Не тут у мене спорохнявів частокіл. Ви самі знаєте, що мій друг був боярином, а не шляхтичем, і це причина моєї гіркоти.
— А хіба то не все одно?
— На пергамені — може, а на ділі — ні! Ось ми, бояри, сидимо спокійно у дворищах, а шляхтичі благословляють ногами землю, ту саму, якій вони стільки лиха заподіяли. Наша споконвічна земля не має місця для шляхти, хіба на могилу для неї!..
Грізно насупились брови воєводи, а чудова шляхтянка замовкла. Усміх зник з її уст, і вона прикусила їх білими мов перли зубами.
— На жаль,— продовжував Юрша,— не знав я, що мій друг за жінку проміняє душу. Лицарська честь не дозволяє мені ув'язнити вас або відіслати до чоловіка на поталу мужицьким ватагам, які бушують по всій країні і творять суд над ворогами нашої віри. Тому залишаєтесь тут на волі...
— Саме у цій справі бажала я дещо з вами, достойний воєводо, поговорити.
Юрша провів рукою по чолу, наче відганяючи неприємні гадки.
— Говоріть, пані! — сказав тихим голосом.
— Кажете, достойний воєводо, що я на волі. А тут тим часом не пускає мене сторожа у город. Адже ви знаєте, що, крім Марини, яку подарував мені чоловік, не маю іншої служби, і за кожною дрібницею мушу сама ходити в город...
Воєвода глянув насмішливо в очі Офці.
— Ім'я твоє, пані, є ім'ям премудрості — Софії. Не треба, однак, думати, що вона уся вселилася у вашу гарну голівку, так що для інших не залишилось нічого. Ми живемо на Волині, пані, а по Волинь не посміють навіть і ваші земляки посягнути. Не дістануть вони її, хоч би у кожному городі були услужливі купці та гарні жінки, які передають вісті й листи, а надто небезпечних ворогів зводять з ума грошима або красою!
Ніжне личко Офки почервоніло мов грань.
— Як то? До чого гнете, воєводо? Як ви смієте?..
Але вона не сказала більше ні слова. Владний рух руки Юрші спинив її.
— Це я повинен би про те поспитати вас! — сказав спокійно.— Але я не питаю, бо шаную вашу молодість та свій лицарський обов'язок. Я не питаю, але ставлю варту біля замкової брами, яка не пускає жінок до купців, а купців до жінок. Ось і все!
— Чи це все, що можете мені відповісти? — спитала красуня.
— Так!
Хвилину сиділа пані Офка на лавці, аж ось почали її вуста помітно тремтіти. Вона закрила обличчя руками і раптом розплакалася мов дитина.
— Ой, я нещасна! — лебеділа шляхтянка.— Де ти, Грицуню, подівся, а мене залишив тут на наругу ворогам? Бідна ж я, бідна, сама, мов билиночка в полі, ні батька, ні мами, та ще й у заперті... О боже!
— Плачте, пані, плачте, це облегшить вам вашу долю, а мені дасть доказ, що я не помилився,— зауважив спокійно Юрша.
Вмить заспокоїлася старостиха.
— Як вас розуміти?
— Звісно, як! Жіночі сльози — це остання зброя у жінки, і то зброя однаково небезпечна для всіх, проти кого звертається. їй не опреться ні батько, ні чоловік, ні любовник. Видко, всі інші способи підвели тебе, коли вживаєш цього. Але пам'ятай це! Я тобі не батько, не чоловік і не любовник. Я рука й голова князя на Волині...
— Ох, коби він був тут! — крикнула молода жінка.— Він, певно, пустив би мене у город на покупки. Але це моя вина! — додала вона по хвилині.— Я повинна була відразу знати, що краще мати діло з паном, ніж з його холопом.
Сказавши це, встала й пішла до дверей. Юрша, почувши обиду, зблід мов стіна, але не сказав ні слова. Також і Андрійко, який бажав зразу кинутись навколішки перед нею та жертвувати їй свою допомогу і послугу, спинився, чуючи її останні слова. З усієї розмови здогадався, що пані Офка посилала з Луцька вісті шляхті, яка готувалася повалити незалежність Литви або принаймні відірвати від неї Поділля та Волинь на вічне рабство й загибель руського імені.
