Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, дні кожного разу на вдвічі більший термін — вони поступово набирали таку силу, що їх перестали брати кулі, потім — бомби, потім — лазери...
Після кожного провалу слідом за втікачами запускали капсулу з поясненням ситуації й категоричною вимогою — знищити прибульців й всі сліди їхнього перебування. Після передачі інформації капсула теж самоліквідовувалась.
Тих людей було знищено. Знищено за двісті років до їхнього народження. Знищено термоядерним анігілятором — пристроєм, здатним перетворити на хмару розпечених газів цілий континент. Знищено, коли втікачі зібрались перед останнім, вирішальним стрибком.
Судячи з того, що сучасність не змінилась, всі інструкції, закладені в капсулу, було старанно виконано.
— А чому залп анігілятора не вплинув на течію часу?
— Вибух відбувся в період, коли гриміло по всій планеті. Одним більше, одним менше... Тобто, так вважали вчені.
— А насправді? — голос дівчини аж тремтів. — Ну, а насправді?
— Не поспішай, Їлено, не поспішай...
Після того, як останню десятку "нових" було знищено, й на спустошеній, ворожій, майже не придатній до життя планеті залишилась лише гинуча цивілізація "звичайних" — з'явилась, нарешті, непогана думка — а чому б, замість життя... точніше, повільної смерті на Землі не переселитись...
— На іншу планету?
— Ні. На жаль, людство — звичайно людство — так і не досягло зірок. Жоден корабель з екіпажем не вийшов з Сонячної системи.
А вихід був поруч.
Люди вирішили втекти в минуле. Втекти, провалитись у доісторичну епоху, коли на молодій Землі буяло життя, коли повітря було свіжим і чистим, а тварини — хай незвичні й небезпечні, як, скажімо, тиранозаври не плювались вогнем, не били струмом й не мали подвійною шкіри з атомарною кислотою поміж оболонками. Спробуй, зачепи таке чудо...
Але секрет провалу в минуле було знищено разом з тими, хто його відкрив.
Людство взагалі чисмось схоже на окрему людину — воно так само не може вкусити себе за такий близький начебто лікоть.
Зовсім поруч, за якийсь десяток мільйонів років лежала свіжа, незаймана Земля — а люди задихались, отруювались й гинули в руїнах колишніх міст.
Досить легко було "скинути" в минуле капсулу з інформацією, — але живі об'єкти після провалу, зробленого за тією ж технологією, переставали бути живими.
Помирати взагалі важко, а вже помирати, маючи можливість вижити — так ще й непогано вижити — просто неможливо.
Людство зібрало всі сили. Перевірили кожнго. Придатних до подальшої еволюції, а отже, й до вивчення методу "провалу" не виявилось.
Кілька експедицій — з них повернулось не більше половини учасників пройшли давно покинуті й смертельно небезпечні землі за океаном. Людей звичайних та мутантів вони знайшли, нових — ні.
Одне з більш-менш придатних до життя поселень знайшли в Антарктиді, під крижаним куполом.
— І там...
— Так, там виявили чоловіка, енцефалограмма якого мала специфічний "новий" зубець.
— Але він не захотів летіти до лабораторії...
— Його й не питали. Та, власне, це й не було конче потрібно незадовго до появи експедиції поштовх стався сам по собі. Чому? Навряд чи хтоь і колись розбереться в цьому. Можливо, допомогли ті "нові", що вже перейшли в енергетичну форму — якщо тільки їм, зоряним мешканцям це було для чогось потрібне. Можливо, сталося те, що рано чи пізно й повинно було статися — прийшов час, і здатність до розвитку прокинулась сама — як прокинулась би й в тих, кого зробили "новими" штучно. Можливо...
Втім, так чи сяк — того чоловіка було схоплено, нашпиговано наркотиками — про всяк випадок — й затягнуто до літака. На поселення полетіла бомба — просто так, для профілактики. Й члени експедиції повернулись з чистим сумлінням й почуттям виконаного обов'язку.
А "об'єкт" закинули в камеру й почали вивчати.
І раптом виявилось, що цього чоловіка бачили в лабораторії за два місяці до того, як експедиція повернулась із здобиччю.
Здогад підтвердився — "нова" людина вміла провалюватись у минуле.
Один з перших дослідів мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожній камері з'явився піддослідний й поспіхом відскочив вбік. Потім двері відчинились й до приміщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потім той, що з'явився останнім, зник. Просто взяв — і зник. Наче розтанув в повітрі. А по тому місці, де він тільки що знаходився, вдарив лазер.
Тривалість стрибка збільшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таємницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих істот — недалеко й невеликих, звичайно — сталася перша неприємність.
Під час чергового досліду — на "об'єкт" мала падати бетонна брила той чоловік не втік, як завжди, на кілька хвилин у минуле, а вдарив пірокінетичним імпульсом.
Його поспіхом перевели до іншої, більш надійної в'язниці — з бетонними казематами, електричною сіткою та роботами-охоронцями.
Через два дні він висадив в повітря двері, змусив роботів вистрелити один по одному й втік. Втік, провалившись в минуле одразу на півстоліття.
Одразу ж за ним полетів поспіхом зібраний загін вояків.
"Об'єкт" — між іншим, тоді його звали Джур Хелл — зустрів їх пірокінетичним залпом. Випадково вціліла лише одна людина — жінка, керівник лабораторії, що теж взяла участь в тому полюванні.
