Дарма, що не один раз від минулої весни просилася сходити в ліс або на луг – ніхто її не відпустив ні на Ярилів день, ні в Купальську ніч. Без чар-зілля Волхитка не лише силу своєї зваби перед князем втрачала, а й супроти напасті виявилась безсилою. А наузниця, слід гадати, вийшла з неї слабенька – зовсім не в бабу Уладу. Сидячи над первістком своїм, княжої крові синочком, витирала палаюче личко шматком зволоженого платна, шепотіла закляття, котрі пам'ятала, вузлики в'язала й відчувала, жахаючись, що не подолає хвороби.
Позвізд помирав, а з ним вкривалася чорним струпом, всихала й помирала Волхитчина душа. Усе, чому змалечку навчала її Орогостя, останній материн заповіт "бути вірною собі завжди" – все розбилось, як старий горщик об стіну, ту стіну, що денно й нощно оточувала Волхитку з усих чотирьох сторін. В якусь мить їй стало ясно, що по-іншому й бути не могло. Бо мавши волю, сама й зреклась її, рабинею стала, а думала, що князь за те жоною своєю зробить. Бо найдорожче, що в людини є, обміняла на тлінь прикрас і паволок. Бо заперта в теремі, втратила всю свою силу й усі чари, на котрі здатна була і як родима відьма, і як обавниця чи яритниця. Бо якщо навіть у простої людини немає волі, то все одно, що й людини немає. У відьми тим більше – яка ж то відьма без волі? Силу їй дає лише воля, власна воля чинити, що хоче, що за потрібне вважає.
Чому Орогостя не сказала дочці, що для відьми головне воля? Можливо, судениці їй щось повідали? Чи матер знала, що Волхитка всередині готова волю свою проміняти на щось інше, а відтак марно переконувати її у такому виборі? "Бути завжди вірною собі"... Що те значило в Орогостиних вустах? Яка вона, Волхитка, насправді? І що для неї головне, аби бути завжди вірною собі?
Та ж воля, звісно! Вона волелюбною зростала і нікому не дозволяла брати гору над волею своєю – ані Величкові, ані Олесеві, навіть родові коропському: що Перунового дня, коли судженого не обрала, що на Колодія – коли колодку, не соромлячись, носила.
Там, у Коропі, вона відчувала серцем, що князю Володимиру припала до душі не тільки краса її, але і воля. Чи ж не та воля й сподобалась князеві більше, аніж краса, бо чого-чого, а краси дівочої було в нього вдосталь. І те, що він у ній найбільше цінував – волю, котра чи не одна лише й робила її обавницею, яритницею, вона ж сама і погубила.
А могло бути інакше? Поглянь, Волхитко, правді у вічі – ні... Бо з князем вона могла бути тільки в Берестовому, й ніде більше. Але тут немає місця нічиїй волі, окрім княжої. Навіть Адель має її таку куцу, що то й не воля зовсім. В одному була би втіха: не силоміць князь її забрав, а сама з радістю пішла. Була би... Коли б сталося, як гадала. Вважала, що князя ощасливить, сина подарувавши. Так це? Хтозна, коли в нього четверо жон і наложниць сотні: одним більше, одним менше... Ще син не родився, а вона у відчаї помічала, що вже не приваблює князя так, як раніше. А опісля пологів то й взагалі, здавалося, обридла; інші – нові, молодші ставали на ніч, на дві любленицями Володимира, щоб далі зникнути безслідно.
Тепер Позвізд помирав, а з ним і більша частина Волхитки: та її суть, що була палкою яритницею та чарівною обавницею. А що лишалося жити? Те, що вважалось просто тілом – не таким юним і навряд чи вже для князя хоч трохи жаданим. Так безславно скінчити життя: немов хтось узяв шмат тонкого лляного платна з вишивкою, на святкову сорочку призначений, чоботи свої ним од гнесі[580] витер та кинувши собі під ноги, в багно і втоптав...
