За обідом були бесіди на всіх слов’янських мовах. Хоча обід був на шанобу Кулішеві, але властиво панувало в промовах імення автора "Кобзаря", а в тоастах бажання розцвіту української ідеї народно-національної.
1189 Литературное наследие... — С. 116 — 118.
1190 Правда. — 1888. — [№ 12]. — С. 215. [Лист М. Костомарова до Т. Г. Шевченка від 2 серп. 1859 р.].
Довіку не забути мені одного тоасту, що зняв вислужений жандар Біловодський. За кілька хвилин перед /556/ тим, як сідали до столу, до мене та до Трунова Василя, яко до розпорядників того обіду, підійшов з публіки (обід був прилюдний) не відомий мені мужчина і став прохати прийняти його до обіду. Я відповів, що взагалі страшенна тіснота, місця цілком бракує і я через те мусив відмовити вже більш ніж 20 чоловікам. "Вже як собі хочте, — відповів він, — возьміть з мене хоч вдесятеро (підписна ціна була 3 карб. з чоловіка), а пустіть хоч постоять біля столу, бо я той жандар, що р. 1847 відвозив Куліша в Тулу". Порадившись зі своїми товаришами Дмитром Пильчиковим та Василем Труновим, я згодився. Незнайомий гість сяк-так примостився на кінці столу, на самому розі проти Куліша. І от, після десятої чергової промови, він встав, просив слова без черги і в короткій, але енергічній промові, повітав Куліша яко "старого знайомого". Пам’ятаю, наче оце зараз, здивовану твар Куліша: знати було, що він силкується пригадати собі, де він бачив сього оратора. Але останній поспішив повідати, хто він, як і відколи знає Куліша і підніс такий тоаст: "З уст вислуженого жандаря прийміть, люде добрі, щире бажання, щоб ширилася, зміцнялася і пишалася по нашій рідній Україні та ідея українська, за яку я відвозив Куліша на заслання в Тулу".
Трудно уявити собі той ентузіазм і захват, яким перейнялася уся громада, і та, що була за столом, і та, що стояла навкруги залу під вікнами...
Взагалі, той час був часом, коли придавлений людський дух, вирвавшись хоч трохи на волю, знявся до такої вишини, до якої після того він не знімався вже в Полтаві.
Куліш, пишучи до Шевченка про той обід, зовсім правдиво говорив, що "скільки не було на тому бенкеті промов поважних, то, знайте, ваше славне і шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я споминає про свого батька, що живе десь далеко на чужині. Пили не раз вам на здоров’я і просили мене вблагати вас, щоб ви хоч на ту весну пошановали Полтаву, явивши їй свою кохану і шановну персону. Запевняю вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут-бо не то пани і паненята, але всяка душа письменна і щира з вашим "Кобзарем", наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко їм і книжки не треба буде, бо повитверджують усі ваші стихи на пам’ять, і тривайте, чи не по "Кобзарю" вони й Богу моляться" 1191.
1191 Чалий, с. 179. [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 183.]. /557/
З Тарасового листа до Варфоломея, писаного 25 серпня, знати, що Куліш з Полтави їздив у Корсунь. Варфоломей радився з ним про свою думку взятися до крамарства. Річ очевидна, що в сій справі він рахував більш за все на Тарасову запомогу і гадав крамарство своє розпочати книжками. "Бачу, відповів йому Тарас 1192, що ти з Кулішем аж надто розфантазіровалися. Книгар Кожанчиков сказав мені сьогодні от що (а він се діло добре знає), що "на 3000 готівки і 3000 кредиту в книжній торгівлі можна получить 10% з великим трудом. Мені й самому не подобається твоє сіпачество, та нема де дітись. Бумага (папір) і чай — се інше діло. Напиши мені гарненько, чи багато тобі треба кредиту на се діло?"
Таким ото чином, коли нарешті виїхали з Петербурга Макаров, а потім і Новицький, Тарас лишився майже одиноким.
Немов наумисне се сталося тоді саме, коли він запевнився, що з сватання його до Харитини нічого не буде, коли, значить, душа його пойнялася хмарою нудьги і коли саме, більш ніж коли-будь, треба було йому дружньої поради і розваги.
"Його, — каже Костомаров, — перейняла душогубна туга, яку сплодила самітність і ненормальне становище на вишині слави після 10-літнього заслання, що розлучило його з освіченим миром" 1193.
Натурально, що туга та і гнала Тараса, може, несвідомо задля його самого, куди-небудь до людей, де б почути хоч рідне слово.
Недалеко біля Петербурга є село Стрільня, куди виїздять літовати чимало людей з столиці: на літо р. 1860 туди перебралась жінка Куліша і сестра її Надежда Забілиха з родиною. Ще навесні того року Тарасова землячка і знайома дідичка Карташевська, виїздячи за границю, упрохала Надежду Михайловну взяти на літо до себе слугу її, покоївку Ликерію Полусмаківну, крепачку брата Карташевської, дідича Олександра 1194 Макарова.
1192 Основа. — 1862. — Кн. VI. — С 22.
1193 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 626.
1194 Ликерія була кріпачкою Миколи Яковича Макарова. — Ред.
