Це був тест на професійну зрілість, що проводився за правилами російської рулетки. Берія хотів оцінити вміння підлеглих віртуозно шукати шляхи виходу з майже безвихідних ситуацій. І судячи з усього, це завдання було схоже на розрахунок точності прокручування револьверного барабана із єдиною, а можливо й не єдиною, кулею, призначеною стрілку.
Така постановка питання, однак, не збентежила Синіцина. На відміну від думки, яка про нього склалася серед колег, він був самовпевненим і знаючим собі ціну фахівцем. В зв'язку з особливостями ситуації Олександр лише зробив у голові помітку, що цього разу потрібно викластися на повну, задіявши навіть резерви, які зазвичай він волів не використовувати.
Як і в кожній своїй справі, цього разу старший майор розпочав роботу з вивчення загального становища, для чого на кілька днів із головою поринув у офіційні документи, котрі стосувалися діяльності підлеглих йому таборів.
На жаль, довелося констатувати, що докопатися до суті проблем у такий спосіб не вдається. Тому він терміново особисто розробив кілька додаткових звітних форм і розіслав їх до таборів для негайного заповнення, зробивши в кінці для більшої ваги приписку про персональну відповідальність начальників за достовірність даних.
Отримані у відповідь матеріали збентежили та налякали старшого майора держбезпеки. Вони свідчили про катастрофічний стан справ. Найтривожнішими фактами були, з одного боку, подовжений до 12 годин робочий день, що потягнув за собою паралельне підвищення в півтора рази норм виробітку, а з іншого – скорочення практично вдвічі продуктового забезпечення, яке стало наслідком війни й невиконання ув'язненими цих захмарних норм. Все це вкупі утворювало "порочне коло", із якого Олександр поки що не міг знайти виходу.
Щоб зрозуміти ситуацію зсередини, необхідно було зростися з нею, періодично намагаючись поставити себе на місце то ув'язненого, то начальника табору, то обслуги.
Запиваючи ранковий бутерброд чашкою міцного солодкого чаю, Олександр Іванович представив реальні факти, котрі стояли за сухими цифрами паперів.
"400 грамів чорного водянистого хліба та миска баланди на добу – ось компенсація за 12-годинну роботу на морозі, – неквапливо розмірковував він. – А виснажений, змучений ув'язнений у тілогрійці все махає й махає сокирою, намагаючись виконати план".
Синіцин відставив чашку вбік і оцінювально подивився на блюдо: бутерброд із маслом, ковбасою та сиром, що залишився неторканим, апетитно закликав до продовження трапези.
"Певно, якщо я його з'їм, то перевищу добову норму ув'язненого за калоріями, не кажучи вже про білки та жири, – подумав він. – А що ж на обід, на вечерю?.. А чи зміг би я 12 годин рубати дерева чи тягати туди-сюди пилку за такого раціону?"
Олександр Іванович уявив себе на лісоповалі й по спині "полізли мурашки": адже він чітко розумів високу ймовірність такого перебігу подій. Варто лише завалити справу, не знайшовши того ефектного, нестандартного та принципово нового рішення. Однак старший майор рішуче відкинув лячну картину, що виникла в голові. Адже ж зрештою досі йому завжди вдавалося з честю виходити із вельми проблемних обставин.
Після сніданку, зручно розмістившись у залі на м'якому дивані, Синіцин вкотре звернувся до моделювання й аналізу ситуації:
"Люди слабшають і гинуть від голоду, хвороб та виснажливої праці. Через це табір не виконує виробничого плану, що тягне за собою скорочення постачання продовольства. Й коло замикається... Стоп!.. Але ж такий стан справ має місце не скрізь. Чомусь чотири табори з тридцяти все-таки примудряються якимось чином виконати план!? А 26 – ні! Хоча принципи організації та норми державного постачання всюди однакові. Та й смертність у тих чотирьох значно менша. Напевно, постановка справ на місцях скрізь різна: неоднакові системи розподілу продуктів і стимулювання праці, також мабуть відрізняються й відносини між людьми та методи управління".
Старший майор ще й іще раз досліджував намальовану в голові спрощену схему задачі, оцінюючи можливості та перспективність шляхів її вирішення.
"Звичайно, у багатьох таборах є порушення, в деяких – дурні-керівники, – думав він. – Але чотири табори, які виконали план, проти двадцяти шести тих, котрі зірвали? Таке співвідношення свідчить про те, що виконання плану можна розглядати швидше як виключення з правил. Просто не сходиться дебет із кредитом. Хочуть отримати ефект, нічого не даючи взамін; а це важко, майже неможливо зробити. Втім іншого виходу немає..."
Чим більше досвідчений особіст міркував та аналізував, тим виразніше оголювалися вузли проблем, і тим меншими здавалися йому можливості їх вирішення в рамках існуючої системи відносин.
– Отже, – сказав він уголос, звертаючись до самого себе й ніби підбиваючи підсумок роздумів, – потрібні новатори, здатні згенерувати та втілити в життя нові рішення. І знайти їх можна лише на місцях, у таборах.
