Кілька городищан рвонули за втікачем. Доморад біг, не розбираючи дороги. Примчав до берега, зиркнув на Десну – по кручі скрізь дзюркотіли струмочки, закраїна чи не в сажень завширшки темніла водою, шуміло все ближче і там лід тріщав, коловся, відривався від сивого поля: куди? Туди? На вірну погибель?! Озирнувся: до нього мчало кілька оболонців – хіба що десять сажнів лишалося. Доки він видивлявся місцину, куди б можна було стрибнути, міцна рука гутника ухопила його за рукав, шарпнула так, що в Доморада мало не відірвалася голова і за мить його вже тягли назад, до їхнього житла.
Коли малий кович дременув до Десни, старий без поспіху, на очах у оболонців увійшов до житла і зачинив за собою двері. Натовп, підійшовши, зупинився і якийсь час усі мовчки дивилися на зачинені двері: лячно було. Це тобі не з ромеями, хозарами чи кочовиками ратитися, коли рать стоїть стіною, а ти бачиш очі ворога прямо навпроти тебе. І хай у нього в руках спис чи меч – така ж зброя і в тебе, і щит є, аби прикритися ним від смертельного удару. Тут же, за оцими дверима, тут небезпека невідомості, страх перед ворогом невидимим, але від того ще страшнішим: упирем, нав'єм чи хоча б і чародієм – сила там зла, підступна, часом навіть нездоланна, а відтак боротися з нею голіруч, то все одно, що теляті проти вовка постати.
Велимож привів сюди родовичів і що б він був за волхв, коли злякався нав'їх сил? Стукнув посохом об землю, звуком дзвіночків розганяючи нечисть, тричі промовив таємне закляття, котре мало захистити присутніх і кивнув Сомові:
– Руш двері!
Ковалі, як і ковники, теж кови діють, через що і звуть їх люди чародіями та хитрецями, але ковалеві кови людям на добро, ковники ж стараються лихо заподіяти. Кому ж тоді, як не ковалеві ставати на герць супроти ковника-чародія?! Сом хоч і боявся темних сил та лють на ковника за смерть онука-первістка і закляття волхва пересилили страх: він двигнув плечем у двері – ті від могутнього поштовху розхлябилися навстіж. Не вилетіли з житла ані стріла, ані сулиця, не виповзла змія, не вискочив вовк-оборотень. Натомість Сом з Велиможем уздріли під протилежною стіною старого, сивого вже, ковника, що обернений спиною стояв на колінах і звівши очі до крижа на стіні голосно бурмотів незнайомі, нечувані ніким раніше слова.
Сом уже ступив був на поріг, коли ж це ковник підвівся, зняв зі стіни криж, обернувся до городищан і піднявши його, тримаючи перед собою обома руками, рушив до пришлеців:
– Несу вам світло віри Христової! – обличчя ковника аж світилося зсередини, голос був урочисто-піднесений: – Покайтеся в своїх гріхах і увіруйте в Бога єдиного, істинного! Полюбіть Господа нашого, як самих себе!
Сом позадкував. Ті, що стояли за ним і щойно з побоюванням заглядали через ковалеве плече у двері, з острахом відступили. А ковник тим часом, піднявшись по сходах до дверей, виходив уже із свого житла.
– І ще істинно речу вам: полюбіть ближнього свого усім серцем!
Слова були дивними, незрозумілими і через те страшними: тільки лукаві греки здатні на таку підступність. Городищани, розступившись перед жахливим у своїй незрозумілості ковником, заклякли на місці, а Павло, звівши до неба обидві руки, тримаючи в десниці крижа, під шум льодоходу виголошував прямо серед натовпу:
– Повторюйте за мною: вірую в єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі, усього видимого й невидимого...
Сом опинився позаду страшного ковника, побачивши, як мов зачаровані, слухають його родовичі дивну чужу молитву, і сам трохи розгубився, але він був не з тих людей, котрих можна так легко налякати. Вагання його було коротким. Мить – і молот опустився на голову ковника. Той, мов сніп, повалився на землю. Коваль підскочив, перевернув мертве вже тіло і двома ударами молота, пробивши груди ковника осиковим кілком, пришпилив його до землі – аби нав'ї сили не змогли вибратися з тіла та шкодити тим, хто залишився серед живих.
Жах від побаченого охопив Доморада, що утримуваний гутником, стояв скраю натовпу, але жага до життя взяла над ним гору і отрок, відчувши, що рука Осьмака, котра тримала його за шию, на мить послабила хватку, крутнувся на місці, вирвався і помчав знову прямо до Десни. Незграбний Осьмак та ще кілька городищан пустилися слідом, але тваринний жах ніс Доморада мов на крилах. Після побаченого льодохід уже не був для нього чимось страшним, тому, підбігши до берега, отрок відчайдушно стрибнув униз на неширокий приступок посеред кручі, а звідти, дивом не посковзнувшись на вогкій глині, одразу ж прямо на лід. Права нога провалилася в холодну воду, але лід його втримав і Доморад, звівшись на ноги, дременув через Десну, відчуваючи, як ходить під ногами льодове поле. Раптом вище по течії луснуло так, що в нього від страху похолола в жилах кров, там, розділяючи кригу, упоперек Десни побігла широка тріщина. Під ногами у Доморада також розійшлися на всі боки нитки тріщин; він летів через ріку не тямлячи себе і коли до лівого берега залишалося зовсім небагато, лід таки не витримав ваги отрока: Доморад не встиг навіть зрозуміти, як він опинився у льодяній воді. Та на його щастя плес у тому місці був мілким, а страх гнав отрока вперед, тож, ламаючи рештки льоду, він таки вибрався на сухе і озирнувшись назад, побачив, як його переслідувачі, не насмілившись на подібне, лише погрожували з берега втікачеві, розмахуючи руками та лаючись у безсилій люті. Лід рушив уже й тут, погоні бути не могло, та холод сковував Доморадові рухи і він, розуміючи, що коли не побіжить, то загине від холоду, змусив себе, попри задубілі руки та ноги, рухатися дедалі швидше, аж доки не затюпав чимось схожим на незграбний біг.