Ликерія була українка з Ніжинського повіту. Дівчина молода, літ під 20, сирота. Середнього зросту, кароока, кругловида, рот маленький, уста пишні, коралеві, коса густа, темно-русява, плечі широкі, круглі, постать гарна, /558/ стан гнучкий, тонкий. Такою малює її дочка Забілихи Наталка-Полтавка 1195, що, треба додати, не виявляє до Ликерії симпатії. Тургенєв 1196 каже, що Ликерія була "свіжа, молода, трошки необтесана, не вельми гарна, але по-свойому приваблива з прегарною білявою косою і з якоюсь не то гордовитою, не то спокійною постатною фігурою, властивою її національності" 1197. На смак Тургенєва щодо жіночої краси і взагалі на його смак художницький можна сміливо покладатися. Глянувши на портрет Ликерії, перечитавши те, що я виписав угорі, не можна не признати, що Ликерія була доволі гарна і краса її була та саме, що підходила до смаку Шевченкові. До сього треба сказати, що родина Карташевських тішилася з Ликеріїної вроди і не жалковала коштів на дороге і зграбне національне убрання Ликерії 1198. Щодо патрета духово-морального, так Наталка-Полтавка каже, що вона була розумна (трошки вміла читати), хитра, лінива, нечепурна, завжди б ходила невмивана, з брудною шиєю і нечесаними косами, любила красуватися, маніритися, лицятися і "заводила любовні інтриги з лакеями сусід" 1199.
Не все в оцьому портреті здається мені певним: можна б до його додати ще дещо з невеличкої замітки Лободихи 1200, що писала під прибраною назвою Крапивини 1201, але ж замітку Лободишину я мушу цілком знехтувати і зауважити на неї тільки з недоброго проти Ликерії боку. Мене дивом дивує та відвага, з якою Лободиха надрукувала ту замітку! Замітку занадто образливу задля гідності Ликерії, яко женщини, а для самої Лободихи яко писательки. На превеликий жаль, Лободишина замітка хоч і занадто б’є в очі своєю вигадливістю, а проте д. Чалий без всякої критики завів її до своєї книжки 1202.
1195 Зоря. — 1892. — № 5. [Наталка-Полтавка (Н. Кибальчич). Споминки про Т. Шевченка].
1196 Кобзарь. — 1876. [Т. І]. — С. VI.
1197 Пчела. — 1878. — № 5.
1198 Пчела. — 1878. — № 2. — С. 31.
1199 Зоря. — 1892. — № 5. — С. 83.
1200 Пчела. — 1878. — № 5.
1201 Крапивіної. — Ред.
1202 Свод, — С. 171.
Тим часом коли хоч трохи прирівняти Лободишину замітку до споминок її, надрукованих у "Пчелі" р. 1875, якими д. Чалий доволі користувався, зараз кинеться в очі, що Лободиха надрукувала такі вигадки про Ликерію, яких вона не чула і не /559/ могла ні сестра її, ні тим паче сама вона, чути з уст Шевченка.
Треба сказати, що епізод з Ликерією трапився у Шевченка в другій половині р. 1860, себто рік після того, як Тарас кватерував у Києві у Лободишиної сестри!.. Після сього епізоду Тарас з Петербурга не виїздив, так само, як Стефанія Матвіївна Лободиха до весни р. 1862 не виїздила нікуди з Полтави. Принаймні я, близько приятелюючи з її чоловіком Віктором Лободою, заходив до них кілька разів на щотижня і не пригадую ніже єдиного разу, щоб за увесь час, починаючи з року 1859, до переїзду Лободи р. 1862 в Смоленськ, я не заставав її в господі!
А коли Шевченко р. 1859 і не відав, що є на світі Ликерія Полусмаківна, то яким же чином можна пойняти віри, що в першій половині серпня р. 1859 він розповідав Лободишиній сестрі у Києві, що він "як чорт в суху вербу був закоханий в ту каторжну дівчину луцьку"? 1203
Таким чином, усе, що написала Лободиха про Ликерію, треба цілком знехтувати яко добуток власної фантазії Лободишиної.
В духово-моральному патреті Ликерії, списаному Наталкою-Полтавкою, я не йму віри ні в одну з ознак нечепурності. Ми знаємо, що Шевченко був чистюк: "нечепурна жінка, казав він, і циганові не годиться". А вже ж і він і Тургенєв помітили б, коли б Ликерія ходила такою неохайною невмиванкою з брудною шиєю. Нарешті, як погодила б і Карташевська красу і дороге убрання Ликерії з таким неохайним брудом?
Що до "лицяння і любовних інтриг з лакеями", то нехай вони й були, бо й Кулішиха в листі до Макарова каже, що Ликерія вітрогонна, але ж се був зовсім натуральний добуток впливу столичної "цивілізації" на темну людину молоду, свідому своєї вродливості й вивезену з села на розпуття столичної деморалізації. Коли Ликерія своїм поводженням не відповідала нашим моральним змаганням, так винувата тому не вона, а ті, хто, любуючи з краси такої покоївки, не жалковали грошей на убрання її, та не дбали, не пильнували про її освіту і виховання моральне. Ликерія була тим, чим була і більшість, коли не всі, крепачки-покоївки, відірвані від родини, завезені на чужину і тут пущені в деморалізований натовп без освіти, без доброго догляду, без певного виховання!
1203 Пчела. — 1878. — № 5. /560/
Взагалі, щодо споминок Наталки-Полтавки мушу я поводитися скептично і брати з них тільки те, що не стоїть суперечно з фактами певними. На се маю такі причини: під час епізоду, про який зараз буде річ, Наталка-Полтавка була вельми малою, на п’ятій весні свого віку, і хоч би яка добра не була у неї пам’ять, то се ваги не має. В даному разі важні спостереження над душевними пружинами і Ликерії, і Шевченка, а сього жодна 4-літня дитина спостерігати і спостерегти не вдатна і не зможе. Більшість своїх споминок Наталка-Полтавка (пані Кибальчич) списала з уст своєї матері, людини геть вже пристаркуватої, людини такого віку, коли пам’ять часом вже не слухається. Тому-то в Наталчиних споминках стрічаємо таке, чого не було і не могло бути.