочинців!" – дав він собі установку.
Через секунду молодик, як справжній артист, перевтілився у головного героя книги, якому свого часу симпатизував. Про всяк випадок (раптом хтось із "блатних" читав цей твір) Петя придумав собі прізвисько, відмінне від використовуваного в романі. Отже, відтепер він – залізничний злодій Ташкент, і поводитися повинен відповідно.
Поїзд рушив. Його смиканий рух якимось дивом розштовхав збитий біля входу натовп, більш рівномірно розподіливши вміст по площі вагона. Петро підняв над головою свій мішок, і під лайку оточуючих став рішуче протискуватися вперед, у напрямку до карних злочинців.
– Приймай! – він кинув мішок прямо на карти блатним, і грубо розштовхуючи всіх на своєму шляху, почав пробиратися до компанії.
Коли молодий чоловік був уже поруч із метою, дві "шістки" спробували його зупинити, але Петро по черзі з'їздив їм по зубах своїм кулачищем і ті притихли, оглушені, на руках здивованої "публіки".