Не до політиків, які розповідали, за кого голосувати, під чиїми знаменами воювати і чиїх імен сьогодні не згадає вже ніхто, крім фахових істориків, – а до слова Поета, котрий працює власне на отих найглибших рівнях людського буття і котрий залишає нам вічне послання, стратегічно розраховане на віки: котрий вчить нас – відрізняти добро від зла".
Батько Андрія, здається, зовсім не чує слів Оксани Забужко, бо не розуміє їх, а коли ми чогось не розуміємо, то й не чуємо того, що нам хочуть сказати. Перед очима стоїть покійна мати, і він розуміє, що несправедливо поступив з нею. Цей тягар ось уже п'ять років висить над ним, відколи вона померла, і нема такої сили, яка би зняла з нього цю вагу. Ніхто про це не знає, лише він, і нікому не розкаже, але ця вага є такою непосильною, що й ворогові не побажає.
"Шевченко – великий християнський поет, – віщала з Майдану Оксана Забужко, – і Імперія зла в її новій радянській реінкарнації робила все, щоби ми цього його послання не почули і не зчитали. Царська – та просто забороняла, тоді як імперія радянська пішла іншим шляхом – вона вирішила "заглушити" Шевченка, відгородити його від нас, задушивши його в обіймах фальшивою помпезною меморіалізацією, умертвінням у шкільних підручниках, тріскучою фальшивою псевдориторикою, яка викликала і викликає у школярів глум, відторгнення, і у висліді якої більшість нині живих поколінь українців після закінчення середньої школи "Кобзаря" вже й не розгортали. Так тривало до 1991 року, коли відбувся формальний кінець СРСР, так тривало і наступні 23 роки, поки дозрівав, гнив, метастазував, готувався і вийшов на яв до дня сьогоднішнього вже неформальний кінець СРСР, котрий і почався з України – звідси, з Майдану".
Несподівано для себе батько Андрія помічає, що йому навертаються сльози на очі. Він розуміє, що старіє, бо вже й не пам'ятає, коли востаннє плакав. І ці сльози, звичайно, не від слів Оксани Забужко, які його зовсім не стосуються, бо де вона, де Шевченко, а де він. Але саме зараз, коли побачив на Майдані Оксану Забужко, подібну на маму, біль неможливості повернути втрачене піднімається з глибин його душі.
Батько Андрія не витримує і вимикає телевізор. Добре, що вдома нікого нема і ніхто не бачить як він плаче.
44
Борису залишалося лише дивитися телевізор. Дзвінки не було вдома вже добу, її телефон мовчав. Малий спав.
Усі новини, здається, були присвячені Криму і всьому, що навколо нього.
Спікер Ради Федерації Росії Валентина Матвієнко заявила, що підтримує приєднання Криму до Росії. Також вона стверджувала, що парламент Криму має право оголосити референдум.
Кінематографісти Росії виступили проти військової агресії в Криму. У Петербурзі на Марсовому полі проходить мітинг проти військового втручання Росії у справи України. Людей не так і багато, десь за триста осіб, але все ж.
Російські війська із Криму вторглися в Херсонську область.
Євросоюз заявляє, що підпише політичну асоціацію з Україною негайно.
У Донецьку вандали осквернили пам'ятник Тарасові Шевченку.
У Ростові Віктор Янукович проводить прес-конференцію. Борис сміється, коли чує, що хотіли люструвати внука колишнього президента, – і вимикає телевізор. На сьогодні з нього вистачить цієї маячні.
Він думає про Дзвінку. Якби у нього хтось запитав, чи ревнує її, Борис не зміг би відповісти. Ревнувати можна до когось конкретного. А він навіть не знав, чи зраджує вона йому. Сама Дзвінка говорила, що їй потрібні нові враження для написання картин. Можливо, під новими враженнями вона розуміла чоловіків і секс з ними?
Борис розглядає останню її картину. Різнокольорова мазанина не викликає у нього жодних відчуттів. Дзвінка казала, що цю картину ще не закінчила. А що тут закінчувати, якщо весь простір майже заповнений?
Він лягає і швидко засинає. Йому вже декілька разів сниться одне й те ж. Інститутська. Стріляють. Він тягне пораненого юнака, а той шепоче: "Батьку, я все одно помер".
На цьому місці сон завжди закінчувався, бо Борис прокидався. Він довго не може заснути і все думає, що би мав означати цей сон. Борис розуміє, що коли не розшифрує його, то сон снитиметься й далі, а він цього не хоче, бо все колись має закінчуватися.
45
Здається, аж тепер невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині починав розуміти, в яку небезпечну гру його втягнули. Втім, чому втягнули? Якби не захотів сам, нічого б не було. Ніби збоку спостерігав за собою. Детективами не захоплювався, а коли вчився на юридичному факультеті в університеті, а потім пішов працювати в міліцію, зрозумів, що всі фантазії письменників і кінорежисерів не мають нічого спільного з дійсністю. Правда нудна. У розкритті злочину абсолютна більшість часу йде на чорнову роботу. Таланить одиницям. Інші – підлаштовують факти, шукають сторонніх, які би могли підійти під загальну картину, – і на них списують злочин. Він належав до числа інших. В цій системі міг би зробити кар'єру. Якби карти лягали. А йому катастрофічно не везло. Адвокати в суді розбивали вщент всі його хитрощі. Звісно, провина лягала і на прокурорів, які діяли тими ж методами, що і він. Всіх разом банально підтискав час. Кількість злочинів росла, немов гриби після дощу, а на їхнє розкриття не вистачало розуму. Не кожний в цьому зізнається. Невисокий черевань з масивними окулярами на носі-картоплині зізнавався. Самому собі.
