Ніч, як чорна казка про сон. У місті ніч обвішана золотими коралями — місто залите електричним золотом. Ніч гойдає сном, синьо-чорним, голубим сном, прохолодою. Де-не-де ходять, як неприкаяні, жінки, чоловіки. Вулиці, як порожні кімнати, а по них самотньо іноді проторохтить візник. Процокають копита, наче хтось нігтями по зубах.
Свіфт бігає порожніми вулицями й шукає жінки. У нього в кишені сімдесят п'ять карбованців, і сьогодні він неодмінно візьме жінку. Він щойно бачив Тосю, але він знає, що Вова її заразив сифілісом, і її, звичайно, він не візьме. Він біжить і зустрічає Шульжака. Замість привітання зразу випалив:
— Слухай, позич три карбованці.
Шульжак заклав руки в синє галіфе, міцно стиснув губи, як стара баба, і погордо похитав своїм червоним круглим обличчям, мовляв, немає.
Потім обоє побігли в темний провулок. Їм здалося, що йшов Борис Новосель.
— Ми чудаки з тобою, — нервується Шульжак, — злякались якогось мамашиного синка, що живе комуністичною святістю… це ж дегенератизм, це…
— Слухай, позич хоч карбованця, — перебив його Свіфт.
— Та слово честі, нема й копійки.
— А як Ната поживає?.. — спитав Свіфт.
— Чекай… — Шульжак задивився в один бік, наче дівчина пішла. — Чортзна-що, — продовжує свою розмову. — Живемо в часи неуцтва, школярства. — Шульжак не одриває очей од дівчини, що йде до них, без кінця говорить і крутить головою так, наче він говорить із людиною, що проти нього нічого не варта або підлегла йому. Він тримає голову високо й дрібними очима вп’явся в тьму провулка, звідки виринала дівчина. Свіфт пізнав Тосю. Вона закуталася в синій газовий шарф, що, як димок, гойдався од подиху ночі. Тося крадькома минала Свіфта. Вона не хотіла, щоб він її помітив. Він може сказати своєму товаришеві; що вона хвора. Але Свіфт шепнув Шульжакові; що зараз приведе дівчину, підійшов до Тосі й сказав:
— Я наче тебе не знаю, чуєш? Можеш брати фраєра, — показав на Шульжака. Побалакав із Тосею, йде до Шульжака і, наче не згоджуючись за ціну, бубонить.
— Отканай… дорога дуже. За таку ціну я де завгодно знайду. Нащо ти мені в…
— Скільки хоче? — пита Шульжак.
— Карбованця.
— Та дурний… Ей, чуєш! — гукнув Шульжак до Тосі. — Йди сюди. — Тося підійшла. Умовились і пішли до Тосиної нори.
— У тебе ж грошей нема! — гукнув Свіфт.
— То в мене для Джонатана-псіха нема, а для дівчаток є. Коли ж ти напишеш свого Гулівера?
Свіфт навмисне бере ванька[46] й летить мимо них.
— З дороги, не забруднюйте вулиці! — гукає Свіфт на Шульжака й Тосю. Шульжак іде з Тосею і згадує свою Нату.
XXI
Вова шукає Кароліну. Він уже давно лікується.
Це вона його заразила. Неодмінно вона. Він пригадує її поведінку. Безперечно, вона була вбита горем, що хвора. Да, і як же він, ідіот, не звернув тоді уваги? А проте дурниця… — заспокоює сам себе Вова. Люди ж лікуються. І чомусь згадалася Діна. Власне, груди. Рясні, спілі груди, запальна свіжість щік, ямка на щоці і мідні очі. Піти до Діни?
Вова купує шоколадний торт, духів, пудри і йде до Діни. Ось він стукає в завішане газетою вікно. В кімнаті світиться. Газета одхилилась, і Вова побачив Дінине лице.
— Дінусік, це я — Вова. Можна до тебе?
Газета знов затулила шибку. Лице зникло. Значить, пішла відчиняти. Але дуже довго. Вова ще постукав у шибку. Знов одхилилася газета.
— Ну, чого там?
— Дінусь, це я — Вова.
