Ввірвалися вночі, задзвонено на ґвалт, люди кинулися втікати за річку, проломився міст, всі стали тонути, не було рятунку.
У четвер на сиропусному тижні я вирушив з Чигирина. Коли пани почали війну, то будуть нею ситі. У Мотрони боліла голова. Ні виїхати зі мною в степ, ні провести бодай за брами чигиринські, ні вийти на ґанок гетьманського дому. Лежала напівмертва, лице як залощений досвіток, сіре, очі позеленілі од болю, чужі очі під чужими бровами, зламаними терпінням, і якась відчуженість у тих очах, що межувала з шаленством, тільки крик незгоди, болісний і трагічний крик — стогін, крик — скарга, крик — розпука її, Мотрончин, полоснув мене по самому серцю: "Ні! Ні! Ні!" — аж я став на порозі і вперше в житті завагався тяжко: а може, не треба мені йти на сю війну? Чи мало маю полковників і. старшин? Чи не досить з мене перемог? Чи не ліпше покерувати військом з своєї столиці, з височин гетьманських, де степи й орли? Був найнещасніший зі смертних. Життя знівечене обов’язками, потребами і докорами сумління. Зненацька відчув, що дух мені гасне, а чим його засвітити — не знав. Стояв на порозі, ждав, що Мотрона зможе свої хворощі, зведе голову, промовить до мене, і світ заграє для мене, засяє і засміється.
Лежала мов без душі.
Чим вона тримала мене? Молодістю? Тілом? Голосом? Поглядом? Ні! Неприступністю, отим запеклим "Ні! Ні! Ні!", яке вабило, але й відлякувало, відтручувало, гнало мене. Я заплющив утомлені свої очі, тихо штовхнув важкі дубові двері, був тут ще, в домі своїм чигиринськім, і вже не був, полинув понад землею своєю, високо над хмари сиві од морозу, далі й далі від свого гнізда, в яке — ще не знав сього тоді — не було мені вороття. "Білих ручок не ламай, ясних очок не втирай…" Мисль моя ширяла у найдальших високостях, тіло рвалося за нею, став я безплотним, мов дух Самійлів, а може, то Самійло і вів мене, поняття зла й добра, злочину й цноти, ґвалту й справедливості злилися в моїй душі, я бачив на дверях хат напит сані кров’ю слова, що їх незмога прочитати, бачив, як розверзаються могили, як грають світла над латинськими церквами, що стриміли там і там на моїй землі, і чув гомін свого народу. Не пісню й не сміх, а радше плач і скорботу. Одні плачуть, інші теж не сміються. Де ж ти, гетьмане Хмелю, захиснику й збавителю? Не розрізняв голосів, слів, звуків — усе зливалося в суцільне зітхання, гнів, невдоволення, обурення, стогін, зойк і німоту.
Чутиму свій народ навіть умерши.
Почую й німого хлопчика, який під Стіною спалив стіжок сіна, лишивши сотню шляхетських коней негодованими. Поставлений перед Калиновським, хлопчик не вмів ні виправдатися, ні заплакати. Був німий, стояв і дивився на вельможного пана, безмовно питаючи його: що та сотня негодованих шляхетських коней, коли народ віки цілі обідраний і обібраний, голодний і знедолений? Кров бризкає в лице світові, а він втирається й мовчить.
Калиновський велів скарати хлопчика на смерть.
Чим же тепер мав би я мірити світ шляхетський? Я зайшов надто далеко, аби вертати назад. Вирушив назустріч своїй гордій і печальній славі й скорботі найтяжчій. Позаду мав виграні битви, але й бунти, непослух, нерозуміння, сваволю, наклепи, злобу й підлість. Я хотів, щоб народ визволився не тільки від шляхти, а й від забобонів і принизливих почуттів, я все шукав, де ліпше, боронив любов перед себелюбством, віру перед пустослів’ям літургійним, світ перед дріб’язком щоденності, сумління перед цинізмом, людину перед приниженням — і чого досяг?
