Так і тепер треба зробити. Чи їй не все одно, як зараз виживає цей нещасний чоловік, покараний Богом?
І все ж доля не може без сюрпризів. Назвіть це Божими знаками, які не кожний здатний помітити.
Якось, коли Віталіна йшла з редакції, помітила молоду жінку, яка пхала перед собою інвалідний візок. Вона не відразу второпала, що в ньому сидить її ґвалтівник. Аж поки молода жінка не нагнулась над ним, про щось перепитуючи, а Віталіна не перехопила їхні погляди, – і тоді зрозуміла, що насправді відбувається. Це була закохана пара. Блиск у їхніх очах свідчив про це.
Звичайно, Віталіна не була такою благородною, щоби радіти їхньому щастю. Просто їй стало шкода себе. У неї вже ніколи не буде такого великого кохання, як у них. А якби вона, не дай Боже, стала інвалідкою, то навряд чи комусь знадобиться.
Віталік? Чи кохає вона його? Навряд чи, якщо пам'ятати кохання до Андрія Чернюка. І, головне, чи кохає Віталік її? Чи просто Віталіна хоче вискочити заміж, народити дитинку і стати такою ж, як всі?
Не знаходила для себе відповідей на всі ці запитання.
40
Дружина Ореста Бориславського працювала завучем гімназії й жила з директором Дрогославського лікеро-горілчаного заводу, що називається, на віру. Офіційного щлюбу вони не оформляли. Це, мабуть, було новиною в перші місяці, а коли минуло багато років, мало хто вже пліткував на цю тему. Життя складне. Воно не завжди вписується в наші поняття моралі. Та й хто ми такі, щоб вершити суд над земними?
На початках Орестові, чого гріха таїти, було боляче, коли він дізнався про цю новину. Він кохав дружину. Навіть тоді, коли вона пішла від нього. Для багатьох причина була очевидною – через його пияцтво. Можливо, так і було. Але Бориславський розумів, що якби не директор Дрогославського лікеро-горілчаного заводу, не його гроші, можливості, зв'язки – мабуть, дружина би залишилась. А так син закінчував школу, треба було влаштувати його у вищий навчальний заклад. Він гнав від себе думки, що все було саме так, як навіяв собі, але ніяк не міг змиритися з таким кроком дружини. Навіть тоді, коли зрозумів, що вже її не кохає.
Сина він сам від себе відштовхував. Насмішками. "Мамин синочок" – найпростіше, що той чув мало не кожного дня. За великим рахунком, майже його не виховував, не намагався змалку зробити з нього справжнього чоловіка. Пиятика, жінки, робота – ось три кита, на яких тоді тримався він сам і його внутрішній світ. Дружина, син були, але як безплатний додаток до його життя.
Тепер Орест Бориславський, особливо коли не пив (а таке інколи теж траплялося), думав про те, що все могло бути по-іншому. Ні, ревнощі до дружини вже давно вмерли вслід за коханням до неї. Тепер тривав етап байдужості. І якби не побачив дружину з сином, то й не думав би про неї. Було боляче, що син все-таки не оцінив його, не вліз в його шкіру. Чи потрібно підштовхнути його до цього?
Бориславський навіть присів на дивані, на якому вилежувався від неробства. Ця думка лише тепер прийшла йому до голови. Син – це ж найдорожче, що в нього залишилося на білому світі. Заради малого треба прожити рештки свого життя. Гідно, з високо піднятою головою.
Здавалося, він сам зараз розплачеться. Добре, що прийшла мама і принесла їсти. Вона була рада, що син сьогодні тверезий.
41
Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, був непримітним чоловічком, який не привертав до себе жодної уваги. Зустрінеш його на вулиці, в натовпі – і не виділиш як когось особливого серед інших людей.
З точки зору лояльності до Росії теж не було до нього жодних претензій. Він народився на Орловщині, приїхав у Донецьк двадцятилітнім юнаком тридцять років тому. Вів скромний спосіб життя, не пиячив, з жінками його не бачили. До останнього часу працював на шахті, а коли почалися проблеми, пов'язані з війною, знайшов місце роботи на автозаправці.
Ніхто ніколи не чув від нього про родичів, а тому, коли з'явився племінник із Сіверодонецька, сусіди були здивовані. Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, пояснив, що всі ці роки не розмовляв з сестрою через внутрішні сімейні чвари. Але племінник тут ні до чого. Коли втік із міста, захопленого київською хунтою, і з'явився у його будинку з проханням знайти роботу, не міг йому відмовити.
Насправді Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, був щирим українським патріотом, не дивлячись на своє етнічне російське походження. Так часто теж буває, коли людина не рве на собі вишиванку, не співає українського славня з рукою біля серця, але любить Україну і готова для неї все зробити, навіть життя віддати.
Тому коли серйозні хлопці запропонували прийняти у себе Мирона-Артема, ні секунди не вагався, розуміючи, що це потрібно для загальної справи.
Акакій Акакійович, він же Василь Петрович, ненавидів режим Путіна, встановлений кремлівським карликом у Росії. Мабуть, він був з тієї когорти людей, яких відносно не так уже й багато, але які розуміють, до чого це насправді може призвести. І коли випала нагода допомогти Україні в її протистоянні з Росією, він радо підставив своє плече.