— Ну, чую.
— Можна до тебе?
— Чого?
— Та є маленька справа.
— Зі справами так пізно не ходять. Ідіть собі додому.
— Два слова.
— Ні одного.
— Я тобі маю щось дати, Діночко, — жалібно просився Вова.
— Нічого мені не треба давати. Ідіть собі, товаришу, і взагалі запам’ятайте, що я з вами нічого спільного не хочу мати. Чуєте?
Голова зникла з вікна, шибку знов затулила газета. Вова постояв трохи, затиснувши зуби. Не знав, що йому робити. Потім брязнув тортом об землю й зник, розтанув у провулку, як у чорній каві грудочка цукру.
XXII
Свіфт щойно прибіг додому, розіслав газету, запалив свічку, лежить і пише. Раптом стук у двері.
— Увійдіть, будь ласка.
У двері всувається корчувата голова сусідки.
— Зайдіть до мене на хвилиночку. Там прийшов комендант за воду й каналізацію гроші брати.
— Скільки треба? — спитав Свіфт і поліз до кишені.
— Та, каже, з нас по карбованцю сімдесят п’ять копійок.
У Свіфта є дрібні гроші, але він зайшов до кімнати старої сусідки з двома паперами по три червінці вкупі. Комендант сидів за столом і щось записував у величезну книжку, а стара нагнулась над книжкою, вп’явшись у неї окулярами, чи не дорого, бува, він бере. Може б, якось дешевше. Вони обоє побачили, що в Свіфта по три червінці вкупі. Свіфт іде до столу, розкладає портмоне, виймає всі гроші, скільки в нього є, й рахує. Він навмисне шелестить червінцем, що новіший, дзвенить сріблом. Нехай бачать, що в нього гроші, нехай стара сусідка бачить, хто в неї сусіда. Нехай не думає, що він абихто. Свіфт шелестить і дзвенить грішми, вже не дивлячись на них, скоса зиркає на коменданта й стару, але ті не дивляться. Тоді він голосно:
— Три червінці вкупі і три: шістдесят карбованців.
Баба глянула на гроші й знову вп’ялась у книжку.
— Сімдесяа-а-ат, — тягне Свіфт. Потім склав усі гроші в портмоне. Комендант перестав писати. — З вас один карбованець сімдесят п’ять копійок, — звернувся він до Свіфта.
— Будь ласка, — подає йому Свіфт три червінці.
— У мене нема дрібних, — байдуже заявив комендант.
— У вас же ж дрібні є, — сказала стара до Свіфта.
— Еге, власне кажучи, в мене десь є дрібні, — замимрив Свіфт, риючись у портмоне. — Сьогодні одержав за твір сто карбованців і не знаю, де вони розлетілись.
Його ніхто не слухає, і він з досадою виходить. У себе він лягає й пише. Йому довго, правда, не пишеться. Він іще злий. Всякий там комендант та з усякими каналізаціями та водопроводами одриває од роботи. Це чортзна-що.
Уранці йде за місто, в ліс, подивитися на осінь. Тут не така осінь, як у місті. В місті їй тісно якось. В місті вона ковзається по тротуарах, лежить жовтою купою на залізних покрівлях і тліє душею, а вітер шпурне іноді її додолу, і їй, осені, в голові крутиться. Вона падає на брук, плаче, а люди йдуть і топчуть її, а вона плаче… Тут, за містом, не така осінь. Тут ліс позолочено сонячним магнітом, листочки падають із дерев, як поранені, безсило падають і густо, м’яко стеляться одне на одне. Свіфтові жаб’ячі очі взялися тінню, сумом осені. Йому хочеться творити. Поколупане лице з довгим підборіддям прояснилось. Він творить. Він упав на листастого м’якого килима осені, пригорнув, задихаючись, до грудей листя, й вигукнув:
— Лісе мій, ти такий, як прощання… Як горіння мук закоханих, як останнє ламання рук жіночих у тузі розлучній.
Потім він підвів у сльозах лице до сонця, простяг руки до дерев і тихо мимрив.