Витративши енергію на тих смертників, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на ціле століття.
Їдине, що встигла зробити та жінка — це навіяти фальшиву пам'ять. Тепер Хелл уявляв себе космічним десантником, що після довгої відсутності повернувся на Землю.
— А... жінка?
— Та жінка? Їй не залишалось іншої ради, як знову піти за ним.
О, це була розумна й хитра істота! І гарна. Річ ще й тому, що подорожі в часі призвели до цікавого ефекту — біологічної рівноваги. Вони молодшали. Кожен стрибок наближав втікачів та переслідувачів до ідеального віку — близь двадцяти трьох-двадцяти семи років. Так сорокарічна жінка перетворилась у гарненьку біляву дівчину. Її звали...
— Досить... — втомлено сказала Їлена. — Я сама знаю, як мене звати.
Хелл посміхнувся.
— А шкода. З цього справді вийшло б непогане оповідання.
Вони помовчали. Ліс так само тихо шелестів гілками.
— Як ти здогадався? — запитала Їлена.
— Не знаю, — знизав плечима Хелл. — Це приходить якось само по собі. Я перероджуюсь.
— Як саме? Розкажи. Все одно це вже нічого не змінить.
— Послухай, якщо цікаво. Але до кінця я сам не все розумію. Враження приблизно таке, ніби з усіх боків до мене стікається інформація...
— Яка?
— Всяка. Тобто, яка завгодно. Вся. Досить на секунду замислитись, прислухатись до тго потоку — і все, відповідь готова. На будь-яке запитання. Ось, хочеш, наприклад, скажу, про що ти зараз думаєш?
Дівчина зблідла й швидко засунула руку до сумочки. Хелл засміявся.
Чотири диски — ті самі невеличкі, озброєні кулеметами винищувачі, що Хелл присипав землею за десяток кілометрів звідси — майнули на фоні світлого неба в кінці просіки й стрімко спікірували вниз.
Й зникли.
Хелл, так само спокійно посміхаючись, перевів погляд на Їлену.
Дівчина затремтіла.
— Ні! — прошепотіла вона. — Не роби цього! Я... Я не хотіла! Я лише виконувала накази. Я... Я люблю тебе!
Останне було таким несподіваним, що Хелл здивовано підняв брови.
Звільнившись на мить з-під влади страшного погляду, Їлена зойкнула, розвернулась й кинулась тікати, не розбираючи дороги й проламуючись крізь чагарник.
Й не пробігши й сотні метрів, втрапила простов обійми якогось здорованя в шкіряній куртці.
— Ух ти! — не дуже розумно протяг він. — Оце так сюрприз! Хлопці, дивіться-но, що я спіймав!
Збоку з темряви вивалило ще дві постаті. В одного дівчина помітила дивну іграшку — зв'язані ланцюжком дерев'яні палички.
— Га, непогана здобич! — засміявся один, навіщось торкнувши дівчину за плече.
— Як ділити будем? — діловито запитав другий.
Здоровань, що й досі тримав дівчину, раптом притис до її до товстого дерева й схопив руками за груди.
— О, та тут щось є! — сповістив він під загальний регіт.
— Прибери руки, дурню! — крикнула Їлена.
— Щось ваше прохання не дуже переконливо звучить! — іронічно кинув хлопець з нунчаками. Навіть розмовляючи, він ліниво крутив їх через руку.
— То що? — здоровань дихнув ій в обличчя тютюном.
Дівчину кинули на землю, двоє притисли руки, здоровань почав здирати блузку.
— Пустіть-но її хлопці! — зненацька почулося ззаду.
Нападники завмерли й на диво синхронно розвернулись.
Позаду — як тільки зумів так непомітно підійти? — стояв Хелл.
Їлена, зібравши, мабуть всі сили вирвалась з-під здорованя й істерично заверещала:
— Юр, любий, врятуй мене!..
Невідомо, чи став би Хелл захищати її, але захищати чи не захищати себе — питання не було.
Здоровань кинувся вперед — Джур зустрів його ударом ноги в шию.
Нападник важко брязнув на землю, захрипів, кілька разів смикнувся й завмер.
Другий хлопець охнув, вилаявся й теж кинувся вперед. Нунчаки свиснули в повітрі... й незрозумілим рухом опинились в руках Хелла, а хлопець — з розтрощеним черепом — на землі.
Джур схилився над напівсвдомою дівчиною й обережно підняв її на руки. Їлена здригнулась й сховала обличчя на його грудях.
Майже як двісті років тому, в лісі, ьбіля обвугленого кістяку катеру.
Двісті років тому попереду.
Майже. Але не так.
Бо настіпної миті Хелл захрипів, важко впав на коліна, а потім, бризнувши кров'ю з рота, притис дівчину до землі.
Третій, третій з тих хлопців, про якого всі забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руці.
Дівчина зойкнула й втратила свідомість.
А коли прийшла до тями — вбивця був зверху, тримав її за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до своєї мети.
А коли, нарешті, дістався — зойкнув, захрипів й безсило впав головою на груди дівчини.
— Ідіот! — Їлена з огидою відштовхнула мертве тіло вбік. Встала, схилилась до його штанів, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарешті, знайшла те, що шукала — крихітну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повірити, що ця подряпина могла стати причиною блискавичної смерті.
— Придурок! — вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цівка густої драглистої речовини поповзла по щоці.