Тим часом натовп вирішував, що робити з тілом чародія: палити чи з льодоходом пустити за водою.
– Де малий?! – згадав раптом збуджений Сом і почав роззиратися на всі боки.
– Утік на ту сторану! – Осьмакові стало соромно, що не зміг утримати того отрока-ковича і він узявся виправдовуватися: – Отрак, а такі кови діяв! На мене чари напустив, лід за сабою ламав! Знали вани наперед, що прийдем да них. Таму і Десну рушили!
– А се ж він у Корап пабіг! – схаменувся Кудлай. – Да Азарича: адне кубло!
– Невже?! – не повірив Сом
– Я табі речу! Той такожде криж на себе кладе.
– О-он вано шо-о! – Осьмакове лице від подиву витягнулося в кобилячу морду. – Куди Шамро дивиться: таку гадину пригрів біля капища?! Пащо стаїмо, людіє?! Мусима спалити й те кубло!
– Спалима, – твердо відповів Велимож. – Нехай ось Десна ачиститься!
І дійсно, вгору і вниз по течії – скільки око сягало – вся Десна була вже вкрита льодом, що без поспіху сунув униз. Лід ішов не окремими крижинами, а товстим шаром льодової мішанини, з голосним шурхотом, протискаючись, немов жива істота, затісним для неї руслом Десни. Великі й малі крижини сунули вниз товстим шаром, вперемішку з дрібним місивом льоду, насилу вміщалися поміж берегами, терлися об кручу, вилазили на плес протилежного берега, з глухим стукотом вдарялися одна об одну, здіймалися вгору і пірнали під місиво, часом живцем здираючи при цьому з кручі кущі верболозу, що умить зникали під тією мішаниною.
Яка ж ти сильна, матінко-Десно!
Коли й знайшлися серед задесенських родовичів гарячі голови, готові хоч зараз же рушити до Коропа, щоб понищити сквернителів[489], відступників отньої віри, то й вони охололи, розуміючи, що нині геть відрізані від лівого берега. Та нічого, хай лише лід пройде!
Страх перед ковником минув. Тіло Павлове з осиковим кілком у грудях потягли до Десни і розгойдавши, кинули з кручі в льдяне місиво. Якийсь час воно полежало на поверхні чималої крижини, а потім та, насуваючись на прибережний затор, стала сторч і скинула з себе мерця, що одразу ж зник під уламками льоду. Невеличке Павлове житло півсотні мужів розметали умить. Тут-таки видобувши живого вогню, підпалили купу колод, під котрими лежали дерев'яний криж та інші убогі пожитки господаря. Усі були неабияк збуджені, адже перемога над чародієм виявилася на диво легкою.
Чорне і біле, зло і добро – усього на світі порівну. Жити – все одно, що птахові в небі летіти: мусиш махати обома крильми. Одне крило біле, друге чорне. Лише коли пізнаєш і те, й інше, зможеш сказати, що жив на цьому світі. Чорне – біле, зима – літо: нескінченні Сварожі кола. Великдень тому так зветься, що є знаменом кінця ще однієї зими і початку нового літа. Від Великодня і до Овсеня-Ладу числиться літо. З іншого ж боку кола Сварожого – там все зима. Літо є пора повного життя, аж за край, зиму слід лиш пережити. Тому й ведуть лік животу людському пережитими зимами, бо одна річ прожити літо і зовсім інша – здолати зиму. Зате вікопомні події роду волхв Шамро літами числить, адже зимової години не буває в сіверських землях нікого й нічого – ані гостя заморського, ані січі кривавої, ані походу ратного в далекі землі: нічого, окрім хурделиць та морозів. Відтоді, як привів Кологаст рід свій і городище поставили на Обижані, двасто, двадесять і сім літ минуло, а Вишнякове городище ставили сто, пятьдесять і два літа назад, а спалили його хозари без шести літ сто і ото стільки ж літ нинішньому городищу, що саме собою Коропом стало зватися.
Нема у Сварожому колі дня більшого, аніж Великдень. До Великдня панує зима, після Великодня починається літо, бо саме цього дня Дажбог, остаточно здолавши Чорнобога, з Божича переростає в Ярила – другу свою сутність, що буйною весняною ярістю має запліднити усе живе на землі; саме цього дня Сварог відчиняє людям небо, даруючи їм очисний небесний вогонь: Перун просинається на Великдень і чекає тільки Сварожої птиці зозулі з ключами, аби гримнути поміж хмар своєю блискавицею та запалити на землі живий вогонь – перший у новому літі. До Великдня спить і Матер-Сира земля, годувальниця людська, саме цього дня вона теж прокидається від зимового сну. Хоч би якою теплою не видалася пора, але боронь, Боже, потривожити раніше Святу земельку – лише після Великодня, з пошани до Матері-годувальниці – так по Кону пращурами заповідано!
Усе в світі пов'язане між собою, а відтак, те, що ти дієш, є причиною чогось іншого, що змінює світ навколо тебе.