Знов універсали, щоб кожен козак мав п’ять фунтів пороху з собою і п’ять кіп куль. Знов полки під хоругвами і хмари посполитих, — плугатарів, погоничів, будників, могильників, пастухів, броварників, які збігаються з усієї землі під гетьманський бунчук. Знов посли звідусюди з листами від володарів то заспокійливими, то невздержливими, то крутійськими, як посол від Лупула, аж я того посла велів зв’язати, і він ніч пролежав у путах, так що сидів тоді за столом гетьманським дуже тихо.
Поки я добирався поволі до Білої Церкви, де визначив збір свого війська, Калиновський рушив на Вінницю. Там сидів Богун з трьома тисячами своїх козаків. Йому на підмогу я послав полтавського Пушкаря і уманського Глуха. Пушкар по Ворсклі через Кобеляки спустився до Дніпра, перейшов його біля Перевалочної на Мишурин Ріг, тоді балками до Чорного шляху, однак швидко йти не міг, а Глух ждав його, аби з’єднатися і підійти до Богуна з доброю силою, тож вони й запізнилися.
Лянцкоронський хотів захопити Богуна так само зненацька, як і Нечая, вночі по глибокому снігу пустив кінні корогви на Вінницю, з розгону вони захопили замок і стали наступати на місто. Богун вискочив за річку в монастир домініканів, уночі набивши ополонок на Бузі й попритрушувавши їх соломою, щоб зашерхли до ранку. Кіннота шляхетська кинулася через лід і попала в ті Богунові дарунки. Козаки свистіли з монастирських мурів і сміялися з блискучих вершників, що булькали в ополонки разом з кіньми. Попали у крижану купелю сам Лянцкоронський і його два сотники — новоірудський стольник Мелешко і Миколай Кисіль. Лянцкоронського вдалося витягти живого, сотники втопилися. Трупи їхні довго лежали на льоду непоховані. Киселя собаки всього пооб’їдали, лишили тільки голову й одну ногу, і лан воевода київський Адам Кисіль гірко плакав і ускаржувався над "з’їдженим шановним тілом".
Богун у монастирі відбивався від Лянцкоронського і самого Калиновського цілий тиждень. Вже й місто запалили нападники, вже й гармати підведено до монастиря і стріляно вогнистими кулями, тільки сичало, а козаки не піддавалися, так що й німецькі найманці стратили охоту. Спробували вдатися до перемов, але Богун довідався, що пани хочуть влаштувати йому засідку, і трактати перервав. Уночі сам виїздив з монастиря на розвідку і мало не попався до рук хорунжого Рогальського, та його врятував подарований мною рябий кінь. Попав в ополонку, та кінь виніс і звідти. Пробували стріляти по Боіуну, та коли цілили в чорного коня, перед ними мелькав білий, били в білого — ставав чорний.
На ранок Богун, хоч поранений у чоло, знов бився на валах і все на тім рябім коні, дарованім мною. Під Липівцями сотні Уманського й Полтавського полків погромили передовий шляхетський полк і надвечір в обоз Калиновського якийсь вістун приніс звідомлення про наближення величезного козацького війська з самим Хмельницьким. Вийшла страшна конфузія, гірша ніж пилявцівська. Панство забуло про свої нахвалки скінчиш останок зими і трудів у просторій Вінниці і вдарило навтьоки один поперед одного, так що козаки встигали тільки кричати їм навздогін:
— Пилявчики!
— Цигани!
— Не гайтеся — далі до Вісли!
— Не тут ваше діло!
Калиновський біг до Бара, а тоді аж до Кам’янця і Великдень зустрічав під дощовим небом, контентуючись сухарем та печивом з лободою.
Така була війна. Бігав хто як зможе. Одні кінно, другі пішо, тільки вбиті зоставалися нерушно, як докір і нагадування про жахи війни, яка ніколи не кінчалася.