Визначивши такий стратегічний напрям, Олександр Іванович одразу ж розпочав обмірковувати тактичні питання:
"Насамперед – треба поміняти керівні кадри, – в умі жваво планував він. – Чоловік п'ять-сім чесних, розумних хлопців та дівчат я знайду. Їх – в місця повного провалу. Нехай наводять у таборах порядок, визначають і впроваджують ефективні форми організації, експериментують, а також знаходять новаторів. Втім невід слід закидати ширше, інакше та, золота рибка, може до нього й не потрапити. А її цінність нині неймовірно висока – життя, і не тільки моє. Так що доведеться ризикувати та направляти в деякі, хоча й не найгірші табори, неперевірених людей".
– Сашо, ти мене кликав? – почувши невиразні звуки, дружина Синіцина, Ольга, зайшла до зали та запитально поглянула на чоловіка.
Вона була старша на 5 років, і поруч із молодцюватим чоловіком виглядала майже людиною похилого віку. Колишня краса на той час уже покинула її, проте живі добрі очі так само, як і в молодості, іскрилися любов'ю та відданістю. Ольга Михайлівна пройшла все своє активне життя поряд з Олександром, намагаючись допомагати йому як у службі, так і в побуті. Разом із чоловіком вони виростили двох синів, які, у свою чергу, подарували їм онуків.
Наразі жінка мала звання старшого лейтенанта держбезпеки і працювала під керівництвом чоловіка. Вона була дуже ретельним та відповідальним працівником. Визнання розумової першості Олександра було для Ольги беззастережним і само собою зрозумілим. З іншого боку, вона безмежно довіряла чоловікові, на що той відповідав взаємністю. Завдяки природній обережності та самоконтролю обох, за все їхнє довге життя не було випадку, коли вони могли б дорікнути одне одному в розголошенні конфіденційної інформації.
У професійному плані Ольга Михайлівна була надійним, наполегливим та думаючим виконавцем, здатним тактично правильно організувати втілення у життя отриманих вказівок. Крім того, маючи гостру, чисто жіночу, інтуїцію, комунікабельність і консервативні погляди, вона часто більш об'єктивно оцінювала міжособистісні стосунки й виступала тим запобіжником, який періодично стримував енергію чоловіка, спрямовуючи його безпечнішим шляхом.
У свою чергу Синіцин розумів і цінував роль дружини у своєму житті, вважаючи її достоїнства вдалим доповненням до своїх переваг та недоліків. Займаючи високе становище у НКВС, він намагався в міру сил тримати Ольгу поруч із собою; при цьому небезпідставно припускав, що тут вона принесе більше користі. Олександр часто радився з нею, бажаючи порівняти свою, часто революційну, точку зору із консервативним баченням дружини. Нерідко це давало можливість знайти більш виважене та прийнятне рішення.
– Оленько, – Олександр Іванович ніжно подивився на свою половинку, – присядь, будь ласка, мені треба з тобою порадитись.
– Що трапилося? – дружина сіла на табуретку і, як старанна учениця, приготувалася слухати.
За непрямими ознаками поведінки чоловіка вона вже давно зрозуміла, що його щось турбує, і готова була за першим покликом кинутися на допомогу.
– Знаєш, те завдання Берії виявилося на перевірку набагато складнішим, ніж здавалося на перший погляд. Боюся, з наскоку його вирішити не вдасться. Справа в тому, що фактична кількість продуктів, які надходять у табори, недостатня не те що для виконання плану, але навіть і для лежання на ліжку. Люди виснажуються й гинуть, а це стає причиною ще більшого зриву виробничих планів та подальшого скорочення обсягів продовольчого постачання. Це порочне коло, з якого немає виходу стандартними методами.
– Я припускала, що буде щось екстраординарне, вже коли Берія вирішив зібрати весь розширений актив НКВС. А коли він особисто поставив кожному завдання, відпали останні сумніви, – Ольга Михайлівна співчутливо подивилася на чоловіка. – Німці захопили надто великі території, і нам елементарно не вистачає ресурсів. А тепер пошуки відсутніх ресурсів наше керівництво переклало на підлеглих. Я права?
– Загалом, так, – сказав Олександр Іванович, киваючи головою, – однак це не позбавляє нас необхідності вирішувати поставлені завдання.
– А наскільки серйозними можуть бути оргвисновки?
– Думаю, дуже серйозними, особливо у разі провалу. Сталін із Берією і в мирний час не гидували крутими заходами, а на межі катастрофи й зовсім ні перед чим не зупиняться. У них один універсальний метод управління – терор, – Олександр уважно глянув у вічі дружині й переконався, що вона чітко розуміє всю міру відповідальності та небезпеки.
– Що ти вирішив робити? – тихо спитала Ольга. Вона була певна, що чоловік уже має план дій.
– По-перше, треба змінити керівництво в найгірших таборах. З цією метою я маю намір задіяти всі наші можливі кадрові резерви. Сподіваюся, тямущі люди хоча б зможуть навести там порядок.
– Але чи вистачить тобі повноважень? Начальниками таборів часто-густо є чиїсь улюбленці, протеже…
– Завдання мені ставив особисто Берія; значить, і звітувати про хід виконання я зобов'язаний напряму йому. Думаю, мені вдасться заручитися його підтримкою. Лаврентій – досить розумна та практична людина, до того ж він і сам, мабуть, серйозно наляканий. Тут уже не до кумівства – потрібні результати.
– Вважаєш, кадровий десант виправить ситуацію? – з недовірою зауважила Ольга.