— Зроби мені з цих дощок сінці, то й договоримся. Кажуть, що ти вмієш…
Коля-рибалка отетерів: це що, вона з нього сміється? Сінці робити треба не менше тижня чи й два, за це можна взяти добрий кусок, а вона хоче так?
— Заплатиш мені чи так? — спитав Коля-рибалка.
— Сам знаєш, — сказала, не дивлячись на нього, Зозулька.
В голові Колі-рибалки вихором почали проноситися думки, розкладаючись саморушно на "так" чи "ні". Він робитиме їй сінці — це чудова ширма, і чортиця-теща ні про що не здогадається. Зможе робити, отже, сінці і тут, і там, і то не раз, аж поки перестане мучити його чортяка, — романи ж у Колі-рибалки тривали після того, як досягав він свого, не більше тижня. Коли жіночка траплялася законозиста, здобував її довше, але коли вже її мав — таки не більше тижня, такий уже в нього організм. Тут здобувати її довго не доведеться, і він залюбки б узявся до тих сіней, але виступав ще один резон. То, що він узявся б за підробіток, утішило б і жінку, і тещу, але вони однодушно, різко й безкомпромісно зажадали б, щоб він віддав їм зароблені гроші. Отже, виходило, що за сінці, зроблені ним, мав би заплатити він сам. Коля мав приховані від жіноцтва п’ятсот карбованців; міг би сказати, що взяв сімсот, а двісті і ніби лишити собі — вони після ґвалту на це погодяться, але чи не задорого випадало таке задоволення.
І поки він отак міркував, Юлька у якийсь спосіб устигла порозумітися з його чортом, і чорт почав у ньому ворушитися, ластився до нього, шепотів, ніжив, задурманював голову; брав його очі, одне в одну долоню, а друге в другу і жбурляв ними, цілячи в отой пишний розлив перс на підвіконні, й Коли рибалка став відчувати, що зараз він розіллється перед нею в озерце, що йому вже зовсім байдужі практичні резони, що живе він раз, сказав йому чорт, а гроші все одно розвіються, як дим. А тут, сказав чорт, ти нап’єшся. І не те інтересно, мовив мін, що ти завоюєш якусь жіночку, аби потім про те солодко згадувати, а те інтересно, що навісиш здоровенного гусячого носа тещі з її стежами, підгляданнями — за це варто заплатити не тільки п’ятсот, а й тисячу рубликів. І це був, здається, останній аргумент, який переконливо Колю-рибалку подолав.
— А бляха в тебе є, щоб покрить?
— В тебе нема? — спитала безтурботно Юлька, вона вже знала, що він погодився.
— Матеріал твій, — сказав Коля.
— Толем покриєш, — мовила Зозулька — Я дістану.
Тоді Коля-рибалка трохи помнувся і почав дивитися кудись поверх її голови.
— Треба мені там кої об чом переговорить. Не знаю, чи буду свободний, — сказав він.
— Переговори, мені не горить, — сказала байдужно Юлька.