— Я не знаю, чого це я плачу… лісе мій, о мій суме бронзовий. Та коли ж це я знову побачу твою красу вогненну? Я сьогодні у люстро глянув. В очах сльоза закипіла. Лісе мій, я в’яну, як і ти. На щоці моїй печаль затремтіла. Не спинити літа. На мене, як намисто на нитку, нанизуються літа важкі, і доводиться тліти серцем. Мене старіти примушує кожний мій рік молодий.
Свіфт устав на ноги, взявся руками за груди, журно подивився в позолоть лісу, а тоді одірвав одну руку од грудей, простяг до мідних дерев і викрикнув:
— Я дивлюся на ліс і німію. Погляд мій приріс до шуму золотого. — Потім заплющує очі й тихо мимрить.
— Цвіте… зацвітає й кам’яніє моя задумана бронзова осінь.
Потім Свіфт виймає з кишені блокнота, щось довго записує, а тоді падає в подушку листя й застигає в осінній позолоті.
Так. Це була осінь.
XXIII
Дзвенить трамвай, летить, як величезна коробка, начинена людом. Сиплеться сніжок, наче білий сон, і тане під важкими колесами трамвая, як у роті цукор. Сиплеться сніжок, літає білими мухами, й люди відчувають зиму. Повгорталися в кудлаті коміри, позгортувались, попритулювались. У трамваї ні пройти, ні просунутися.
— Ваші квитки, громадяни, приготуйте квитки! — тоненький жіночий голос. Шульжакові цей голос знайомий. Йому хочеться побачити кондуктора, але люду в трамваї повно, і він, хоч як намагався зазирнути до знайомого голосу то через голови, то через плече, то під руку, однаково чує лише один голос. Аж ось, як навмисне, у нього над самим вухом тоненько:
— Візьміть квиток, товаришу. — Шульжак аж очі випулив. Він не помилився. Це була Тося. Йому аж дух заперло. Вона ще й усміхається, падло рябооке. Ач, як похорошіла, стерво. Як солдат у чорному одязі з червоними нашивками, як лялька кругленька, як м’ячики, щоки червоні-червоні — поцілунку просять. Але як йому зараз себе тримати? Вона йому "наділила". За це її по головці погладити? Через неї загинула Ната. Правда, й через нього. Він Нату заразив. Але ж причиною вона, Тося. Бідна Ната не витримала сорому й отруїлась. Як йому, Шульжакові, себе зараз поставити? Простити їй, забалакати, чи одвернутися, чи плюнути їй у вічі й вилетіти з трамвая? Чи вхопити за горлянку й ударити об двері трамвая так, щоб аж скло розлетілося? Шульжак швидко бігав дрібними очима й не знав, що йому чинити… Тося підійшла до нього й запитала ніжно, влесливо:
— Як живемо, як здоров’я?
— О, дякую. Здоров’я чудове. Вже давно… А як із роялем?
— Купила. — Шульжакові аж губи сіпнуло од заздрості.
— Серйозно?
— Серйозно. Складала гроші в ощадну касу й купила. Заходь. Клочківська, 10. Ваші квитки, громадяни! Беріть квитки! Хто ще не брав квитка? — Шульжак дивився Тосі в спину.
— Не гуляєш зараз? — крадькома запитав Шульжак. Тося почервоніла й забігала рябенькими очима.
— Ні, ні. Візьміть квитки, громадяни!
— А як Вова?
— Не знаю. Десь не видно. Одержіть здачу. Передайте здачу в кінець.
Потім трамвай став. Шульжак зліз і задумався. Він бачив у вікно трамвая, як Тося шарпнула за ремінець, в кінці задзвеніло, і трамвай, як коробка, начинена людьми, покотився, розсипаючи червоні фіалкові й голубі вогники.
XXIV
Ліза Василівна не лежить на м’якій зеленій канапі, не гукає на Кароліну, не гойдається на качалці перед дзеркалом. Ніхто вже не каже їй "Лізок", ніхто вже не ніжить, не голубить Лізу Василівну. Вона обома долонями затулила лице й без упину ридає. Довго отак сидить біля плити й тужить. Бере в руки дзеркальце й дивиться.