Якийсь час сидів Юрша мовчки, оперши голову на руки. Далі підвівся і звичайним лагідним поглядом глянув на братанича.
— Бачиш, Андрійку, яку цяцю прислав мені сюди Кердеєвич. Не тільки занапастив свій рід і себе, а ще й це останнє джерело погожої води, цю опору князя і народу бажає отруїти своїм поганим духом.
— Але ж вона гарна, дяденьку, як... як...
— Як диявол, який береться спокусити божого угодника. Її краса, синку, захопить, як захоплює багатьох, та приглянься ближче до неї і побачиш, що ця вишня наповнена отрутою, що під шовковими ангельськими кучерями ростуть чортячі ріжки.
З острахом дивився хлопець на дядька, бо у його незвичній до напруженого думання голові ніяк не могло поєднатися те, що почув, з тим, що побачив.
Але Михайло Юрша не дав йому довго роздумувати.
— Ходімо на майдан! — сказав воєвода.— Маю нині розіслати людей на села й переглянути сили, які маємо.
Охоче пішов Андрійко за дядьком.
Луцький замок стояв на стрімкому березі Стиру і був доступний, власне, тільки з одної сторони. Звідусіль оточували його високі мури із заборолами, критими хідниками та вежами, а посередині стояла палата князя, у якій на той час мешкав Юрша. Каштелян Заремба виїхав був до Серадза, і в кімнатах княгині, які знаходились праворуч від великої стіни, перебувала пані Офка з Мариною. Вона була постійно під вартою чотирьох татарських ратників, яких Юрша колись привіз з українського пограниччя та обдарував свободою. Живучи у дозвіллі, татари були віддані свому володареві тілом і душею, тому-то саме їм довірив воєвода охорону жінки Кердеєвича. За палатою у верхній частині замку стояв ще мурований арсенал, а поруч нього стовп, тобто старинна вежа, збудована з великих каменів. Була це найдавніша частина всього замку і найбільш забезпечена від нападу. Вхід до неї знаходився на два сажні понад землею, і тому треба було до вежі вилазити по драбині. У нижній частині були комори на припас і глибочезний колодязь, дно якого сягало рівня ріки. Під вежею були пивниці на меди, вина й всілякий припас, а під пивницею — льох на в'язницю для найнебезпечніших в'язнів. В окремому будинку знаходилася кухня, у якій варили їсти для всієї залоги замку. У східній частині майдану стояла капличка, у якій щодня читав піп богослужения для залоги. Коли князь перебував у замку, капелан правив для нього богослужения в кімнатах.
По обох боках в'їзної брами вискакували наперед дві низькі, широкі кругловежі, які з боків захищали доступ до замку. Над самою брамою з'єднувала їх крита галерея, долівкою якої було склепіння брами. У передній стіні хідника виднілись густі стрільниці, а у долівці — лійкуваті отвори, якими можна було виливати на нападаючих кип'яток, смолу або олово, якби вони виломлювали ворота.
Луцьк, звичайно, не міг зрівнятися в обороноздатності з Перемишлем або Марієнбургом, але все-таки стіни замку були товсті й могли чинити опір довший час усякому ворогові.
На майдані крутилося кількадесят мужиків у коротких кожухах та високих шапках, усі зі списами або косами та топорами. Деякі мали під кожухом широкі шаблі, за поясом ножі, а мало не кожний на плечах — лук та стріли у берестяному сагайдаку. Між мужиками видко було Кострубу і Грицька, які сварилися завзято між собою. Коли побачили обох Юршів, підійшли до них і вклонилися.
— Достойний воєводо і ти, боярине! — заговорив Грицько.— Рішайте ви, кому з нас залишатись тут, а кому йти за іншими.
— Куди?— спитав Андрійко.
— Туди, куди йдуть ці всі,— тут вказав Грицько рукою на товпу мужиків,— у пограничні села збирати народ до боротьби з наїзником.
— Ідіть обидва, а мені залиште Скобенка! — відповів молодець.— Він і так нікуди не годиться, хіба для боярських покоїв.