На світанку Позвізд помер.
Угомонове насміхання в Замор'ї зачепило Величка за живе. Всю далеку путь від Царгорода до Києва не виходило воно з голови. І намислив собі, що доведе всім, чого вартий насправді. А вже в Києві сам перед собою рогом уперся – мало того, що охреститься, так ще й в жони візьме не когось там, а грекиню, доньку Конона Феоктисту! Сказали йому знаючі люде, християни, що греки богові своєму людей у жертву не приносять, просто деякі їхні дівки чи жони добровільно обітницю Христу дають ні з ким злюбу не мати й живуть, ховаючись від світу за високими стінами в монастирях – таких, як знана вже Величкові обитель святого Мами в Царгороді, де стояло руське сольство.
Ну не бачив він у тім здорового глузду, а тому й вирішив, що Конон збрехав йому. І що він тепер все зробить, аби й наступного літа потрапити до Царгорода і там, вже охрещеним, і Феоктисту в жони взяти, і до василевса на службу піти. Чи навпаки. Бо вже ж охоронцеві самого царя Конон точно не відмовить!
Як вернулися в Київ, знайшов наступної неділі Глобу й попросив допомогти йому християнином стати. Княжий гість був неабияк подивований, проте не відмовив, перед полуднем повів до християнської хоромини на Подолі, званої церквою. Вийшов старенький лагідний дідок і довго говорив з Величком, сидячи з ним на колодках під горою. Багато розпитував, а ще більше оповідав: незрозумілого, такого, що знаний світ з ніг на голову ставить. Потім ще були зустрічі з ним і ще, аж доки одного дня разом іще з двома киянами Величко нарешті був охрещений у притворі церкви Софії.
Таки зробив один крок! Лишалося ще два. Чи три. Або й чотири – це як лічити. Бо мало не диво мусило статися, аби простому гридневі вдруге потрапити в торгове сольство. Та варто людині чогось запрагнути, вона на таке стає здатною! Сам напросився в полюддя, сподіваючись, що як і минулого разу опиниться таким чином знову в лодії княжого гостя Глоби, християнина, як і він.
Полюддя труд важкий. Першого разу було важко, але цікаво. Наступного – не так важко, але й не так цікаво. Вже без тієї мало не щоденної дивовижі, котрої надивився першого разу і про яку мріяв хоча б комусь оповісти. А кому? Гридням, що бачили все те не вперше? От якби коропцям своїм...
Нудився тепер. Правда, в одному радість була: стало йому на другу зиму в полюдді незмірно легше: багато чого вже знав, аби під час багатоденного зимового походу не страждати від дорожніх незручностей.
Огира свого Величко ще позаминулої осені мусив продати: одразу ж, як у Київ вступили. "Ще чого! – прикрикнув тоді на нього сотник Родомисл: – Князь наш не бідний, щоб новаків зі своїм конем в дружину брати. А ти не витязь, аби на власнім коні княжу службу нести! Доволі в князя табунів, матимеш ліпшого коня". І дали. Тільки не огира, а кобилу. Якусь горбоносу та таку довгу, прогонисту, що переживав: засміють... Величко тоді не насмілився більше й рота розтулити; за конем своїм ледь не плакав, проте минуло скількісь там тижнів і оцінив він кобилицю: мало хто в дружині міг їх наздогнати! Відтоді полюбив її, Орлицею нарік.
... Вже другий тиждень ішли по льоду рідної Десни у її середній течії; два дні, як вступили на окраїну земель радимичів. А коли дістались-таки Вщижа, княжого погосту, зведеного ще за Ольги неподалік знаменитого капища того лісового племені, місцевий тивун перед Дідославом у ноги повалився:
– Не карай, боярине, але ж у Гомій повезли дань...
– Як?! – не повірив Дідослав. – Хто велів?!