Мабуть, нидів би він до пенсії якимось капітанчиком, а то й турнули б з роботи після чергового провалу, якби на нього не звернули увагу. Потрібний чоловічок відразу зарахував його до "своїх". А він і справді був "свій". Як вони його вирахували? За Кримом Донбас мав піти до Росії. Дніпропетровщина, Харківщина – і далі за списком. З ним говорили напряму, оцінюючи його реакцію. Він відреагував правильно. Сказали не висовуватись і чекати. Чекати і бути, як всі. Дурниць не робити.
Чекати довелося не довго. Начальник відділу зліг з інсультом. Про його повернення на роботу мова не йшла. Принаймні найближчим часом. В обласному управлінні ставку робили на Івана Трохимовича. Той не дуже рвався у бій. І тут натиснув генерал з міністерства, який розмовляв з ним тоді і побачив "свого". Обласне начальство заметушилось, стало по стійці "струнко" – і ось вже розглядають на повному серйозі його кандидатуру. Розуміють, що не потягне, але ж нема сміливих сказати це у вічі генералові з міністерства.
А коли зрозумів, що назад ходу нема, – злякався по-справжньому. Військовий же час наближається. Росія точно дотискуватиме Донбас. Це багато хто розуміє. Він в тім числі. Ще розстріляють, коли розкусять, хто він насправді. Страх сковував тіло. З голови зникли будь-які думки. Мріяв про кар'єру – а тут краще би було так, як раніше. Вже не буде.
Дружина, дурепа, радіє, що її чоловік вибився в начальники. Донька, мов дві краплі води схожа на нього, теж голову піднесла. Знали б вони, якою ціною і чим це йому загрожує. Але ж не поділишся з ними, навіть натякнути не можна. В житті багато чого боявся. Але аж тепер зрозумів, що таке справжній страх.
46
Перша партія складалася лише з тринадцяти чоловік, але це був початок. Взагалі-то "Об'єкт № 17" розрахований тисяч на десять, та може вміститися набагато більше, якщо знадобиться. І площі тут вистачає, завжди можна добудувати необхідні приміщення.
Звісно, він хотів усім глянути в очі, відчути, чим дихає кожний із цих чоловіків. Напередодні познайомився з їхніми персональними справами. Виходило, що всі ці люди спали й мріяли, аби замість Путіна в Росії був інший президент. Він упіймав себе на думці, що в'язні, які тепер повністю залежали від нього, свого часу дивилися по телевізору на псевдо-путіних, як і він розмовляв з подібним екземпляром, який накручував його перед засланням на "Об'єкт № 17". Мабуть, і він міг опинитися на їхньому місці, бо точно не хотів би, щоби такий псевдо-Путін керував Росією.
Тепер тринадцятеро переляканих людей стояло перед ним, і він не бачив у них нічого героїчного. Вони трусились не стільки від холоду, скільки від страху, хоча були явно залегко вдягнені як для сибірських широт. А нічого було пхатися в політику. Сиділи би собі тихесенько по своїх норах, дули в дві ніздрі – й горя б не знали. А так здохнете тут ні за цапову душу.
Звісно, він був розчарований. Думав побачити тут ідейних борців з режимом Путіна, з якими вестиме інтелектуальні бесіди, переконуватиме їх, аж поки не схилить на свій бік. А тут перед ним постали перелякані люди, які дрижать за своє життя. Чи вартувало вести це лайно зі всієї Росії? Чи взагалі було потрібно будувати цей "Об'єкт № 17"? І що він сам тут робить?
Запитань було більше, ніж відповідей. Ледве стримався, щоби не віддати команду розстріляти цю наволоч.
47
Їй часто снився один і той самий сон: ніби вона літає. Ні, не так. Снилося, буцімто її переслідують. Причому вона не була впевнена, що це люди біжать за нею. Страх сковував її й не давав можливості озирнутись, щоби не втрачати дорогоцінного часу на втечу. Її незмінно заганяли на скелю, звідки був лише один вихід – кинутись у прірву. І коли вона скакала вниз, то неодмінно змахувала руками, які на очах перетворювалися в крила.
Коли Надійка говорила про це чоловікові, він скупо й кволо усміхався і казав дружині, що вона росте уві сні. Взагалі Андрій Чернюк, здається, не вірив у сни, вважав їх залишками прожитих колись нами життів, які неймовірним чином відбились у пам'яті. Тому, на його думку, зайвим було говорити про те, що сни можуть бути пророчими, віщувати щось добре чи погане, адже минуле – і в Африці минуле, а дорога до майбутнього йому навічно зачинена.
Надійка ніяк не могла зрозуміти, що віщує цей дивний сон. Звісно, абсурдним було те, що вона росте. Ще зі шкільної лави Надійка пам'ятала, що людина росте до двадцяти п'яти років.
Вона боялася цього сну через його невизначеність і водночас з нетерпінням чекала, коли він знову повториться. Їй подобалося літати і з висоти пташиного лету бачити земну красу. Це були неповторні відчуття, які вона переживала знову, коли вже не спала. Упродовж дня Надійка декілька разів поверталася до цього сну – і щось неземне й космічне зароджувалось усередині неї.
Інколи їй здавалось, що вона все бачить не з висоти пташиного лету, а зі значно більшої висоти – Божественної.