– А як лід піде?
– Сьогодні ж сотникам піти по житлах, завтра урок мусить увесь до вевериці бути тут! – Видута говорив твердо, щоб не почули в голосі його слабинку, інакше тиждень нестимуть.
– Хіба ж за день устигнеш? – озвався ще один сотник, Давило.
– Два тижні назад ще було сказано: мати данину напоготові! – Любим давно уже привчав старотців та сотників до свого майбутнього старійшинства, показував свій норов: "Спуску нікому не буде!"
– З диму по куні, з сохи такожде, або по ногаті, – Видута витяг з-за божниці шмат липового тесу, густо помережаний довгими рисами, на котрих, мов сушені гриби на нитці, рясніли рєзи, ще якісь значки, закарлючки, круглі ямки і поглядаючи на дощечку, заходився бубоніти, нагадуючи присутнім:
– усього кун... – він нахмурив брови, заворушив губами, вдивляючись у липовий тес, нарешті прорік: – чотири сотні, вісім десятків і ще вісім – за дими, а за ріллю – шість сотень, сім десятків і ще чотири, а ще з кожної сотні ротів лукно[467] меду та воску пуд; платна лляного тонкого, вибіленого – міра з сотні; бобрового струменю – по десять пар із сотні. Насад, звісно. Та то вже по прибутній. Твоя сотня робить, Переніже. Не забув?
– Не забув.
– Кота за хвіст не тягніть. Вирядимо повоз – тут же й беріться. Почув?
– Почув.
– Як Седень скору цінитиме? – схопився за болюче для всіх Ждан. – Знову дуритиме нам голови?
Видута втупився в свою дощечку.
– Отак, значить... Куна – двадесять вевериць, чорна[468] – тридесять. Лисиця – шістьдесять, чорна за сотню йде. Ведмідь – сотня і шість десятків, вовк – тридесять вевериць, видра – такожде. Рись – за сотню; бобер, щоб у п'ять четвертей, не менше, – три сотні.
– Півтора десятки кун за бобра... – дивувався старий Одинець і хитав головою, немов уперше те почув. – Це вже Білан озолотиться! Казали мені по осені, що осідлав він боброві гони: нащо й жито йому нині.
– Кому що, а курці просо, – невдоволено перебив його Видута. – Не збивай мене! Кого в чоло поставимо?
– Любима, кого ж іще?! – Курило знав, що по-іншому й не буде, а тому першим і вигукнув: швидше б уже по дворах розійтися, вдома діла повно, а тут усе й так наперед відомо.
– Не поїду, – несподівано вперся Любим, – минулого разу насилу вмолив Седня, аби прийняв урок, як є. То йому скора не вичинена, як слід, то бобер малий... Добре, хоч про запас дали.
– То й нині не з голими руками будеш, – Видута одразу ж зрозумів до чого гне Любим, та тільки не міг сказати про те при людях. – Два сороки чорних кун вже ж нашкребемо, подавився б ними!
Любим зиркнув на отця, вгадуючи, кому той побажав удавитися: Седневі, чи йому, сину своєму, але Видута, мов нічого й не сталося, вів далі:
– Сотники, поникайте там, по ловцях, треба нашкребти два сороки. Купці наші скинуться, не збідніють.
– Пощо скидатися нам?! Усі урок платять – усі й скидаються! Знайшов крайніх! – заволали разом і Ждан, і Курило, і Ждан Ходотич, навіть старезний Зван, той, що поклав колись початок поділу племенщини, і він тріснутим голосом скрипів щось нечутне за дужими голосами молодших купців.
– Цитьте! – стукнув по столу п'ястом Видута. – Звели мені тут. Ускрізь купці, свої чи чужі, мито платять, одні ви, мов у Дажбога за пазухою – з сохи та з диму!
– А пощо се?! – піднялися сотники. – Он, де город – там люде тільки помістя[469] платять, зате купці, чужі й свої, – і мостовщину[470], і костки[471], і явки[472]! Жмикрути!
– А нехай би Видута та й поїхав до Седня! Та й сказав би: пощо коропців уроком душиш? Не городище – город уже!
– Еге! Їдь сам, коли розумний!
Кричали довго, забувши, з чого воно почалося, потім Видута таки повернув голоблі куди треба.
– Розмислили! – ляснув дланню по столу. – Купців у нас уже дев'ятеро: не збідніють, по дев'ять ногат сплативши. Все!
– І меду корчага! – нагадав Любим.
– По мед до Шамра! – відмахнувся старійшина.
На тому й розійшлися. Сотники подалися по дворах своїх сотень, купці, без поспіху плентаючись додому, невдоволено бурчали – все не могли забути сваволю, як вони вважали, свого старійшини. Лише Любим лишався задоволеним: подобалося йому ходити в Ратичів з повозом.
Седень замолоду ніс сторожу на воротах у Києвому городі. А потім так сталося, що запримітила його молода княгиня Ольга, виділила для себе з-поміж інших. Не один раз розпитувала про нього у Глядоти, сотника сторожі. Певно, той хвалив Седня за старанність, бо коли печеніги аж надто вже стали турбувати Київ і княжа дружина на чолі з варягом Свенельдом мусила пізньої осені відганяти їх у степ, а для полюддя не вистачало княжих воїв, княгиня змушена була набирати їх зі сторожі. Таким ото чином Седень і потрапив у молодшу дружину. Двічі ходив з полюддям і двічі ж – на Царгород із зібраною скорою, воском та медом. Він так старався! Та й недарма ж, бо коли тивун з Ольжиного погосту на Десні попався на лжі, запустивши руку в княжу скотницю, воєвода Бивой, тут-таки, прямо на полюдді, скарав крадія на горло та й поставив десятника Седня новим тивуном.