– Боярин тутешній, Пестило. Рекли, що нині там свій князь...
– Хто?! – збеленився боярин.
– Ме... Мс... – голос тивуна тремтів.
– Ти пощо тут мекаєш мені?!! – загримів Дідослав. – Речи, морда твоя козяча!
– М-ме...М-ме-сти...
– Мстислав Свенельдич, чи що?! – здогадався нарешті боярин.
– Еге, еге... еге... – закивав головою тивун, прощаючись, вочевидь, з життям.
Дідослав перезирнувся з Путятою, той пошукав очима котрогось із сотників.
– Родомисле! Двох своїх, у кого коні ліпші, заутра – в Київ, до князя! Щоб ні світ, ні зоря рушили! Чим швидше Святославич взнає, тим легше буде ту Свенельдову гниду розчавити! Бач, де виліз.
Дідослав знову зиркнув на тивуна:
– Де Пестило сей?
– У городку своїм...
– Скільки отроків у нього?
– Сотня, боярине, – зрозумів Дідослава тивун, – і посадських не менше двох.
Путята з боярином перезирнулися: багато...
– Городища їхні є поблизу?
– Токмо весі, боярине... Дві.
Путята зрозумів Дідослава без слів.
– Живороде! І ти, Родославе! Зранку наскочите на ті весі – тивунові люде вам дорогу вкажуть. Житла попалите, людей в полон. Ти, Самороде, зі своїми при повозі лишаєшся. Все! Вечеряти пора.
Величко мчав Десною пліч-о-пліч зі своїм десятником, чернігівцем Ширяєм, – у Київ, до князя! Бути гінцем велика честь, про таке йому й не мріялось. Уявлялося, що ось за тим поворотом наскочать раптом на них радимичі, або й сам Местиша з варягами і січа буде люта, та вони з Ширяєм не ликом шиті, відіб'ються й від князя гривни отримають – як стрий Сивер у Коропі!
З ранку до темна долали по два переходи, більше ніяк – коней берегли. Випало заночувати в Ратичеві, за один денний перехід від Коропа. Іншого разу вговорив би Ширяя зазирнути до своїх, а тут не можна – княже діло! Так і промчали мимо Оболоні, уздрівши зліва одну лиш темно-зелену шапку Лисої гори. Тільки й того, що вказав Ширяєві шуйцею: "Отам город мій! Дві версти якихось!". Неслися вже по льоду Любимової тоні; майнула була в голові згадка, як тягав тут колись неводи, закортіло оповісти про те своєму десятникові та хіба вийде на ходу, коли коні мчать учвал? А тоді жаль відступив, забулося, думки всі про те були, аби не втрапити конем на чистий лід – так під вечір уже й Сосниці дістались.
Далі легше пішло, виїжджена санна путь спрямляла вигини та петлі русла; певно, через те і втратили пильність: за Меною кінь під Ширяєм на повнім скаку підковзнувся на деснянськім льоду – і підкови не допомогли! – упав разом із вершником та й порвав сухожилля на нозі. У Ширяя сльози виступили – так любив свого Змія, нізащо не хотів покинути гореку, тож Величко (коли вже по правді – похизуватись перед десятником схотів) підсів під Змія і завдавши собі на плечі, пер коня з півверсти до самого Велесового капища над Десною, де десятник і лишився, наказавши своєму гридневі: "Мчи далі, Величку, дорогу до Києва знайдеш. Мусить князь про котору якнайшвидше знати. Я вже якось доберуся. Кобилу, друже, бережи!"
... Сповнений власної значущості, безмірно стомлений гінець на вкритій милом Орлиці дістався київської Гори ополудні в неділю та Володимира там не було. "В Берестовому!" – одказав йому котрийсь із гриднів перед ґанком княжого терема і Величко, заледве піднявшись на неслухняних ногах в сідло, плеснув по шиї змилену кобилу:
– Ну ж бо, мила, ще трішки потерпи...