Коля-рибалка недаремно так сказав: він був тактик управний, оскільки працюватиме на очах не тільки Безназванного завулка, а й цілої вулиці, то на таку роботу мали дати і санкцію жінка, а передусім теща як його моральний сторож. Усе, що чиниться, має бути відкрите, щоб у жінок не виникло передчуття чого таємного, схованого, — вони на все це нюх мають бездоганний, таємним, отже, має бути тільки одне, а для цього треба вибрати найлогічніший час. Той час, що його бездоганно точно вибрала Юлька для Шурки Кукси, Колі-рибалці, звісно, не підходив і то з простої причини: він тоді мав лежати побіч своєї законної жінки і давати тій жінці якось раду, як дають раду в цей час своїм жінкам інші чоловіки околиці, — і все це при нервовому наслуханні тещі, бо коли б він того не робив і не возився б із жінкою, теща відразу б засікла, що тут щось не так, і почалися б вивіди, шпигування, а це вже діло небезпечне і до цього доводити не можна. Отож Коля-рибалка довго з Юлькою не розбалакував, а пішов до Вадима (це також треба було зробити на випадок потреби доказувати алібі), узяв у нього жилку чи поплавка, грузило чи черв’яків, а коли переходив двір Ластів’ячого Гнізда, відчув, що настромлений на вісім жіночих поглядів, ніби якийсь там святий (Коля-рибалка випадково бачив таку картинку, ну да, в тещі була релігійна книжка); отож він був як той святий (Себастіян, скажемо від себе), а всі вони конечно засікли його балачку з Юлькою і тепер умирали від цікавості все вияснити, адже в дворик та балачка не донеслася, дув вітер і слова відносив і осипав у сусідньому садку, де їх міг почути хіба що старий, шолудивий пес, що понуро сторожував майже порожні цього року яблуні й такі дрібниці, як балачка Колі-рибалки з Юлькою, були йому цілковито нецікаві.
— Це не про сіни для себе Юлька з тобою догуварувалась? — сміливо мекнула колишня хазяйка Юльчиної кімнати.
— О! — спинився Коля-рибалка здивовано. — Ви все знаєте, цьоць. Про сіни! Але не знаю, чи братися, з жінкою тра переговорить.
— Мало дає? — спитала жінка-коза.
— Малувато, — сказав Коля-рибалка. — Тепер таке времня, що все дорого.
— Да, врємня теперички тяжолоє, — мовила власниця бульдожка і сама схожа на бульдожка.
— Не знаю, не знаю, — сказав Коля-рибалка — Може, візьмуся за цю роботу, а скоріше ні. Рибку ловить мені інтересніше. І додому якогось хвоста принесу, й укалувать не тра.
— Да, теперички чоловіки ледачі, — сказала власниця бульдожка.
— Бо кому воно, цьоць, нада — жили надривать? — мовив Коля-рибалка й пішов геть; саме таке про себе враження, як про незацікавленого, він і хотів залишити. Потім він їм розкаже, що його до цієї роботи приневолили власна жінка і теща, і що може бути принадніше, коли власна жінка, а ще й теща, тобто власний сторож його моральності, штовхають тебе в обійми якоїсь Місячної Зозульки. Не був би він мужчиною, щоб таку нагоду втратив.
Отож Коля-рибалка спокійнісінько повернувся додому, тещі не було, хлопця їхнього також, жінка — сама. Він трошки з нею погрався, хоч вона не була схильна до любовних ігор і на його приставання відбивалася й огризалась, хоч не пальми активно. Наразі прийшла й теща. Трохи попорався біля рибальського причандалля, здобувши кілька словесних колючок від жіноцтва на цю тему, і аж тоді ніби згадав те, чого не забував, але так подія мала виглядати малозначущіше.
— Забув сказать, — мовив він. — Оце заходив я до Вадима, то там нова якась у Ластів’ячому Гнізді… Хоче сінці пристроювать. Звідкісь знає, що я це вмію.
— Це я їй сказала, — мовила теща.
"Чудово, — подумав він. — Один-нуль в мою користь".
— Просить, щоб я їй ті сінці поставив. То я їй нічо не сказав, думаю, дома пораджуся. Щось мені не дуже охота одпуск собі переривать, лучче я на човничку посиджу…
Вони обоє витягли в його бік обличчя й заблищали очима. "Рибка клюнула" — подумав по-рибальському Коля й солодко за курив сигаретку.
— А скільки дасть? — спитала Любка.
— В тому то й річ, що дурничку. П’ятсот.
— А ти поторгуйся, — жадібно сказала теща.
— Каже, нема в неї більше.
— То кугутка, — сказала пристрасно теща. — А кугути гроші мають.
— Я її грошей не лічив, — мовив Коля-рибалка. — І не дуже мені хочеться в одпуск укалувать, досить, що на роботі укалую. Коли хочете знать, мама, я тоже кугут.