42
На допомогу Студентові дали капітана зі штабу. Це був молодий високий худорлявий чоловік зі смішними окулярами на носі. Очевидно, йому не вдалося відкрутитися від повістки, але батьки, чи родичі, чи знайомі зробили все можливе й неможливе, аби він був подалі від зони бойових дій. І це справедливо, бо такі люди не присобачені до звичайного життя. А що вже казати про війну, де вони гинуть одними із перших, ніби кулі спеціально вишукують саме їх.
Формально капітан зі штабу був старшим у транспортуванні труни з тілом Вовка на його малу батьківщину. Але в силу непрактичності молодого високого худорлявого чоловіка зі смішними окулярами на носі вся відповідальність була перекладена на плечі Студента. За великим рахунком, він би й сам упорався з цією відповідальною місією, але командир наказав-попросив не викаблучуватись і виконувати вказівки капітана зі штабу. Побачивши вираз обличчя Студента, тут же додав, що слід діяти, враховуючи ситуацію, і в разі потреби брати ініціативу на себе. При цьому він виразно глянув Студентові в очі, і той зрозумів, що діятиме так, як хоче командир, хоча, звичайно, кого-кого міг би потерпіти в начальниках, але лише не капітана зі штабу.
43
Коли Нишпорці зателефонував начальник Дрогославського відділу поліції, стало зрозуміло, що є якась цікава новина. Просто так підполковник ніколи не зв'язувався з колишнім капітаном.
– Ти займаєшся справою Чернишова?! – почав той з крику.
– Займаюсь, – спокійно відповів Нишпорка, намагаючись стримати наступ. – І вже є певні напрацювання.
– Чому я не знаю про ці напрацювання? – не вгавав підполковник.
– Будеш багато знати – швидко зістаришся. – Нишпорка намагався перевести все на жарт, але це ще більше розізлило його співрозмовника.
– Ти свої штучки дівчаткам показуй! – розійшовся підполковник.
Нишпорку це почало обурювати. Чого б це я ліз не в свої справи?
– Один із основних підозрюваних відпав, – сказав Нишпорка, щоби хоч чимось заспокоїти начальника Дрогославського відділу поліції, хоча й не мав наміру саме сьогодні ділитися цією інформацією.
– І хто ж це основний підозрюваний? – вже спокійніше запитав підполковник.
– Не по телефону, – відповів Нишпорка. – При нагоді розповім.
Підполковник мовчав, переварюючи інформацію.
Нарешті Нишпорка поцікавився:
-– Так що ти мені хотів сказати?
– Викрали сина Олега Чернишова, – відразу відгукнувся підполковник, ніби чекав, що Нишпорка задасть саме це запитання. – Працюй, будь ласка, дуже тебе прошу.
Останнє прохання було незвичним, коли зважити, що це зробив підполковник.
Майже відразу Нишпорці зателефонував Олег Чернишов.
– Це я викрав свого сина, – сказав він, не вітаючись.
Що за чудасія?
– Розумієте, до мене поступила інформація, – почав пояснювати Олег Чернишов, – що відомий вам підполковник СБУ замислив це зробити, тому я мусив його випередити.
– Послухайте, – не втримався Нишпорка, – а в мене є інформація, що цей підполковник СБУ не вбивав ні вашої матері, ні вашої дружини, а тим більше не мав наміру викрасти вашого сина.
По той бік барикад запанувала гнітюча тиша.
– Це вона вам сказала? – нарешті крізь зуби вицідив Олег Чернишов.
Яке безбарвне – вона. Ніби мова не про жінку, яку він кохає.
– Яка різниця, хто мені це сказав! – кип'ятився Нишпорка. – Ви самі чудово знаєте, що підполковник СБУ не вбивав ваших рідних. Тільки я не второпаю, навіщо вам валити все на нього, тоді як справжній убивця гуляє на свободі?!
– Значить, вона, – зробив висновок Олег Чернишов, ніби не почув того, про що йому сказав Нишпорка.
Наступна пауза була не такою довгою, як попередня.
– Тепер мені все ясно, – сказали зовсім чужим голосом по той бік барикад. – Я думав, що ви серйозний чоловік. Вибачте, що помилився. Не шукайте мене, бо не знайдете.
Олег Чернишов перервав зв'язок. Нишпорка декілька разів намагався йому зателефонувати, але завжди операторка байдужим голосом повідомляла, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Ось так. З чого почав – тим і закінчив. Тільки тепер до двох трупів додався хлопчик, якого викрав батько.
44
Судячи з того, скільки разів йому давали їсти, Ричард Блейк вирахував, що минуло вже більше доби з того часу, коли він спілкувався зі змученим чоловіком, який сидів за столом. Годі було гадати на кавовій гущі, чого від нього справді хочуть ці люди. Скажуть рано чи пізно. А зараз він згадував передісторію свого польоту в Україну.
… Ричард Блейк радів, що його викликають в контору: хоч трошки забуде про смерть Вікторії Юджин. З іншого боку, він образився, що з ним хоче розмовляти лише другий аналітик Центру стратегічних досліджень, а не головний чи хоча би перший. Щоправда, з головним він ще ні разу не розмовляв, лише чув якось його голос по телефону. Тоді уявив собі старого, незадоволеного життям і хворого на всі можливі болячки чоловіка. З першим теж розмовляв по телефону, голос цього аналітика не справляв позитивного враження. Тепер він має зустрітись з другим аналітиком. Як це розцінювати? Якщо він побачить другого аналітика – це вище, ніж розмови з головним і першим аналітиками? Чи його все-таки принизили, якщо він розмовлятиме лише з другим, а не першим чи головним аналітиком?
Як би там не було, але Ричард Блейк зараз був злий на весь білий світ.