Після Вінниці я припинив усі пересилки з королівською стороною.
Знов війна. Милосердя вичерпалося на світі. Чи ми живемо жорстокі, як людоїди, чи нас оберігають ангели? Знов гук війська на шляхах, іржання коней, брязкіт зброї і тяжкий чоловічий дух, в якому змішані життя і смерть так міцно, що розрізняти їх можуть тільки полководці. Чи знають полководці про смуток часів? Хто винайде його для них? Чи навіки судилася їм одинокість, як рана незагойна?
Чорноземи родючі, мов людські тіла, лелечата підтанцьовують у чорних гніздах на хатах, живоплоти з кісток полеглих, гайвороння, і тихі трави, і дзвін бандур, од співу яких оживають вікй і предки вертаються на землю, аби поглянути на своїх правнуків і їхні діла.
Народжені бути вільними, але свобода відлітає від нас, розвіяна вітрами, як билина в полі. Голодні діти, сліпці, каліки, стогони й регіт, сльози й лід, тумани й пожежі, барабани, знамена, сурми, піднесеність, захвати, пристрасті роздирають душі всім, бажання принести користь і водночас поруйнувати якомога більше, благородна мужність і Марнослав’я заволодівають серцями, бо самі ж сотворили неможливе, найбільше чудо, сон, марення свободи серед пустелі рабства.
Військо купчилося біля мене, як град у хмарі. Посполиті з Лубен, з Прилук, з Ромен, Гадяча, Батурина купами йшли до обозу. Вешняк мій вірний був зі мною вже з Чигирина, Шумейко привів свій полк з лівого берега, всі полки мали вимкнутися сюди, хоч тонули вони в морі селянському, бо Україна що далі, то більше розколювалася на козака й посполитого, і моє серце розколювалося разом з нею, і не було вже тої сили, що могла б його стулити. Як вистояти сим людям проти залізних озвірілих шляхетських полків, що йдуть, може, на свій останній бій, і втрачені багатства світять їм у очі, як золоті лампадки?
Я слав гінців до хана, сподіваючись од нього не так сили, як враження на королівське військо, над яким невідступно висів дух Пилявців, що не щез і після Зборова, а Після Молдавії знов мав посилитися.
Хан тяжко хорував. Нуреддін — султан, якого він вислав наперед з шістнадцятьма тисячами орди, дійшовши до Молдови, теж розхорувався і далі йти не міг, там і помер, а військо його вернулося. Іслам — Гірей все ж обіцяв вибратися мені на поміч, по першій траві, як коні будуть напасені, однак вимагав заплати в триста тисяч золотих, мовлячи, що інакше мурзи орду не зрушать з нагрітих стійбищ.
Небезпека ховалася, як змія в траві, та я не вмів її побачити. Послав свого Демка з осавульським полком, Кропив’янський полк Филона Джелалія і Канівський Семена Савича поганяти Калиновського коло Кам’янця, і хоч Тиміш мій дуже домагався піти з ними, я не пустив його, побоюючись, що не стримається й вдарить на Лупула, який не квапився сповняти заприсяжнену ним інтерцизу130, кохав свою Роксанду, норовив змовитися з Потоцьким, син якого теж змагався за руку Лупулівни.
Не вдарив Тиміш на Лупула, а вдарив по мені, та як же немилосердно, мов той Авессалом біблійний. Все сплелося в клубок, як змія для зимової сплячки, все спало до часу і наливалося отрутою: обіцянки й зради, хан і золото, рідний син і чужинецький зайда, жіноча доля і моя тяжка недоля людська.
Ще нічого не передчуваючи, а тільки лютячись на Джелалія, який навіщось став здобувати Кам’янець, хоч Калиновський, попереджений Лупулом, умкнув од них до короля, я став під Кальником в Животові, аби ждати хана з ордою не в таких виголоджених околицях, які були коло Білої Церкви.