Теща дещо знітилася.
— Ти вже не кугут, — сказала вона. — Ти вже давно в городі живеш. А кугути — це ті, шо тільки-но з села перебрались… По-моєму, та за ту роботу візьмись… Там таке воно шкарапетне, таке почварне, — сказала до своєї дочки. — І такі в город лізуть. На шо вона надіється. Аж смердить од неї кугутством.
Те, що вона так відзивалася про Юльку, було добре, хоч трохи дрочило самолюбство Колі-рибалки; не така вже, як на нього, та Юлька була почварна.
"Отже, два-нуль?" — спитав він себе.
— По-моєму тоже, — приклала останню печатку до санкції Любка, — замість ото байдики бити на тій річці, якусь копійку додому принесеш. Хай тобі хоч харчі дає…
Це вже Колю-рибалку розсердило: Любка бувала часом егоїстично-уїдлива.
— Я шо, дому свого не маю! — гаркнув він.
— Чого не маєш, маєш, — сказала улесливо теща. — Та й вона, по-моєму, на роботу ходить. Це вона хату на тебе покидатиме?
Питання увіч було із вивідчих, тож Коля-рибалка збув його найбайдужіше:
— Я ж вам сказав, що з нею нічого ще не догуварувався. Отак тільки поговорили. Мені не дуже хочеться й укалувать.
— Нічого, трохи й повкалуєш, — сказала байдужно Любка. — Трохи живота скинеш, бо на тому човні з неробства ще більше салом обростеш.
Шпилька, кинута Любкою, була колюча в Колі останнім часом і справді почало витинатися черево, в той час як жінка його залишалася худа й гінка, вона любила з того черевця покпити, бо худий товстого чомусь не любить, а ще добре бачила, що це його допікає.
"Що ж, — подумав він милостиво. — Хай буде три-один. Але посмійся, посмійся!.."
8
Отак Коля-рибалка й почав будувати Юльці сінці. Правда, перед цим у нього з нею відбулася досить практична розмова, бо Коля любив, щоб усе йому було ясно. Першого дня він викопав траншейку для невеликого фундаменту й почав возити для нього камінь від річки. Від Юльчиного борщу на обід він відмовився, сказавши, що обідатиме вдома, а от вечері згодився приймати, а після вечері виразно настоював на платі за сьогоднішній день. Юлька спробувала викрутитись, як це робила була з Шуркою, але з Колею це в неї не вийшло, бо той пригрозив покинути роботу і нагадав Юльці, як дорого вона йому обходиться. Юлька впокорилася й покірно пішла до ліжка — він коло неї попрацював із насолодою і справно, аж Юлька тихенько застогнала під ним. Але його при цьому не обнімала й не цілувала, тож він змушений був на неї прикрикнути, і вона його обняла, а на поцілунки відповідала, проте, мляво. Ну, що ж, першого разу хай буде так. Часу багато ці операції не зайняли, жінки з двору знали, що він з нею вечеряє, а це входило у порядок речей; скільки ж там страв Юлька йому подає і що в неї на десерт, то це вже доглянути було важко, хоч, правда, колишня господиня Юльчиної кімнати, коли вони вечеряли, прикладала вухо до замкової щілини, про це Юлька напевне здогадалася, бо вмикала радіо і те радіо покривало всі звуки, а в жінки-кози була така особливість, що коли звук накладався на звук, вона нічогісінько не могла дотумкати. А спробувала колишня хазяйка Юльчиної кімнати стати на підслухи тільки частково зі своєї волі; річ у тім, що вона одна із Ластів’ячого Гнізда була дружна з Колиною тещею, а теща, хоч і була сповнена презирства до жіночих Юльчиних здатностей, обов’язків сторожа Колиної цноти не занехаяла, а примчала сюди ще зрана, ще коли Коля-рибалка спав, і попросила за тим люципером (визначення самої тещі) простежити, бо це такий, що довіряти йому не можна.