Дядько Юрша всміхнувся.
— Вважайте тільки, що на випадок війни Луцьк буде в облозі, а ваш боярин у небезпеці. Не завадило б, щоб хоч один з вас був тоді з ним у замку.
Обидва парубки відійшли, а воєвода зібрав мужиків довкола себе і розсилав їх по одному в різні села та містечка. Одних у Сянщину, других у Перемишль, інших у Ярослав, Городок, Вишню, Буськ, Рогатин, Теребовлю, Галич, Володимир, Грубешів, Красностав. По двоє-троє розходилися мужики й сідали на своїх невеличких коней... Коструба з Грицьком поїхали у Нижанковичі та Добромиль.
< Тієї самої днини провів також воєвода з братаничем першу спробу фехтування і з радістю відзначив, що, крім незвичайної сили, є в нього й чимале знання. Хлопець умів зовсім добре володіти досить важкою шаблею, завдавати удари і відбивати напад противника.
— Досить на сьогодні! — сказав старий Юрша.— Поки настане облога, зроблю з тебе першого рубаку на всю Волинь.
Решту днй провів Андрій на огляданні замкових стін, ланцюгового мосту, арсеналу, кухні та прибрамних круглих веж-ронделів. У одному з них зустрів Андрійко рожево-зеленого пажа пані Офки, який зразу ж почав з ним розмову про всілякі сплітки, про свою пані, поза якою, видко, й світа не бачив, та про заходи князя Олександра Носа і багатьох інших, які шукають ласки красуні. Потім заявив довірливо Андрійкові,, що його пані любить молодих хлопців, бо має старого чоловіка, і просив відвідати колись його у покоях старостихи, то, певно, й її побачить. На превелике здивування пажа, Андрійко не слухав спліток, а на запросини аж замахав руками.
— Куди мені йти в гості до чужих, які мене ще у вічі не бачили! — сказав він.— Я боюся...
— Чого?
— Що дядько гніватиметься!
— Xa, xa, ха! А хіба дядько про це дізнається?
— Звісно!
— Хто ж йому скаже? Прийдеш ніччю, коли ніхто тебе й не побачить, я тебе не видам, ні пані Офка, ні Марина, а ти сам...
— Саме я! — відповів хлопець.— Брехня не осквернить моїх уст перед опікуном, який заступає мені батька.
— Чи і про нинішню розмову розкажеш йому? — запитав швидко паж.
— Ні! Ти не знаєш мене і гадав, певно, що наді мною так само тяжить опіка воєводи, як над тобою? Я не видам тебе, але на майбутнє не тягни мене з собою туди, куди мені не ялося ходити!
Злобний усміх промайнув на обличчі пажа, але голос його звучав жалісно, коли знову заговорив.
— Ах, легко тобі таке говорити. Та, бач, я, молодий, моторний, нидію тут сам один без товариша, без розривки, то часами й бажалося б мати когось при собі...
Андрійко глянув приязно на ровесника.
— Чи ж я тебе гоню від себе? Навпаки! Прийму тебе у себе або гратися буду з тобою на майдані луком, рогатиною, навіть мечем довгим або коротким. Скільки тобі літ?
— Дев'ятнадцять!
— Майже стільки і мені! Ось і гаразд, що зустрілися. Перед обідом звичайно навчає мене дядько фехтування, а після обіду виїздить у город судити суди на ринку або розсилає гонців, то ми можемо тоді погарцювати на майдані.
Обидва товариші попрощалися сердечно, а особливо Андрійко рад був невимовно, що найшов когось, хто не був ні старим, ні дитиною, тільки якраз літами йому під пару.
Ввечері увійшов у його кімнату Скобенко з вечерею.
— Дядько спить? — спитав Андрійко.
— Ще ні! Боярин Микола вернувся, і обидва радяться про щось.
— А! Боярин вернувся?
— Еге ж!
— Добре, можеш іти спати!
Скобенко неохоче подався до дверей, але перед порогом повернувся знову.
— Боярине! — почав несміливо.
— Чого тобі? — спитав Андрійко.
— Чи у вас...