Відтоді спливло за водою – гай-гай! – мало не тридесять літ... Седень за довгі літа княжої служби вгніздився тут, вріс навіки в деснянську високу кручу, мовби й не було у нього іншого живота, мовби й сам тут уродився. Хоча попервах на челядь свою і на всіх тутешніх домаживців деснянських дивився спогорда, з вишини, та з літами все більше з ними зростався і давно вже звик до їхнього задесенського "акання".
Тут злюб узяв, привівши в свій терем доньку старійшини з Вороніжа, тут четверо дітей його народилося: двоє синів та дві дівки. Старшу, Ластовицю, за сина менського боярина віддав, меншу разом з матір'ю її, Рознігою, літ десять назад пошесть якась забрала. Перший син, Скотень, загинув, коли під його конем обвалився височезний деснянський берег, меншого – Мізина, Седневого улюбленця – Ярополків боярин Дідослав вирником[473] до себе взяв. І залишився старий тивун один, як перст. Світ йому немилим став, болячки на старість, мов реп'яхи на собачий хвіст, начіплялися. Навіть на лови перестав виїжджати. Сидів у своєму теремі, минуле згадував і тим лише жив.
Усе життя перед Седневими очима лежала на снігу відрубана голова його попередника, тому щоб запустити руку в княжу скотницю – таке йому навіть наснитися не могло. Княжий тивун, що сидить на погості, за збір данини має свою мзду: кожна десята скора його. А ще десятину має із накладених вир. Оцей Ольжин погост, туземцями Ратичевим прозваний, з чотирьох гнізд княжі уроки збирає, тивун між полюддям при потребі суд для них править, дими і ріллю числить, за торгом стежить, за мостами, татьбу викорінює. Таких погостів, як Ратичів, у київського князя – сотні; за минулого полюддя воєвода Нажир казав Седневі, що мало не тисяча. Помислити страшно, скільки скори, меду, воску, іншого добра збирається щозими і йде до Києва – тисячі тисяч: не злічити і розумом не осягнути!!
Може б, якби Ратичів ближче до Києва був, став би він городом, а Седень посадником в ньому і мав би своє кормління, а це значить, що по Праві залишав би собі вже кожну п'яту скору, бо віз би данину прямо в Київ. Тут же, в сіверській глушині, як був тивуном, так ним і за димом піде. Знає Седень своє діло, усі його хитрощі та тонкощі, а інакше б не всидів у тивунах стільки літ. В княжий бік і не дивись, на княже добро рот не розкривай, на те є городища, весі, а в них купці, огнищани, закупи та холопи – отам твій хліб! Півста воїв – ратичів – та на горі над Десною стіни високі, дубові, неприступні, за стінами поруб для татів і ослушників, а головне – те, що ти тивун великого князя київського Ярополка: цього досить, аби слухались тебе й боялися, не мислили навіть слова супроти сказати.
Урок, князем призначений, – святе. Збільшити його отак, від себе, то слизька стежка. Прознає хтось із княжих людей і голови тобі не зносити. Зате виру накласти за провину ослушнику чи татю – княжа правда і сила на твоїй стороні, а тобі десятина з того. Блюди княжу правду і матимеш все, навіть більше. Тільки міру знай. Люде, вони міру люблять. Давай їм жити і сам житимеш.
Божичу-сонцю до виднокола лишалося зовсім мало, на заході ось-ось мала з'явитися його вірна служка Вечорниця. Дарма, що вітру не було, все одно Седень відчував, як міцнішав на ніч слабкий удень передвесняний морозець. Перед теремом радичівського тивуна стояло чимало саней. Седнів ємець, кривий на одне око радимич Побігайло саме скінчив приймати урок від Воронізької верви, розклав привезену скору по особливих, саме для цього й пошитих, мішках з телячої усми, з дерев'яними печатками на їхніх зав'язках, мітив кожен своєю міткою і тут же запечатував – до недалекого вже приїзду київського полюддя, коли він разом з тивуном муситиме отак само, як нині воронізька верв, віддавати зібрану данину ємцеві та вирнику київського воєводи.
Седень уже підвівся зі свого місця, скинувши з плечей важку ведмежу скору, що весь день зігрівала його і зібрався йти до терему вечеряти, коли зі сторожової вежі гукнули:
– Карапський павоз па Десні!
Седнів настрій умить зіпсувався: встигли-таки... Від полудня чекав того повозу і сподівався водночас, що не буде, не встигнуть до заходу сонця. Він тим коропцям виру в два на десять сороків кун одразу ж і наклав би – за те, що невчасно урок привезли. Мав би з того собі мало не півтори гривні кун.
Седень знову сів і почав кутатися у ведмеже хутро. Хто скаже, що в тивуна легке життя – ану ж бо, висиди день на морозі! Гріла лише думка, що здавна заведений ним звичай принесе взвить і цього разу.
– Гони цих! – тивун махнув десятникові Осьмаку, що стояв поряд з ним, спираючись на списа. – Пощо товчуться? Додому пора!
Осьмаків десяток заходився виганяти з городка воронізький повоз. Півтора десятки саней помчать крутим ратичівським узвозом до Десни, а назустріч їм підніматимуться коропці. Коли не зможуть розминутися – неодмінно виникне сутолока. Ось-ось темнітиме, сторожа не стане чекати той повоз – а що, коли то таті під виглядом повозу княжу данину хочуть захопити?! – закриє ворота і все! Ночуйте, коропці, на узвозі.